"Мене не бентежить термін 'пропаганда'. Павло Текучев розповідає про те, якою повинна бути справжня кіноагітація, розмір акторських гонорарів та як пережити найскладнішу зиму без електрики."

Павло Текучев - актор, який здобув популярність у столичному Театрі Лесі Українки. Його знають за ролями у фільмах та серіалах, таких як "Кіллхаус", "Коли ти вийдеш заміж?" та "Копи з минулого". На початку цього року він привернув увагу глядачів своєю головною роллю в історичній драмі "Вічник", для якої пройшов значну трансформацію. Наразі ця стрічка має шанси представляти Україну на "Оскарі-2027".

В інтерв'ю для OBOZ.UA Текучев поділився, як йому вдалося скинути 10 кілограмів заради ролі у "Вічнику" та чим ця робота вплинула на його внутрішній світ. Він також висловився про те, чому "Кіллхаус" вважається якісною українською пропагандою і розповів, хто допоміг йому потрапити на шоу "Танці з зірками". Крім того, актор відверто розповів про своє особисте життя: як разом із дружиною, акторкою Ангеліною Текучевою, вони виховують свого маленького сина, чому вирішили обійтися без няні, як пережили найскладнішу зиму з новонародженим та чому його погляд на материнство кардинально змінився після народження дитини.

Павле, ваша роль у "Вічнику" має для вас особливе значення. Хто саме ваш персонаж і що саме в цій роботі залишило в вас найглибші враження?

У цьому проекті я втілив образ Андрія Ворона - справжнього мольфара з Карпат, який прожив довге життя триває 104 роки. Це моя перша значна роль, в яку я вкладав багато зусиль і часу. Фільм "Вічник" вийшов несподіваним, поетичним і таким, що ставить складні питання. Мені імпонує, що після перегляду він залишає відчуття незавершеності. Багато глядачів, з якими я спілкувався після прем'єри, висловлюють позитивні враження. Проте деякі відчувають глибокий внутрішній конфлікт, і це також важливо. Кіно не повинно бути до вподоби всім - його мета полягає в тому, щоб викликати емоції. Якщо після перегляду людина довго розмірковує про фільм і обговорює його, значить, ми досягли своєї мети.

- Журналісти, говорячи про вашу роль у "Вічнику", часто згадують, що ви схудли на 10 кілограмів. Але за цією цифрою губиться набагато більше - ваша внутрішня трансформація. Як ви готувалися до цієї ролі?

Вага — це, звісно, технічний аспект, але чомусь саме він запам’ятовується багатьом. Можливо, це пов’язано з тим, що багато людей у своєму житті мали бажання скинути вагу, і фраза "мінус 10 кілограмів" викликає в них враження (сміється). Я дотримувався дієти протягом трьох або чотирьох місяців. Не було ніякого голодування до втрати свідомості — у мене був досить строгий режим харчування, і я поступово позбувся зайвих кілограмів. Причому сам я майже не зауважував змін. А мої друзі почали помічати: "У тебе вже зовсім обличчя змінилося" (сміється).

Але заради фільму справді кілька днів жив у самітництві, їв сиру рибу, навчався виживати в Карпатах. І ви правильно сказали: внутрішні зміни, мабуть, були набагато важливішими за зовнішні. Я багато разів перечитував роман, постійно до нього повертався і буквально жив у світі, який створив Мирослав Дочинець. Мені подобається, що ця історія водночас заземлює і дає сили рухатися далі. Вона нагадує про прості речі - зв'язок людини із землею та природою, внутрішній стрижень, цінності. І водночас мотивує: якими б складними не були обставини, маєш продовжувати шлях. Звісно, приємно, коли тобі довіряють таку масштабну роль, де присутній практично в кожній сцені. Але для мене найціннішим було навіть не це, а можливість глибоко зануритися в життя іншої людини. Мабуть, це одна з найбільших акторських мрій.

Яким чином ця історія вплинула на вас особисто?

- Є одна фраза з роману, яка сильно мені відгукнулася. Вона звучить так: навіть коли ти не знаєш, куди йти, - встань, простягни руку, і вона стане тобі орієнтиром. Рухайся за рукою, навіть якщо навколо нічого не видно. А вже в процесі руху до тебе прийдуть відповіді - куди, навіщо і чому. Сьогодні ми всі переживаємо моменти, коли здається, що сил більше немає, що нічого не зрозуміло і немає жодної відповіді. Але якщо всередині залишається хоча б маленький вогник, за який можеш триматися, він здатен провести через найскладніші випробування.

Фільм "Кіллхаус", в якому ви також взяли участь, зображує складну операцію, що залучає спецпідрозділи 3-ї ОШБр, СБУ та ГУР. Дехто з критиків охарактеризував цю стрічку як якісну військову пропаганду, адже вона навмисно підкреслює героїзм наших солдатів. Яке ваше ставлення до такої оцінки?

- Погоджуся з тим, що це якісне кіно, яке може надихати. І саме слово "пропаганда" мене не лякає. Просто я не люблю порівняння на кшталт: "Росія займається пропагандою, отже, і ми маємо робити те саме". Бо для мене тут є принципова різниця. Я часто думаю про те, наскільки несправедливо в цьому протистоянні почувається правда. У брехні мільйон шляхів довести свою правоту. Вона може постійно вигадувати нові версії, додавати подробиці, змінюватися залежно від того, з ким і як говорить. А в правди шлях складніший. Її не можна постійно підлаштовувати під ситуацію.

Тому я б не називав "Кіллхаус" пропагандою в тому значенні, яке зазвичай вкладають у це слово. Для мене це насамперед кіно, яке надихає. Пам'ятаю себе після першого перегляду - відчув неймовірне піднесення. Так, у фільмі є моменти, які романтизовані, особливо якщо говорити про технічні деталі. Але це художнє кіно. Коли ми дивимося американські блокбастери про Джеймса Бонда, то розуміємо, що там багато напівфантастичного, але сприймаємо це як частину жанру. Тут так само. До того ж у стрічці знімалося багато військовослужбовців. Я працював із ними пліч-о-пліч, спілкувався і був вражений простотою та водночас неймовірною мужністю. Їм не потрібно нічого доводити чи демонструвати. Тому для мене "Кіллхаус" ще й про гордість.

Нещодавно ви дебютували на паркеті шоу "Танці з зірками". Як вам запропонували стати учасником цього проєкту?

- О, це цікава історія! "Танці з зірками" - шоу, про яке мріяв з дитинства. Коли з'явилася новина, що проєкт набирає учасників, я щиро поділився коментарем в Instagram, що давно хотів взяти участь. Мене несподівано активно підтримали підписники. Добре пам'ятаю той момент: їхав до Варшави на кінофестиваль, де мав представляти "Вічника", і в дорозі побачив цей пост. Залишив коментар, а вранці прокинувся в поїзді, відкрив соцмережі - і побачив просто шквал реакцій. А через два тижні мені повідомили, що мене розглядають як потенційного учасника шоу. Вже пізніше на проєкті казали, що одним із факторів, чому мене зрештою обрали, стала саме активність моєї аудиторії.

Протягом приблизно трьох тижнів я і моя партнерка Аня Кареліна наполегливо тренувалися - щодня по шість-вісім годин. Це були довгі, складні та виснажливі репетиції, як фізично, так і емоційно. І все це заради одного виступу. Це був благодійний випуск "Танців з зірками", а не повноцінний сезон з багатьма ефірами. Мені дуже шкода, що не було можливості працювати в рамках повного сезону, адже ми не встигли повністю реалізувати свій потенціал.

Протягом цих тижнів ми лише почали відчувати той зв'язок, який є одним з найбільш суттєвих у світі танців — момент, коли між партнерами виникає синергія, і вони починають налаштовуватися один на одного, розуміючи суть свого виступу. Чесно кажучи, я був вражений, наскільки ця сфера нагадує акторське мистецтво. Виявилось, що технічна точність рухів не є найголовнішою. Значно важливішим є те, що стоїть за цими рухами: про що саме ти танцюєш, яку історію передаєш і що хочеш висловити через танець.

А якщо вам надійде запрошення взяти участь у повноцінному сезоні "Танців з зірками", ви б погодилися?

Так, я відчуваю величезне щастя! У мене є серйозні амбіції щодо цього. Вірю, що зможу поборотися за призове місце.

- Так вийшло, що на "Танцях з зірками" я сиділа в залі недалеко від компанії, яка вас підтримувала. Це ваша дружина Ангеліна і ще одна ваша "дружина" - екранна, акторка Олеся Надєєва, з якою ви зіграли в серіалі "Зворотний напрямок", що зробив вас впізнаваним. Ангеліна так голосно вболівала за вас, ви чули з паркету?

Кожен учасник мав можливість запросити до ефіру чотирьох гостей. Мої друзі, які були присутні в іншій частині приміщення, також активно підтримували мене. Проте, зізнаюсь, найбільше я чув голос своєї дружини (сміється). Вона завжди дуже емоційна. За своїм зодіаком вона Лев, і справді, цей знак їй дуже підходить.

Поділіться, будь ласка, більше інформації про Ангеліну. Я дізналася, що ваші відносини розпочалися в театрі під час роботи над спектаклем. Виходить, це був роман, що виник у професійному середовищі. І, за чутками, спочатку ви зовсім не відчували симпатії один до одного.

- Ми щоразу, коли нас про це запитують, намагаємося поточнити: це був не службовий роман. Бо слова "службовий роман" мають якийсь відтінок таємності, чогось забороненого. А в нас нічого такого не було. Але те, що спочатку одне одному не сподобалися, - правда. Ми репетирували виставу, де грали головні ролі, до цього були не надто добре знайомі, і в кожного склалося своє перше враження. Ангеліні здавалося, що я егоїстичний і зарозумілий. А мені, що вона теж трохи пихата (сміється). Коротше кажучи, двоє людей дивляться одне на одного й думають: "Ні, точно не моя людина". Але потрібно було працювати разом, тому цей бар'єр довелося долати. Ми багато репетирували, спілкувалися - і поступово я зрозумів, що перше враження було неправильним. Пішли жарти, потім - якісь глибші розмови. А вже після прем'єри у нас почалися стосунки.

Чи було для Ангеліни просто відмовитися від дівочого прізвища? Адже ви працюєте в одному театрі — чи не виникало бажання бачити своє, окреме прізвище на афішах?

- Насправді для мене це не було принциповим питанням, я за це не боровся. Прекрасно розумію, що багато артисток залишають дівочі прізвища - і в цьому немає нічого поганого. Але нам сподобалася ідея: сім'я - і одне прізвище на всіх. Нам здалося, що так гарно.

- У Театрі Лесі Українки ви вже майже 10 років. Пережили разом із ним дуже непростий період після початку повномасштабної війни, коли театр відмовився від російськомовного репертуару і фактично залишився з кількома виставами українською. Ви самі казали, що "весь репертуар був перекреслений".

Швидке ухвалення рішення про перехід на українську мову та видалення з назви театру слів, пов'язаних з іншою країною, стало важливим кроком. У нашому спільному чаті одразу почали обговорювати необхідність прибрати терміни "російської драми" (до лютого 2022 року театр носив назву "Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки" - ред.). Хоча тодішній директор Михайло Резнікович висловлював іншу думку, проте, коли колектив підтримує ідею одностайно, суперечити цьому неможливо.

Для мене особисто перехід на українську мову не викликав жодних труднощів. Однак той факт, що майже весь репертуар театру зник, став справжнім випробуванням. Це був критичний момент, коли виникло питання: чи зможемо ми витримати цей удар? Адже для великого театру з понад 300 працівниками опинитися практично без вистав - це величезна проблема. Проте керівництво театру ухвалило вірні рішення, які, на мою думку, допомогли нам зберегти стабільність.

- Ви родом із Рівного, все життя спілкувалися українською. Як склалося, що після театрального вишу потрапили саме до театру російської драми?

Ця історія справді захоплююча. Для студентів театральних навчальних закладів театр після закінчення навчання стає втіленням мрій та прагнень. Я спробував свої сили в двох театрах столиці - Молодому та тодішньому Театрі російської драми імені Лесі Українки. У Театрі Франка минулого року не проводили прослуховувань. Але в Театрі Лесі Українки я успішно пройшов audition і вже через кілька днів отримав схвальну відповідь. Я навіть не вагався ні на мить. Коли одне з найвідоміших театральних закладів відкриває перед тобою свої двері, про що ще можна мріяти?

Прийшов туди з палаючими очима, із величезним бажанням працювати. І для мене тоді, як, мабуть, і для багатьох інших, не існувало цього протиріччя - "російська драма" в центрі України. Я прийшов передусім за мистецтвом. Тим більше що російськомовним тоді був не лише цей театр - у Києві працювали й інші. Зараз, на щастя, усе змінилося.

- Цікаво, в побутовому плані професія актора дозволяє вам вільно жити чи постійно доводиться думати про заробіток?

В цілому можу сказати, що моє життя, хоча й не ідеальне, все ж сповнене щастя. Я задоволений тим, де знаходжуся і чим займаюся. Звісно, бувають моменти, коли все завмирає, і це важко — навіть дуже важко. Адже моя професія значно залежить від затверджень: чи потрапив я на проєкт, чи розпочалися зйомки, чи їх перенесли. Проте я намагаюся мудро сприймати такі паузи. До того ж, завжди є можливості для самостійної діяльності. Наприклад, нещодавно я запустив власний акторський інтенсив, і ця справа мені дуже до душі.

Яка кількість проб можливих у вас протягом місяця?

Зовсім по-різному. Від нуля до п'ятнадцяти.

Нічого собі, аж до п'ятнадцяти!

Це те, що я визначаю як крайні межі. Зазвичай вони розташовуються десь у середині діапазону. Проте варто зазначити, що за останні шість місяців було реалізовано лише кілька нових проєктів.

Чи можете чесно відповісти: чи можливо молодому акторові сьогодні вижити на зарплату в театрі?

- На сьогодні - ні. Хоча перші кілька років після приходу в театр я саме так і жив, причому навіть маючи неповну ставку. Але зараз, коли в мене є сім'я, це просто неможливо. Не знаю, як деякі колеги з цим справляються, але ти точно маєш мати якесь додаткове джерело заробітку.

Отже, мова йде приблизно про 20 тисяч гривень щомісяця? Саме таку суму озвучив ваш колега, актор Театру Франка Вячеслав Хостікоєв.

- Так, приблизно. У нас і в Театрі Франка зарплати плюс-мінус однакові.

Якщо запитати вас про актора, який у певний момент справив на вас найбільше враження, хто з'явиться у вашій пам'яті першим?

Чомусь у пам'яті я одразу згадую Анатолія Георгійовича Хостікоєва. Він з'явився у нашому житті, коли ми навчалися на третьому курсі, і поставив виставу, в якій сам колись грав, завершуючи університет. Це була "Вестсайдська історія" — знаменитий мюзикл Леонарда Бернстайна, своєрідна сучасна інтерпретація класичної історії Ромео і Джульєтти. Я отримав роль Бернардо, персонажа, що в цій версії відповідає Тібальту. Для нас, студентів, це було справжнє відкриття. Найбільше вражала його особистість під час роботи: він був надзвичайно простим, щирим і відкритим у спілкуванні. Після цього в моїй кар'єрі зустрічалися ще багато людей, які мали великий вплив на мене. Я справді мав щастя спілкуватися і працювати з багатьма видатними акторами.

Хто став вашим наставником у вивченні кіномистецтва?

Ми тривалий час працювали над серіалом "Копи з минулого", який налічує п’ять сезонів. Протягом цього періоду моїм партнером був Дмитро Суржиков, і я щиро вдячний йому за нашу співпрацю та дружбу, яка зберігається до сьогодні. Зізнаюся, що кінопроєкти часто стають джерелом нових знайомств, і Дмитро — один з тих, хто став для мене справжнім другом. Коли я вперше прийшов у світ кіно, мені здавалося, що все дуже просто: стоячи перед камерою, я можу працювати так, як у театрі. Проте реальність виявилася зовсім іншою. Кіно — це окремий вимір, що вимагає розуміння роботи камери та знання багатьох технічних деталей. Це було нелегко, особливо з огляду на наш напружений графік. Якщо б не Дмитро, я не уявляю, як би я впорався з усіма викликами. Я вивчав у нього багато корисних речей: від технічних аспектів до акторських прийомів і підходу до роботи в цілому.

- Вашому сину Матвію трохи більше року. Він народився вже під час повномасштабної війни. Не виникало думки виїхати з Києва, щоб він жив у безпечніших умовах?

Звичайно, виникають запитання: чому дитині доводиться переживати такі моменти? Чому вона мусить рости в цій реальності? Коли ти відповідаєш лише за себе — це одне. Але коли з'являється дитина, ти починаєш зовсім по-іншому сприймати світ навколо. Матвій уже реагує на звуки повітряних тривог. Коли лунає сигнал, він теж вигукує "у-у-у" і показує пальцем у бік джерела звуку. І ти усвідомлюєш, що це вже невід’ємна частина його життя. Він народився під час війни й майже не знає іншої реальності. Втеча кудись далеко для нас неможлива, адже є робота. А в околицях міста теж немає безпечних умов. Тому поки що ми не знайшли жодного ідеального виходу.

- Ви вже пережили одну зиму з маленьким сином. Зараз багато говорять про те, що наступний холодний сезон може бути ще складнішим. Ви вже думаєте, як будете проходити цю зиму?

- Оця зима, яка була, мабуть, стала найважчою в моєму житті. Матвій був зовсім маленький, а я при цьому багато працював. Не було світла, і ми тоді ще не мали жодної системи альтернативного живлення. Дружині доводилося самій із Матвієм виходити гуляти, просто шукати якесь освітлення, бо темно ставало вже о четвертій дня. Фактично день і ніч зрівнялися - усе життя підлаштовувалося під графік електропостачання. І були такі, знаєте, прямо страшні моменти, коли було зовсім тяжко. Тому не хочеться, щоб це повторилося. Думаю над тим, щоб, можливо, кудись їх відправити на зиму. Не на всі місяці, хоча б на якийсь один.

На "Танцях з зірками" ви прийшли зі своїм сином. У бесіді з нашим виданням після виступу ви розповіли, що прагнете включати його в значущі події та зберігати ці моменти для майбутнього. Чому це має для вас таке велике значення?

- Слухайте, насправді такого правила, що нікуди без дитини, немає. Просто ми не маємо можливості залучити до виховання бабусь і дідусів. Планували найняти няню, але після кількох спроб зрозуміли, що мусимо відмовитися від цієї ідеї. А ще нам справді дуже хочеться не пропускати важливі моменти, поки син маленький. Тому вирішили: нехай фізично буде складніше - нічого, потерпимо. Будемо проводити із сином якісний час, змінювати одне одного, перехоплювати дитину. Тож він із нами і подорожує, і буває на різних заходах. Нам це подобається. Хочеться, щоб він змалечку звикав до зміни обстановки, відкривав для себе щось нове. Мені самому в дитинстві це дуже подобалося, коли батьки брали мене кудись із собою.

Чи може ваша дружина залишити вас на один або два дні з дитиною? Чи впораєтеся ви з цим?

Я впевнений, що впораюся. Просто поки Матвій на грудному вигодовуванні, дружина не може надовго відлучатися. Нещодавно в неї були зйомки - вона завершила роботу над проєктом "Родинне свято", який вийде під час різдвяних свят. Роль у проєкті велика, тому знімальних днів було чимало: вона виїжджала о сьомій ранку і поверталася пізно ввечері. В ці дні ми з Матвієм залишалися вдвоє. Після народження сина я зовсім інакше почав дивитися на материнство. Тепер, спостерігаючи за жінками, які самостійно виховують дітей, думаю: скільки ж треба мати витривалості. Особливо в нинішній час, коли багато мам вимушені справлятися без підтримки чоловіка.

У мене є друзі, які служать у війську, і вони жартують, що іноді їхнє життя на фронті виявлялося менш складним, ніж перший рік батьківства. Безумовно, це лише жарт. Але після того, як з’явився Матвій, я починаю розуміти, звідки беруться такі висловлювання. Думаю, скоро ми завершимо період грудного вигодовування. Тоді планую відправити маму на короткий відпочинок, принаймні на два-три дні, адже вона цього справді заслуговує. Я не просто її відпущу, а ще й сам допоможу зібрати валізу.

Читайте також на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з Віктором Ждановим, народним артистом України та зіркою серіалу "Спіймати Кайдаша". У розмові він розповідає про життя під окупацією, про те, як знову підкорив Київ після 50-річної перерви, а також про продовження "Кайдашів": "У Донецьку весь театр піднявся з вигуком 'Слава Україні!'"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!