Пироги: переплетення радянських традицій і сучасних звичаїв.

Відвідуючи Музей просто неба в Пирогові, мимоволі замислюєшся про чимало явищ української культури.

1. Національна ідентичність

Як з марксистської перспективи сприймається офіційна назва "Музей народної архітектури та побуту"? Тут позитивно заряджене слово "народний" контрастує з елітарними, панськими та шляхетними аспектами, в той час як село виступає як чисте втілення української ідентичності. У ХІХ столітті народники мали свої уявлення про це, намагаючись знайти в селянському середовищі нерусифіковані корені української самобутності. Проте з часом модерністи, починаючи від Лесі Українки і закінчуючи Миколою Зеровим, почали оскаржувати цю асоціацію між українською культурою і сільським образом, підкреслюючи, що українська культура також мала свій високий вимір.

Більшовицька політика базувалася на подвійних стандартах і ідеологічних маніпуляціях. З одного боку, режим проголошував підтримку бідного селянства разом із робітниками, вважаючи їх своєю опорою, а з іншого – систематично знищував українське село та його культурні традиції. Влада висловлювала повагу до праці селян, нагороджуючи доярок орденами та висуваючи буряківників у депутати, водночас оголошуючи селян "ворогами народу". Однією з тактик боротьби з українським самостійництвом стало прищеплення комплексу меншовартості, асоціюючи українське з сільським, архаїчним та провінційним. На жаль, за часів незалежності цей комплекс був безкритично успадкований, і багато хто не усвідомив, чому пластикові вінки, солом'яні стріхи та інші кітчеві атрибути не сприяють розумінню "народної архітектури та побуту".

2. Подвійна лояльність

Київський "музей народної архітектури та побуту" було засновано в 1969 році, цьогоріч він відзначив 50-річчя (відраховують від 1976 року, коли музей прийняв перших відвідувачів). Його творцем є академік Петро Тронько.

Фігура Тронька ілюструє парадокс радянської номенклатури: він був відданим функціонером системи та комсомольцем з 1937 року, який зробив кар'єру через ідеологічну лінію (завідувач відділу пропаганди ЦК КПУ, секретар Київського обкому), але в той же час став одним із ключових прихильників збереження української культурної спадщини. Йому вдалося поєднати службу режиму з просуванням ювілеїв таких видатних діячів, як Сковорода, Шевченко, Леся Українка та Франко, ініціювати святкування 1500-річчя Києва та підтримувати відновлення Золотих воріт. Символічно, що Тронько очолив редколегію важливого багатотомного видання "Історія міст і сіл УРСР", яке містить чимало цінних даних, а також і деякі неточності.

Цей бекграунд варто враховувати, вдивляючись у простір "музею народної архітектури та побуту".

Для колонізованої культури, що тривалий час знаходиться під імперським тиском, питання адаптації, внутрішнього роздвоєння й маскування стає особливо гострим і болючим. Віра Агеєва зазначає, що особа вимушена працювати як на користь системи, так і проти неї. Серед таких особистостей були Рильський, Бажан та багато інших, які не обрали шлях відкритої конфронтації з режимом, скористалися певними привілеями, але водночас активно просували український порядок денний. Їм можна ставити запитання, але й дякувати за їхній внесок. Якби вони діяли більш рішуче, чи могли б ми досягти більшого?

Із настанням незалежності цей складний спадок так і не був належно осмислений. У 1992 році колишній партійний ідеолог Петро Тронько очолив проєкт "Реабілітовані історією", документуючи злочини тієї самої системи, з якою співпрацював. А торік з нагоди 110-річчя від його народження і 14-х роковин смерті у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі було звершено молебен за Петра Тимофійовича Тронька -- він-бо був і ініціатором відновлення Михайлівського собору.

Цікаво відзначити, що Львівський скансен був заснований практично одночасно у 1971 році, але його походження та контекст мають певні відмінності. Все почалося з Галицької крайової виставки 1894 року, яка, хоч і мала колоніальний погляд на народність і гуцульський побут, стала першим кроком. Іларіон Свєнціцький ще в кінці 20-х років XX століття ініціював створення музею під відкритим небом, аналогічного шведському скансену, в той час як Климентій і Андрей Шептицькі, Михайло Дараган, Іван Крип'якевич, Михайло Возняк, Ірина Вільде, Філарет Колесса та багато інших музейників і інтелектуалів намагалися зберегти українську культуру. У своїй історії Шевченків Гай (музей народної архітектури та побуту у Львові, названий на честь Климентія Шептицького) не обмежується радянським дозволом 1971 року, а згадує про значно раніше започатковані ініціативи діячів української культури. Він також підкреслює важливість зусиль громади в опорі тоталітарній системі, зокрема, відновлення традицій святкування Різдва та Великодня завдяки Товариству Лева в кінці 1980-х, осередком яких якраз і був Шевченків Гай.

3. Вимірювання простору та часу

Варто відзначити, як організовано простір у "музеї народної архітектури та побуту". Тут виокремлено кілька історичних регіонів, таких як Полісся, Слобожанщина, Полтавщина, Середня Наддніпрянщина, Карпати, Поділля та Південь. Хоча одна з причин цього поділу полягає в наявності та доступності історичних будівель саме з цих областей, таке зонування також відображає більш широкий ідеологічний контекст.

Було б чудово, якби для учнів, іноземців та інших туристів у Пирогові українську культуру не зводили до простого уявлення про "життя наших предків у селі", а підкреслювали, що до ХІХ століття в українському соціокультурному середовищі не існувало конфлікту між містом і селом. Не було жорсткої ієрархії "міського" життя, а також негативного сприйняття провінції. Варто зазначити, що заможні козаки та селяни також мешкали в домах — нехай і дещо більших. Ці домівки належали працелюбним землевласникам, які становили сільську еліту, і були доглянутими, живописними, повними скринь. У цьому середовищі функціонували сільські управи, школи та церкви, де разом молитись могли як гетьмани, так і старшини — і всі вони є частиною нашої історії.

Окремо стоїть експозиція "Українське село середини ХХ століття". Співробітниця дивується бажанню піти туди й радить краще завертати на Поділля. Цікаво спостерігати за змінами в цій "радянській" частині. Останнім часом в інтер'єрах пожертвували достовірністю і в спробах декомунізації поставили в радянських кімнатах то синьо-жовтий прапорець, то ікону. Потенціал цих будівель найменше реалізований -- якщо в інших етнографічних частинах Пирогова проводять святкові заходи -- Різдво, Колодія, Великдень, Купала, свято хліба, Покрову, -- то тут поки нічого не відбувається. Хоча цей простір міг би стати майданчиком для розмов про те, як жило українське село в умовах тоталітарного режиму, з листами дисидентів (того ж Стуса, котрий три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області), з інформацією про мінусників та заборону жити в місті як репресивну практику, з критичним переглядом кінофільмів.

4. Знаки

Вказівники з напрямком руху до садиб, брендовані виразним спонсорським написом "Первак", і фудкорт у шароварно-горілчаному стилі занурюють в атмосферу тих-таки стереотипів щодо традиційної української культури, яких хотілося б не мати.

Новий меценат -- МХП -- маркує пожертви більш відповідально, скажімо, табличка про реставрацію вітряка із села Олександрівка в зоні Півдня виглядає відносно органічно. Чого не скажеш про халат із логотипом МХП на плечах співробітниці, яка поливає квіти на подвір'ї дерев'яної церкви святої Параскеви XVIII століття.

Можливо, в майбутньому для гостей Пирогова створять зручний додаток з GPS-навігацією, який дозволить комфортно досліджувати простору територію, надаючи можливість онлайн відстежувати своє місцезнаходження та дізнаватися про найближчі цікаві об’єкти. Але на даний момент не всюди тут є мобільний інтернет, тому можна просто блукати, захоплюватися барвами національного пейзажу та згадувати літературні образи.

Це ж яскраві образи поля з "Intermezzo" Михайла Коцюбинського: "На небі сяє сонце — я серед нив. Нікого більше немає. Рухаюсь вперед. Проводжу рукою по м’якості ячменю, відчуваю шовковистість колосків. Вітер наповнює мої вуха звуками, плутаним шурхотом."

Це ж Шевченкове:

Зведу дім і затишну кімнату,

Посажу маленький садок-рай.

Посиджу я і походжу.

В своїй маленькій благодаті.

Це ж "Хати біліші за дівочі сорочки..." Олекси Стефановича.

Це ж втілена неспішність вірша Вінграновського:

Димок вечірніх долин оповивав простір,

Крила в тихому вечірньому потоці,

І димлячі хмари ще затримаються на небі.

Перед поглядом зір у запилених долинах.

Лунає з глибини криниці глухий, насичений голос.

Важкий холод облягає пил, як гречаний мед.

Вбраний, ніби з обкладинки, з дитинства.

Не колишеться очерет на воді.

Вечірнє повернення малечі додому.

Вечірньосірогусто ластівкам --

Усі повернулися додому: стручок квасолі тріснув.

І лусканням своїм всіх на ніч налякав.

Вдалині за межами міста пролунав кашель.

В нашому дворі він відкашлявся.

І спокійно мрії рушили своїм ніжним шляхом,

Старі і молоді, в подимленій зорі...

Вказівник на Буковину будить спогади про "Землю" Кобилянської. Будинки другої половини ХХ століття оживлюють сюжети з новел Григора Тютюнника...

Коли вдихаєш аромат рідного дому, проходиш повз величні вітряки і спостерігаєш, як червоніють ягоди калини, в пам'яті неминуче спливають рядки з пісень, віршів і романів. Цей класичний пейзаж з блакитним небом і золотавим полем просто не може залишити байдужим.