Мюнхен 1938 року та знакова угода Трампа: уроки Невілла Чемберлена.

Сьогодні, 9 листопада, виповнюється 86 років з моменту, коли пішов з життя Невілл Чемберлен, британський прем'єр-міністр, чия політика стала символом спроби задовольнити агресивні амбіції супротивника.

І вперше за багато років його ім'я згадують не лише в академічних колах: дискусії про "велику угоду" між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним спонукали багатьох знову звернути увагу на трагічний Мюнхен 1938 року. Чи повторить Захід ті ж помилки, залишається під питанням. Однак паралелі напрошуються самі собою: потужна держава укладає угоду щодо долі меншої, яка при цьому не має жодного представництва за столом переговорів. Тому важливо згадати, ким насправді був Невіл Чемберлен і чому людина, яка щиро прагнула запобігти війні в Європі, стала символом політики умиротворення агресора та ілюзії можливості домовитися з диктатором.

"Велика, прекрасна угода"

карикатура на угоду, що її пропонують Україні, зображення: створено ChatGPT

На початку листопада Трамп, після приватної бесіди з Кирилом Дмитрієвим, який є особистим представником Путіна, зробив заяву про те, що угода незабаром буде досягнута. Він зазначив, що це не тільки про Україну, а може охоплювати всю Європу, обіцяючи "прекрасну, значну угоду", яка принесе задоволення всім сторонам. Однак деталей поки що немає: жоден документ не підписано, а умови залишаються невідомими.

Проте існує певне занепокоєння. За інформацією західних медіа, європейські високопосадовці висловлюють побоювання, що Вашингтон може вести переговори з Москвою без участі Києва та європейських партнерів, що в подальшому може призвести до примусу Європи "підтримати" вже ухвалене рішення, яке лише зміцнить позиції Росії. Критики зазначають, що це порівняння нагадує Мюнхенську угоду, яке почало з’являтися ще минулого року, коли надійшли перші сигнали від Трампа. Противники такого порівняння стверджують, що воно є надто спрощеним, адже Путін не є Гітлером, а 2026 рік не можна порівнювати з 1938 роком — ситуація зовсім інша.

Проте обидві сторони приходять до спільного висновку: аналогії завжди мають свої обмеження. Однак вони можуть бути досить корисними. Тож давайте розглянемо особистість, яка стала автором цієї аналогії.

Сын выдающегося Чемберлена

молодий Невілл Чемберлен, фото: Вікіпедія

Артур Невілл Чемберлен з'явився на світ 18 березня 1869 року в Бірмінгемі в родині, яка вже тоді була відомою у політичних колах. Його батько, Джозеф Чемберлен, був не лише промисловцем, але й реформатором, який справив значний вплив на розвиток Бірмінгема, а також займав важливі посади в уряді. Зведений брат Артура, Остін Чемберлен, у майбутньому здобув Нобелівську премію миру за свою участь у "локарнських" угодах 1925 року — ініціативі, спрямованій на зміцнення миру в Європі після Першої світової війни. Таким чином, ідея досягнення згоди без конфліктів була майже спадковою в їхній сім'ї.

Невілл тривалий час залишався в тіні відомих імен. Замість того, щоб обрати політичний шлях, його батько вирішив відправити його на Багамські острови, де молодий чоловік мав керувати плантацією сизалю. Однак підприємство не виправдало сподівань: роки важкої праці, інвестовані кошти і значні збитки. В результаті Чемберлен повернувся до Бірмінгема, де зайнявся промисловою діяльністю та місцевим самоврядуванням, а в 1915 році його обрали лорд-мером міста.

Слава не з'явилася миттєво. У розпал Першої світової війни, в 1916 році, Девід Ллойд Джордж призначив його керівником національної служби, що означало відповідальність за мобілізацію трудових ресурсів. Ця посада виявилася невдалою: повноважень було замало, а конфліктів — безліч, і через рік Чемберлен змушений був піти у відставку. Цей досвід залишився в пам'яті Чемберлена на все життя, і він, очевидно, зробив важливий висновок: не варто прикидатися, що можеш усе, і не слід братися за справи, які не підлягають контролю.

До парламенту він увійшов наприкінці 1918 року, коли йому виповнилося 49 років, що вважається пізнім віком для політика. Його кар'єра розвивалася повільно, але впевнено: він обіймав посаду міністра охорони здоров'я, виступив автором низки законодавчих актів щодо житлової політики, пенсій для вдовиць та місцевого самоврядування, а також став канцлером казначейства під час Великої депресії. Його репутація базувалася на вмілому адмініструванні, а не на красномовстві чи зовнішньополітичних стратегіях. У травні 1937 року, у віці 68 років, Чемберлен зайняв місце прем'єр-міністра, змінивши Стенлі Болдуїна. Він сподівався, що його керівництво стане періодом соціальних реформ, проте насправді це був час Гітлера.

Чому він вірив у мир

Для того щоб осягнути постать Чемберлена, необхідно позбавитися звички дивитися на 1938 рік з перспективи, яка знає, як все скінчилося.

Британія тридцятих років минулого століття — це нація, яка пережила жахи Першої світової війни. Сотні тисяч загиблих, втрачене покоління та глибока моральна втома. Додатково, суспільство було охоплене страхом перед повітряними нальотами: існувало переконання, що нова війна розпочнеться з атак на Лондон, і захиститися від цього було вкрай важко. Військові лідери доповідали уряду, що країна не готова до великої війни. А британські домініони, такі як Канада, Австралія та Південна Африка, не прагнули долучатися до конфлікту в Центральній Європі. Імперія була розширена, але ресурси залишалися обмеженими.

До цього слід додати відчуття історичної провини, пов'язане з Версальським договором: багато британців щиро вважали, що Німеччина має підстави для обурення, а вимоги німців-судетців на право самовизначення здавалися цілком обґрунтованими. Крім того, варто врахувати особистість Чемберлена: він був практичним підприємцем, який звик розв'язувати питання шляхом переговорів і вірив у можливість досягнення угоди з будь-ким, якщо знайти правильний підхід (у цьому аспекті його можна порівняти з Трампом). Не випадково його політику охрестили "умиротворенням" (appeasement) — на початку це слово не мало негативного забарвлення і вважалося цілком поважною дипломатією компромісів.

Для нього це не було цинізмом, а скоріше принциповим підходом: війна - це найбільше зло, і від неї слід ухилятися майже за будь-яку ціну. Проте проблема полягала в тому, що ціну платили не йому.

Мюнхен: шматок паперу, який розмахували з виходу літака.

Зустріч Невілла Чемберлена з Адольфом Гітлером під час переговорів у вересні 1938 року, зображення: Вікіпедія.

У вересні 1938 року напруга навколо Судетської області Чехословаччини досягла критичної межі. Гітлер висунув вимогу передати Німеччині території, де проживало більшість німецькомовного населення. Прем'єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен, який до цього жодного разу не подорожував літаком, протягом кількох тижнів тричі відвідав Німеччину. 27 вересня він виступив в ефірі з відомою фразою: "Це страшно і неймовірно, що британці риють окопи і приміряють протигази через конфлікт у далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо". Для чехів і словаків, які мали потужну армію, розвинену промисловість та надійну систему укріплень, ці слова прозвучали як вирок.

29-30 вересня в Мюнхені зустрілися Чемберлен, прем'єр Франції Едуар Даладьє, Муссоліні та Гітлер. Чехословаччину на переговори не запросили. Рішення ухвалили без тих, чию територію ділили: чехи гірко казали про це "O nás bez nás" - "про нас без нас". Судети відходили до Німеччини, а Празі повідомили, що вибору немає.

Коли Чемберлен повернувся, він приземлився в аеропорту Хестон, розташованому поблизу Лондона. З трапа літака він продемонстрував журналістам аркуш з підписами, на якому були його та Гітлера автографи - спільна угода між Англією та Німеччиною, що засвідчувала намір ніколи більше не вступати у війни. Під час виступу біля вікна на Даунінг-стріт він звернувся до зібраного натовпу, проголосивши "мир із честю" та "мир для нашого часу". Лондон зустрів його слова аплодисментами, а з усіх куточків країни почали надходити тисячі листів з подяками.

Знаходилися й ті, хто залишався без оплесків. Перший лорд Адміралтейства Дафф Купер вирішив піти у відставку на знак протесту. Вістон Черчілль у парламенті охарактеризував Мюнхен як повну та безумовну поразку. У переказах його висловлювань з тих часів збереглася думка, що Британії було запропоновано вибір між війною та ганьбою, і вона обрала друге – однак війна все одно була неминучою.

Мир тривав менше року

Менше ніж за рік Черчілль виявився правим. 15 березня 1939 року німецькі війська зайняли решту чеських земель, порушивши мюнхенські домовленості. Чехословаччина зникла з карти.

У цей самий день сталася подія, особливо важлива для українців. Карпатська Україна - автономія, яка виникла в Закарпатті після Мюнхена, - проголосила незалежність. Берлін уже погодився на те, щоб цей край зайняла Угорщина, і угорські війська вдерлися туди майже одразу. Карпатська Січ чинила опір, але сили були нерівні. Це показовий приклад того, як чужі великі домовленості виливаються в долі малих народів.

Після березня 1939 року Невіл Чемберлен змінив свою політику. Великобританія надала Польщі гарантії безпеки та вперше в історії мирного часу оголосила обмежений призов до армії. Однак, ця зміна курсу вже не могла виправити наслідки, спричинені мюнхенською угодою: Німеччина посилилася, Франція втратила важливого союзника на сході, а в серпні Гітлер і Сталін уклали пакт, який розділив Східну Європу. 1 вересня вермахт вторгся до Польщі, а 3 вересня Чемберлен у радіозверненні оголосив, що Великобританія перебуває у стані війни з Німеччиною. Він усвідомив, що це стало для нього великим ударом: все, чому він присвятив своє життя, тепер розвалилося.

Він висловив це відверто. Однак зрада інтересів союзника – Чехословаччини, яка користувалася підтримкою Франції (а та, у свою чергу, отримувала гарантії від Великої Британії) – була вчинена без досягнення бажаного результату: мир не вдалося зберегти, а війну не вдалося запобігти.

Проте не все так категорично

Було б несправедливо бути однозначним і завершувати цю дискусію. Протягом восьми десятиліть історики ведуть суперечки щодо Чемберлена, і існують також вагомі аргументи на його користь.

По-перше, дії Чемберлена дозволили Британії виграти час для переозброєння. У 1938 році країна насправді не була готова до війни. Радарна система лише починала формуватися, а сучасних винищувачів, таких як "Гаррікейн" та "Спітфайр", було вкрай мало. Саме Чемберлен акцентував увагу на важливості повітряних сил та захисту повітряного простору. Рік, що минув між Мюнхенською угодою та початком війни, Британія використала для збільшення виробництва літаків, завершення будівництва радарної мережі та підготовки населення до можливих небезпек. Деякі історики вважають, що без цього року Битва за Британію влітку 1940 року могла б мати зовсім інший результат. Однак, з іншого боку, варто зазначити, що час виграв не лише Лондон. Німеччина отримала зміцнення з Чехословаччини, величезні запаси озброєння та промисловий потенціал заводів "Шкода", тоді як чехословацька армія, що налічувала десятки дивізій, вийшла з розрахунків союзників. Отже, питання про те, чи здобула Британія більше, ніж втратила, залишається відкритим.

Існує добре відома приказка: "Гіркий мир кращий за війну". Ця мудрість не є вигадкою цинічного політика, а відображає погляди багатьох людей свого часу. Чемберлен усвідомлював, що британці не бажають жертвувати своїм життям за далекі землі, тому діяв відповідно до цих настроїв. Мюнхенська угода не лише принесла полегшення, але й отримала підтримку як у парламенті, так і серед населення. Політики завжди враховують громадську думку, а демократичні керівники роблять це особливо уважно. Можливо, саме це є ключовою рисою Чемберлена: він не був лідером, що веде за собою, а радше віддзеркалював настрій суспільства.

Ось у чому криється трагедія. Часто настрій суспільства робить політику примирення такою бажаною: вона забезпечує миттєве полегшення і відкладає відповідальність на невизначений термін. Проте, на жаль, розплата все одно настає, і, як правило, вона виявляється ще більшою.

Граблі історії чи лише схожий мотив?

Повернімося до сучасності. Чи справді доцільно проводити паралелі між Мюнхеном і "великою угодою"? Досвідчені аналітики попереджають про це, і їхні міркування мають вагомі підстави.

Адже Чехословаччина у 1938-му поступилася без бою - їй так порадили союзники. Україна воює п'ятий рік повномасштабної війни і не збирається підписувати капітуляцію. Це принципова різниця: тут немає "далекої країни, про яку ми нічого не знаємо" - є армія, що тримає фронт і якій допомагає Захід.

По-друге, мотиви відрізняються. Чемберлен відчував страх перед Гітлером і потенційною війною, яку той міг спровокувати. У той же час, Трамп, здається, не боїться Путіна і прагне налагодити відносини з Росією з огляду на свої бізнес-інтереси - тут йдеться не про страх, а про стратегічний підрахунок. Чи є це кращим варіантом - це вже інше питання.

По-третє, існує певна схожість. Мова йде про долю нації, яка формується без її безпосередньої участі. Про територіальні поступки, що стають ціною за "мир". Про надії, що агресор, отримавши те, чого прагнув, зупиниться. І про політика, для якого підписані угоди важливіші за їхній зміст. Тому, коли аналітики з Америки чи Європи говорять про те, що "Мюнхен" знову актуальний, вони мають на увазі не лише конкретні кордони, а й певну модель поведінки.

Чи збудеться цей сценарій, залишається під питанням. Угоду ще не укладено, ніхто не ознайомлений з умовами, а історія не повторюється в точності, особливо якщо враховувати уроки, які вона нам дала.

Особа, що залишила слід завдяки одному маленькому аркушу паперу.

Невдовзі після початку німецького наступу на Захід 10 травня 1940 року, Чемберлен вирішив піти у відставку. Це сталося після невдалої кампанії в Норвегії та жвавих дискусій у парламенті. Він не намагався втриматися при владі, натомість підтримав Черчілля і залишився в його воєнному уряді. Літнього сезону у нього діагностували рак кишківника, а в жовтні він покинув уряд. 9 листопада 1940 року Чемберлен помер у селищі Гекфілд, графства Гемпшир, досягнувши 71-річного віку. Його останки були поховані у Вестмінстерському абатстві.

Черчілль, його головний політичний суперник, виголосив у парламенті прощальну промову, в якій зазначив, що єдиним захистом для пам’яті людини є щирість її дій. Іронія долі полягає в тому, що в 1940 році країну очолив його найзапекліший критик, тоді як Чемберлен, незважаючи на це, підтримав його та не прагнув до влади.

Схоже, що Чемберлен не був ані злодієм, ані боягузом. Він був чесним, працьовитим і впевненим у собі керівником, який переоцінив свої можливості вести переговори з людиною, що не стримувала своїх слів, і недооцінив наслідки, які понесуть інші. Його помилка полягала не в прагненні до миру. Помилка полягала в тому, що він погодився на мир, що фінансувався за рахунок чужих територій, і вважав, що це вирішує питання для всього світу.

Саме тому сьогодні, через 86 років після його смерті, питання до тих, хто веде переговори про "велику угоду", звучить так само просто й так само незручно: а хто платить за цей мир і чи довго він триватиме?