Світ до червня: які терміни для війни і які виклики стоятимуть перед Україною

Дональд Трамп, изображение: gettyimages

Вперше теза про "мир до червня" пролунала від президента Володимира Зеленського під час спілкування з журналістами, тоді він зазначив, що Сполучені Штати Америки прагнуть завершити війну Росії проти України до початку літа.

"Американці пропонують сторонам завершити війну до початку цього літа, і, ймовірно, будуть тиснути на сторони саме згідно з таким графіком. Чому саме до цього літа? Розуміємо, що їхні внутрішні питання в Америці мають вплив і напевно стануть ще більш актуальними для них", - сказав Зеленський і висловив думку, що дедлайн до початку літа зумовлений стартом передвиборчої кампанії до Конгресу США.

Одночасно з цим, американець намагався змінити сприйняття ситуації. Посол США при НАТО, Метью Вітакер, зазначив, що саме Зеленський уперше озвучив "червневий крайній термін", в той час як Сполучені Штати не встановлювали жодних конкретних дат. За його словами, Вашингтон прагне досягти припинення бойових дій "якомога швидше".

Водночас, приблизно в той же період Reuters, посилаючись на свої джерела, повідомляє, що в США розглядають можливість скорочення термінів — прагнучи досягти мирної угоди в Україні вже в березні та провести швидкі вибори. Представники Києва та Вашингтона нібито обговорювали амбітні цілі щодо угоди між Україною та Росією, а також можливість винесення її на голосування серед українців. За інформацією двох джерел, американські переговорники висловили думку, що Трамп, ймовірно, зосередиться на внутрішніх справах у міру наближення проміжних виборів до Конгресу в листопаді, що може означати, що високопосадовці США матимуть менше часу та політичного ресурсу для укладення мирної угоди.

Улітку розпочнеться виборча кампанія, що передуватиме голосуванню в листопаді. Трампа, безумовно, буде хвилювати питання збереження республіканської більшості в Конгресі. На такі можливості звертають увагу й кілька західних та українських аналітиків.

Тривога, яку відчуває президент Трамп, є зрозумілою. Залишилося всього кілька місяців до старту повноцінної виборчої кампанії, і багато ознак вказують на можливість "синьої хвилі" – успіху демократів. Трамп, безумовно, не хоче, щоб під час цієї кампанії республіканцям нагадували про його обіцянку швидко вирішити конфлікт між Росією та Україною. Натомість, на передвиборчих мітингах він повинен акцентувати увагу на своїх досягненнях у миротворчих зусиллях, - вважає журналіст Віталій Портников.

Дослідники попереджають, що визначення фінального терміну навряд чи вплине на розвиток конфлікту, оскільки ключові проблеми досі не вирішені. Крім того, ні політичні, ні військові експерти не спостерігають жодних ознак того, що Росія найближчим часом буде готова погодитися на мирну угоду, яка б влаштовувала Україну.

"Росія не демонструє жодної готовності до компромісу в даному питанні. Вона відмовляється визнати безпекові гарантії для України, які були ретельно підготовані Сполученими Штатами та Європейськими країнами. Тому я не бачу жодних перспектив, що Росія найближчим часом погодиться на щось розумне, що могло б бути прийнятним для України," - зазначив колишній директор ЦРУ, генерал армії США Девід Петреус.

У той же час український дипломат, колишній надзвичайний і повноважний посол України в США Валерій Чалий підкреслює, що концепція досягнення миру до червня породжує безліч питань. Серед них, зокрема, чи будуть вжиті реальні заходи для тиску на Росію, а також чому попередній термін не був дотриманий, якщо Україна докладала всіх зусиль для його виконання.

"Ключове питання полягає в тому, чи може цей шлях справді забезпечити стійкий мир, чи стане він лише фальшивкою, яка покликана зменшити мотивацію партнерів України у наданні військової та матеріальної підтримки, водночас дозволяючи російським військовим злочинцям і їхнім союзникам продовжувати агресію в Європі," - наголошує Чалий.

На фоні цього, за словами Володимира Зеленського, вже заплановано наступний етап тристоронніх переговорів, який відбудеться у Женеві 17 та 18 лютого. Хоча Україна, США та Росія охарактеризували свої попередні зустрічі як конструктивні, існують суттєві перешкоди, зокрема питання територіальної цілісності. Тому навряд чи можна очікувати від переговорів у Женеві конкретних угод; скоріше, це будуть подальші дискусії щодо загальних рамок.

На мою думку, наразі немає підстав для ні надмірного оптимізму, ні песимізму стосовно дипломатичних зусиль, пов'язаних із війною. Я поясню це. Таку позицію висловив колишній надзвичайний і повноважний посол США в Україні (2003-2006) Джон Гербст в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антіну Борковському на каналі Еспресо. Він зазначив, що не вірить у можливість досягнення значних результатів у рамках цих переговорів, і причина цього досить проста: Путін не має наміру завершувати війну.

Найбільші ризики для України сьогодні пов'язані з комбінацією так званого замороження війни без деокупації та поступового послаблення західної підтримки. Такий сценарій створює спокусу для партнерів певною мірою розслабитися, відсторонитися від проблеми, а отже відкриває шлях до розмивання санкцій і зниження обсягів військової допомоги. Для Росії ж пауза може стати інструментом відновлення: переозброєння, накопичення ресурсів, відновлення боєздатності та підготовки нової фази війни через кілька років.

З точки зору військово-стратегічних загроз, відсутність гарантованої системи після припинення вогню, або ж неефективний механізм стримування, може бути інтерпретована Росією як можливість для тактичної паузи. У такій ситуації мир знову ризикує стати лише тимчасовим явищем, перетворюючись на відкладену конфліктність. Тому основним питанням стає не термін підписання мирної угоди, а вартість її порушення, а також здатність України і її союзників зробити цю вартість непосильним тягарем.

Разом із тим, як зазначає директор New Geopolitics Research Network, співзасновник Консорціуму оборонної інформації Михайло Самусь, заяви про дедлайни не змінюють головного -- геноцидна війна проти України триватиме.

Пропозиція американців завершити конфлікт до літа (чому ж не до весни?) дає підстави зробити певний висновок: Путін звернувся до Трампа з проханням про час до літа, щоб "зрештою пробити фронт і змусити Україну капітулювати". Аналогічні ідеї звучать у пропозиціях Кремля щодо спільних бізнес-проєктів вартістю 12 трильйонів доларів (чому б не 35 квадрильйонів?), - зазначає Самусь. В підсумку це свідчить про те, що до літа Україну намагатимуться змусити погодитися на капітуляцію: США (Віткофф, змащуючи пальці, намагається підрахувати фантастичні 12 трильйонів) не втручатимуться в ракетні удари Москви по українських містах, в той час як Росія буде максимально тиснути на фронті й завдавати ударів по цивільній інфраструктурі України.

Ще один аспект, який підкреслює негативні наслідки швидкого підписання угоди, полягає в тому, що в Кремлі цю війну сприймають як складову більшого протистояння з Заходом. Згідно з їхньою логікою, Росія, нібито, "зупиняє НАТО" та "захищає своє існування". Це дозволяє Москві інтерпретувати будь-яку затримку як частину тривалої геополітичної стратегії, а не як завершення конфлікту. Таким чином, у будь-який момент, будучи готовою, вона може відновити свої дії.

І нарешті, не менш важлива загроза "миру під дедлайн" полягає у тому, що календар може стати важливішим за зміст. Тобто швидкі рішення можуть не включати чітких гарантій, механізмів контролю та довгострокового стримування. У такому випадку будь-яка угода ризикує перетворитися не на завершення війни, а на її відкладення.

Російська переговорна логіка традиційно базується не на компромісі, а на поступовому розширенні вимог паралельно із затягуванням процесу. Москва публічно декларує готовність до миру, але водночас формулює умови, які фактично означають капітуляцію України або закріплення результатів агресії.

Серед основних вимог, які постійно звучать у заявах російських посадовців і переговорників, є заклик до "врахування нових територіальних реалій". Якщо висловити це простіше, йдеться про вимогу визнання окупованих територій за Росією. Також серед умов зазначається відмова України від вступу до НАТО, "гарантії безпеки для Росії", які в російському розумінні означають обмеження військової співпраці України з західними країнами, а також вимога про послаблення чи скасування санкцій, накладених на РФ.

Паралельно, Кремль закликає Білий дім до активізації економічної співпраці в сферах, де обидві сторони мають спільні інтереси. Як повідомляє Bloomberg, Москва вже надала Вашингтону семипунктовий план для розвитку економічних відносин між Росією та США. За словами джерел видання, деякі з цих пунктів можуть бути спрямовані на загострення розбіжностей між США та європейськими партнерами України. Інші ж включають амбітні економічні зобов'язання, реалізація яких може залишитися під сумнівом.

Окремим інструментом є затягування. Росія погоджується на раунди перемовин, але після кожного з них з'являються нові умови або уточнення, які змінюють початкові рамки. Це дозволяє вигравати час як у військовому плані, так і для тестування політичної витривалості Києва та його партнерів. Перенесення форматів, зміна місць зустрічей, зміна складу делегацій -- усе це створює ілюзію руху, але не приносить реальних результатів, що якраз і вигідно росіянам.

Віталій Портников вважає, що Путін прагне продовжувати війну, намагаючись дотягнути до 2029 року, коли закінчиться президентський термін Трампа.

Немає жодних ознак мирних переговорів, тому не варто плекати ілюзій. Путін затягує час. Ми знаємо, що він намагається дотягнути до певної дати - січня 2029 року. Цю дату не потрібно навіть вигадувати, вона чітко вписана в політичний календар. Січень 2029 року символізує кінець епохи Дональда Трампа. Принаймні, таку думку може мати Путін, хоча ми не можемо передбачити, які ще маневри може здійснити Трамп, щоб залишитися при владі.

На його думку, справжні мирні переговори можливі лише в умовах миру, коли оголошено перемир'я і відсутні бойові дії. Переговори, які відбуваються під час війни, не більше ніж імітація. Саме таку імітацію ми спостерігаємо в даний момент.

Одночасно із затягуванням переговорного процесу, російські ЗМІ та державні діячі активно поширюють ідеї про "втому Заходу", "неминучість компромісу" та "готовність України до поступок". У прокремлівських джерелах періодично з'являються повідомлення про нові умови в рамках "великої угоди", зокрема про міжнародне визнання територій, що перебувають під окупацією. Ці тези створюють інформаційний тиск, націлений не лише на Україну, а й на її міжнародних партнерів.

Росія, по суті, використовує всі можливі засоби для послаблення переговорної позиції України: атаки на енергетичну інфраструктуру, ескалацію конфлікту на фронті та гібридні дії проти союзників. Водночас, як зазначали аналітики, Москва не веде переговори з наміром швидко завершити війну. Варто також згадати нещодавні слова Сергія Лаврова, висловлені в інтерв'ю одному з пропагандистських медіа, де він заперечив можливість миру в Україні в найближчій перспективі.

Як доводять історичні приклади мир під тиском не працює, оскільки агресор сприймає поступки як слабкість, і стає додатковим стимулом для нових нападів, а не до тривалої безпеки. Тут варто згадати приклади Грузії та Придністров'я, які доводять, що заморожені конфлікти стають інструментами постійного шантажу, а підписані угоди не гарантують суверенітету, лише закріплюючи окупації.

Досвід Грузії свідчить про те, що спроби задобрити Росію "поганим миром" не забезпечують безпеки, а, навпаки, можуть призводити до повзучого захоплення територій та розширення російського впливу. Для України це є важливим уроком: поступаючи Росії, можна лише зміцнити її позиції. Тому надійна оборона та інтеграція із Заходом залишаються єдиними ефективними шляхами захисту.

Мирна угода, укладена 12 серпня 2008 року (план Медведєва-Саркозі), не змогла реалізуватися через постійне порушення ключових положень з боку Росії та відсутність ефективних механізмів для примусу до виконання. Лише через два тижні після підписання угоди Росія офіційно визнала "незалежність" Абхазії та Південної Осетії, що суперечило принципу територіальної цілісності Грузії та основним засадам угоди. Крім того, Росія скористалася своїм правом вето в ООН та ОБСЄ, щоб зупинити діяльність більшості спостережних місій у зонах конфлікту.

Міжнародна спільнота обмежилася лише дипломатичними заходами, не запровадивши жодних реальних політичних чи економічних санкцій проти Російської Федерації. На думку фахівців, це дало Кремлю відчуття безкарності. Деякі пункти мирного плану були сформульовані таким чином, що дозволило Москві трактувати їх у своїх інтересах для виправдання тривалої окупації. Таким чином, станом на лютий 2026 року, Росія продовжує контролювати приблизно 20% території Грузії.

Ще один конфлікт після розвалу СРСР спалахнув у Молдові. 25 серпня 1991 року так звана Придністровська Молдавська Республіка проголосила незалежність, яку Молдова звісно не визнала. Керманичі Придністров'я були зацікавлені у продовженні співпраці з Росією, тоді як Кишинів бачив майбутнє в розвитку відносин із Румунією і Євросоюзом. 21 липня 1992 року Молдова та Росія підписали Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї. Наразі конфлікт вважається замороженим, а Придністров'я офіційно залишається частиною Молдови. Росія ж, хоч офіційно і не визнає Придністровську Молдавську Республіку, однак неофіційно надає їй військову, економічну, політичну і дипломатичну підтримку.

Таким чином, історія Грузії та Придністров'я демонструє спільну тенденцію: угоди, укладені під зовнішнім тиском та без адекватних механізмів контролю й відповідальності, не зупиняють агресора, а лише закріплюють його досягнення та надають час для перегрупування. З цієї причини для України важливішим є не швидкість укладання угод, а їхній зміст і забезпечення виконання, адже інакше затишшя може перетворитися на пролог до нової етапу конфлікту.

Дедлайни у війні часто з'являються не тому, що сторони дозріли до компромісу, а тому, що хтось хоче зафіксувати політичний результат у календарі. І тут для Києва питання миру до певної дати важливе лише настільки, наскільки воно не перетворюється на спробу закрити війну коштом України.

У публічних заявах української сторони зберігається послідовність, за якою будь-які домовленості мають бути прив'язані передовсім до змісту, а не до календаря. Тобто спершу Україна повинна отримати зрозумілі та юридично оформлені гарантії безпеки, а вже потім має настати час для угоди про параметри припинення вогню та ширшого пакету домовленостей. На Мюнхенській безпековій конференції Володимир Зеленський, зокрема, вкотре повторив про необхідність довгострокових, себто терміном 30 - 50 років, гарантій від США як передумови підписання угоди, а також критикував ситуацію, коли від України частіше очікують поступок, ніж від Росії.

В аналітичних текстах, які останніми тижнями цитують у західних медіа, українські "червоні лінії" описують як передовсім пороги безпеки, без яких держава не зможе зберегти суверенність і здатність стримувати повторну агресію. А потурання Росії та поступки цілком можуть дати цій агресії шанс на продовження через якийсь проміжок часу.

Ще один важливий аспект підтримання своїх позицій полягає в тому, щоб переговори не стали угодою між великими державами, яка ігнорує інтереси України. Тому Київ повинен у будь-якому випадку продовжувати свою дипломатичну активність на всіх зустрічах і перемовинах, навіть якщо наразі вони не приносять значних результатів.

"На жаль, у нас немає інших варіантів, ніж іти в ці переговори. І головна задача зараз, як би це дивно не звучало, робити все від себе залежне, щоб росіяни змушені були йти на діалог. Поки це головна стратегія, альтернативи якій просто нема", - наголошує політолог Вадим Денисенко.

Один із важливих аспектів, що може сприяти Україні, полягає у залученні європейських союзників до процесу переговорів. Це питання також постає в порядку денному самих партнерів, і деякі з них відкрито висловлюють думку про необхідність надати Європі роль активного учасника у цих обговореннях.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський разом із міністром оборони Німеччини Борисом Пісторіусом оприлюднили спільну заяву, в якій підкреслили важливість залучення Європи до тристоронніх переговорів. Сікорський зазначив: "Європа наразі фінансує військову підтримку для України, тому вона має право бути присутньою на переговорах".

"Для Сполучених Штатів було звично вести переговори, коли (американці - ред.) надавали більшу частину військової допомоги, але тепер ми беремо на себе витрати на цю війну. Внесок США в конфлікт минулого року практично зводився до нуля. Ми закуповуємо американську зброю для підтримки України. Оскільки ми фінансуємо цю діяльність, ми маємо право на участь у переговорах, адже результати цієї війни матимуть прямий вплив на нас," - підкреслив польський міністр закордонних справ.

Пісторіус підтримав очільника польського МЗС й зі свого боку зазначив, що Путін відмовляється спілкуватися з Європою, тому що йому це дозволили США.

Тезу про необхідність присутності у переговорах Європи висловив також Зеленський під час Мюнхенської конференції. Він також зазначив, що сподівається на те, що США продовжать брати участь у переговорах, а Європа, яка, за його словами, наразі залишається осторонь, отримає можливість відігравати більш значну роль.

"Європа фактично відсутня на переговорах. На мою думку, це серйозна недоречність", - заявив президент України.

Отже, позиція Києва полягає в тому, що будь-які угоди повинні базуватися на гарантіях безпеки та дотриманні міжнародно визнаних принципів суверенітету та територіальної цілісності. У цьому контексті доцільно згадати давнє висловлення festina lente, що означає "поспішай повільно": у війні, яка триває вже багато років, стратегічна обережність може виявитися важливішою за політичну активність. З огляду на це, ще одним аспектом такої обережності може стати активніша участь європейських партнерів у процесі переговорів.