13 березня: річниця Куренівської трагедії

13 березня 1961 року у Києві сталася техногенна катастрофа, яка увійшла у найчорніші дні нашого міста

Після розмиву дамби, що перекривала Бабин Яр, потік пульпи накрив Куренівку. Як відомо, роками під цю дамбу зливали відходи виробництва (так звану пульпу), аж поки 13 березня 1961 року її не стало занадто. О 8:30 дамбу порушило, а потік з величезною швидкістю накрив частину міста. Подекуди хвиля сягала 14 метрів заввишки!

Півтори години суцільного жаху, коли потік пульпи нищив на шляху все, включаючи тролейбуси й трамваї, де у заручниках залишилися люди, що навіть не змогли вибратися назовні… Потік зруйнував стадіон «Спартак», багато будинків, викорчував дерева, навіть столітні! Люди гинули не лише від самого потоку, але й від ударів струму, адже стовпи з проводами падали та ставали смертельною зброєю стихії.

Що було далі

А далі радянська влада зробила все, аби замовчати трагедію. У це важко повірити, але три дні у місті стояла тиша, ніяких офіційних повідомлень. До того ж навіть змінювали повітряні коридори літаків, аби люди не бачили масштабів трагедії. У місті на три дні вимкнули телефонний зв’язок. Офіційна кількість загиблих – 150 людей, але неофіційно – у сотні разів більше… Пульпа знищила біля 70 житлових будинків, 13 адміністративних, понівечила купу транспорту та автомобілів, розтрощила електроопори. Людей викопували декілька тижнів.

Офіційне повідомлення про катастрофу з`явилося на радіо лише 16 березня. Знищенням наслідків катастрофи частіше за всіх займалися звичайні солдати. Аби не було розголосу, відкопані тіла складали у дворі та у приміщеннях Павловської лікарні. Ховали у багатьох місцях, таємно.

Чому це сталося

Серед киян ходили чутки, що це привиди невинно вбитих жертв нацистів повстали. Балакали про те, що це така собі кара за те, що будинки збудували на кістках… Але історики відкопали всі документи та зійшлися на тому, що то було звичайне для радянських часів поєднання недбалості чиновників та показних перемог. Отже, у 1950 році перед містом постало питання гідровідвалів у Бабин Яр. І рішення знайшлося – московський будівельний трест без жодних випробувань та вивчення умов видав проект…

Після цього зробили дамбу, але не бетонну, а чомусь земляну. А діаметр труб не підібрали, а взяли, які були – отже труби були завузькі. До всього пульпу не змішували з водою, як потрібно було. А цегляні заводи працювали у три зміни, тому що будівництво у повоєнні роки було чи не найбільшим виробництвом у столиці України.

Як кажуть у своїх спогадах кияни, прорив дамби був очікуваним, адже за рік-два до того на дамбі почали проступати струмки. Міська влада знала про це. Але, як годиться, нічого не робила… Міський очільник Давидов одного разу навідався до моргу… Там він дав розпорядження виділити померлим білизна, та й потому…

Кримінальне провадження було. Голови злетіли, але чи ті? Відомо, що за прорив дамби потрапили у в’язницю ті самі московські проектанти та будівельники с петровської ділянки у Києві. А Олексій Давидов, київський міський голова, застрелився у 1963… І до останніх років кияни мали на згадку про нього бульвар Давидова, який тепер названо іменем Ігоря Шамо.

Залиште перший коментар.

Залиште коментар

Читайте також