Виталий Портников: Сирийский опыт: следует готовиться к успеху, а не к неудаче -- Блоги | OBOZ.UA

Чотири роки тому, на початку великої війни, багато хто вважав, що Україні достатньо витримати ці складні часи, зупинити ворога на підступах до Києва та інших важливих міст, завдати йому втрат, і тоді Кремль визнає безглуздість подальших атак, розпочне переговори або, принаймні, погодиться на підтримку статус-кво. Однак після звільнення Харківської та Херсонської областей статус-кво вже не влаштовував українське суспільство. У колективній свідомості, а також у висловлюваннях політиків почала набирати обертів ідея, що війна повинна закінчитися на державних кордонах України. Ми просто не звернули уваги на той момент, коли Кремль змінив свою стратегію з метою захоплення українських територій на тривалу війну на виснаження, оскільки були занадто зайняті. Тим часом західні політики та експерти, з якими я постійно спілкувався в перші тижні конфлікту, попереджали, що, якщо війну не вдасться зупинити протягом шести-восьми місяців, слід бути готовими до тривалого конфлікту з невизначеним завершенням.

Часто проводилися аналогії з конфліктом у Сирії, де Росія була активно залучена до початку масштабної війни між Росією та Україною. Проте слід пам'ятати, що на той момент ми ще не могли передбачити, як все завершиться.

Ба більше, нам здавалося, що фінал уже є очевидним. Режиму диктатора Башара Асада вдалося утриматися за допомогою союзників з Москви та Тегерану, опозицію було фактично знищено й маргіналізовано в одній із сирійських провінцій, де вона виживала тільки завдяки небажанню росіян й іранців входити у прямий конфлікт з американцями і турками. Але загибель опозиційної бази - справа часу й домовленостей між "справжніми" гравцями.

Після кількох років сирійська опозиція здійснить вражаючий і швидкий наступ на Алеппо та Дамаск, змусивши диктатора втекти до Росії. Нам залишиться лише намагатися зрозуміти, як Асад втратив контроль над країною всього за кілька днів і яку роль відіграла залученість Росії та Ірану у нових конфліктах у їхньому бажанні підтримувати дружній режим.

Проте, якщо поглянути на російсько-українську війну з більшої відстані, можна помітити аналогії з подіями в Сирії. З одного боку, ми маємо Захід, який прагне стабільності та дотримання норм міжнародного права. З іншого — Росію та Іран, за якими простежується присутність Китаю, який має інтереси в дестабілізації регіону. Це створює для китайських комуністів додаткові можливості в їхній боротьбі за вплив у протистоянні зі Сполученими Штатами та в боротьбі проти демократії. Здається, що Росія має перевагу, і війна, ймовірно, завершиться не на її умовах, то хоча б в умовах, що влаштовують Кремль. Але ж і в Сирії ми думали подібним чином!

Поразка Асада та його союзників виглядає цілком логічною: подібно до українців, сирійські опозиціонери змогли скористатися підтримкою Заходу у своїй боротьбі, в той час як Дамаск покладався на допомогу Росії та Ірану. Відволікання уваги Москви та Тегерану на їхні власні конфлікти фактично стало вироком для режиму. Варто також пам’ятати, що Китай, який виглядає як потенційна альтернатива західній підтримці, ніколи не надає допомогу безкорисливо, адже його мета полягає у закабаленні своїх партнерів, а не у їх зміцненні. Цей підхід Китаю суттєво відрізняється від європейського, а також, до недавнього часу, від американського. Крім того, армія опозиції була складена з людей, які боролися за ідею нової Сирії, тоді як війська Асада представляли собою найманців або тих, хто не мав іншого вибору, окрім як служити режиму.

Для нас це означає тільки те, що ми можемо грати в тактику сирійської опозиції. "Наш Асад" з Кремля не хоче домовлятися з нами про мир - він хоче нас знищити і впевнений, що ефективно контролює не тільки свою країну, а й частину нашої. Але він знищує російський ресурс - як економічний, так і демографічний, оперує армією найманців і може існувати не стільки за рахунок Китаю, скільки за рахунок знижок і привілеїв для Китаю. Нехай це і не створює передумов для швидкого завершення війни, але виключає можливість отримання Путіним стратегічної переваги.

Так, на сьогоднішній день це класичний глухий кут - але і сирійська війна знаходилася в такому глухому куті протягом кількох непростих для опозиції років, а завершилася її перемогою. Але для того, щоб перемогти, треба насамперед навчитися жити в цьому глухому куті. По-перше, усвідомити його наявність. По-друге, позбутися ілюзій щодо можливостей швидкого завершення війни. По-третє, побачити, що в глухому куті ми не самі, а разом із ворогом. А це означає, що вихід із глухого кута залежить тільки від нашої витривалості й реалізму. Знову-таки, якщо ми в глухому куті не самі, це означає, що якщо ознаки реалізму і витривалості проявить ворог, а ми знову потрапимо в комфортне багно ілюзій і мрій про нездійсненне, - виграє він, а ми зникнемо.

Щоб уникнути подібних ситуацій, сирійський сценарій, подібно до багатьох інших аналогічних випадків, слугує яскравим прикладом тріумфу умовно менш сильного над насправді потужним. Цей випадок нагадує нам про важливість постійної підготовки до перемоги, незважаючи на обставини, а не до можливих невдач.