"Самим значущим твором Франка стала його особистість."

Яким був Іван Франко (1856-1916) - це видатний письменник, філософ та особистість, яка не підпадала під жодні усталені рамки.

27 серпня ми відзначаємо 170-річчя з дня народження Івана Франка. Описати, ким він не був, значно складніше, ніж перерахувати всі його досягнення: поет, письменник, енциклопедист, філософ, просвітитель. Сучасники охарактеризували його як "велетня думки та титана праці", адже він залишив після себе величезну спадщину — близько 50 тисяч творів у жанрах художньої, наукової та публіцистичної літератури, а також численні переклади з багатьох мов. Окрім цього значного внеску, який був би гордістю для будь-якої нації, історик Ярослав Грицак у своїй книзі "Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)" зазначає, що "основним твором Франка був сам Франко". Його біографія і його різноманітність вражають і надихають.

НЕ КАМЕНЩИК

Про Івана Франка написано безліч матеріалів, але на фоні його видатної постаті та спадщини це виглядає як крапля в океані. Особливо варто врахувати, що в період радянської епохи багато з опублікованого було малоефективним ідеологічним шумом. Наприклад, ось такий фрагмент: "Великий революціонер-демократ не скорився тиранам, навіть три арешти не змогли зламати його волю... Він пережив буржуазну облудну австрійську конституцію і лише один рік не дожив до Великої Жовтневої революції... Все своє життя присвятив... соціалізму та ніс революційне слово в маси". Звичайно, згадуються й "відступники-націоналісти, які зраджували свій народ". Іван Франко також нібито "боровся" з ними. Однак чомусь не згадують, що його сини воювали в Українських січових стрільцях (УСС).

Протягом багатьох років Іван Франко носив титул "Каменяр", займаючи почесне місце в радянському літературному каноні, поряд з "Кобзарем" і "Дочкою Прометея" (Шевченко, Франко, Леся Українка). Це псевдонім, що закріпився за ним, виник ще за його життя.

Однією з перших, хто в незалежній Україні розпочав переосмислення культової фігури Івана Франка, стала літературознавиця Тамара Гундорова. У своїй монографії 1996 року, виданій в Австралії, вона використала яскраву назву "Франко не Каменяр". У цій праці дослідниця демонструє, що постать Франка є набагато складнішою, ніж спрощені ідеологічні штампи, і проводить паралелі між ним та біблійним Мойсеєм.

ПРО "ПЕСЬОВИЙ ОБОВ'ЯЗОК" І СПАДКОЄМНІСТЬ

Еволюція поглядів Івана Франка вражає не менше, ніж обсяги його праці. У своїй молодості він був захоплений соціалістичними концепціями, однак згодом усвідомив, що соціалістична держава може стати джерелом нової бюрократичної тиранії. Його шлях від ідеалів "всесвітнього братерства" призвів до чіткого усвідомлення пригнобленого становища України, що стало підставою для його палкого заклику: "Не пора, не пора москалеві й ляхові служить".

Він підкреслював, що "обов'язок інтелігенції" в ті часи полягає у сприянні розвитку концепції цілісної України. України, яка втілює свій потенціал без огляду на імперії. Основне - не бути "найманцем у сусідів", а стати "господарем на своїй землі".

Саме цей аспект творчості Франка радянська влада прагнула ігнорувати, свідомо відсікаючи від читачів його роботи, присвячені національному відродженню, колоніалізму Росії та Польщі, а також січовим стрільцям. Франко не сподівався на те, що хтось інший створить майбутнє для українців: або вони зберуть усі свої сили й зможуть конкурувати в цивілізаційній праці, або залишаться, за його жорстким визначенням, "пашею для інших". Ймовірно, саме в цій вимогливості до свого народу — не в меншій мірі, ніж у його неймовірній працездатності — полягає велич Франка.

Оксана Забужко розповідала про враження, яке справив на неї один "вбивчий факт" під час її візиту до Вінніпегу в 2009 році, де зберігається частина архіву Євгена Коновальця. Там їй продемонстрували розкішно декорований бартку (гуцульський топірець), на якій були ініціали І. Ф. За переказами, цей предмет був подарований Іваном Франком молодому Коновальцю, який згодом став першим керівником ОУН. Це яскравий приклад спадкоємності. Я вважаю, що це чудовий символічний жест, який може багато розповісти про те, за що ця людина боролася протягом усього життя, усвідомлюючи, що жертвує багатьма речами, які могли б бути йому цікаві в артистичному плані.

"Сім'я Івана Франка з Соборницької"

Відомо, що першим великим коханням Івана Франка була Ольга Рошкевич. Але їм не судилося поєднати власні долі. На заваді став перший арешт, який став для Івана Франка жорстоким ударом долі, що перекреслив чимало його планів і сподівань.

У травні 1868 року в церкві Павлівської Колегії Павла Галагана, що розташована в Києві на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською. Цей шлюб отримав назву "соборницький". Наречений був родом з Австро-Угорщини, а наречена – з Наддніпрянщини, яка тоді належала до Російської імперії. Франко сприймав цей союз як "літературно-наукову співпрацю". У подружжя виросло четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро та Анна, чиї життя також виявилися складними.

Старший син Андрій отримав класичну освіту в Львівському університеті. Він працював помічником батька, але, на жаль, його життя обірвалося занадто рано — в 26 років.

Тарас прожив найдовше. В молоді роки він воював у лавах Української галицької армії, побував у концтаборі під Москвою. Відтоді росіяни пильнували його. Дозволили очолити музей Івана Франка у Львові, а невдовзі перевели до Києва, щоб зручніше було тримати його під контролем. Він працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, упорядковував архів Івана Франка і був фактично невільником совєтської влади.

Петро був інженером-хіміком, педагогом, одним із засновників "Пласту". Учасник національно-визвольних змагань. Військовий льотчик Української галицької армії. У 1919 році був учасником дипмісії до Сербії у справі повернення українських військовополонених. У 1939 році став депутатом Верховної Ради УРСР. У 1941 був вивезений ("евакуйований") совєтськими репресивними органами на схід й відтоді його сліди губляться. Радше за все його знищили.

Дочка Анни Франко-Ключко жила спочатку в Німеччині, згодом переїхала до Відня, а пізніше емігрувала до Канади. Коли радянські війська наступали на Відень, її чоловіка Петра Ключка, який працював лікарем, також було піддано репресіям.

УКРАЇНЦЮ ТРЕБА БУТИ ФРАНКОМ

Утиски, що їх спричинила радянська система, не обминули і першу онуку Івана Франка, Зіновію-Ростиславу, дочку Тараса. Вона здобула освіту в Львівському університеті, продовжила навчання в аспірантурі Інституту мовознавства і стала частиною кола шістдесятників. Її близькі друзі були впевнені, що "Зеню" не торкнуться репресії, але виявилося, що вони помилялися. Дмитро Павличко згадує: "Ми думали, що її родовід і прізвище захищають її від переслідувань, адже вона онука шанованого в комуністичних колах Каменяра... Тому ми були відверті з нею і закликали до сміливих дій. Я казав їй: 'Не бійся, тебе не чіпатимуть! Ти - Франко!'. Вона мовчала і усміхалася, але одного разу відповіла: 'І ти - Франко!'. Це не була оцінка моєї творчості, а заклик до українців бути гідними спадкоємцями Франка, відкинути страх і пристосуванство, залишатися людьми..."

Онуки Зіновії, які є праправнуками Франка, Юрій та Богдан, виконують службу в Збройних силах України.

ІВАН ФРАНКО В ПРИГАДАХ ЙОГО НАЩАДКІВ

Всі діти Івана Франка (крім Андрія) залишили спогади про батька. Із них можна дізнатися чимало цікавого і про Івана Яковича, і про родину Франків.

Іван Франко розповідав дітям історії братів Грімм. Хоча книжка була написана німецькою, він читав її українською, моментально перекладаючи текст під час читання.

"Любив співати. Любив працювати допізна - до 1 - 2-ї години ночі, а вставав о дев'ятій".

Він із задоволенням одягався в сіру одяг, завжди мав на собі вишиту сорочку. Харчувався просто, ніколи не курив... У компанії був веселим і доброзичливим, але не любив багато говорити.

У горах Іван Якович із задоволенням шукав гриби та ягоди, а ще цікавився комахами. Він мав неабиякий хист у розпізнаванні грибів. У ліс він вирушав босоніж, з кошиком під рукою, а іноді й із паличкою для підтримки.

"Не менше, ніж гриби, його приваблювало рибальство. Сіті виплітав сам і всіх дітей навчив цього мистецтва... Вудки чомусь не полюбляв..."

Тато завжди з радістю скористувався можливістю фізично попрацювати на полях у тих, у кого ми орендували квартиру. Найбільше він трудився під час сінокосу та жнив, проте мав навички виконувати й багато інших завдань. Він також залучав дітей до цієї праці, прищеплюючи їм любов до землі.

У горах я із задоволенням відправлявся на тривалі прогулянки. Наприклад, я здійснював триденний похід на гору Піп Іван, де з легкістю досягав вершини.

Він рідко відвідував театр. "Пер Гюнт" Ібсена не зміг переглянути до самого кінця.

"У процесі зведення будинку я активно долучався до роботи... Для свого саду самостійно придбав саджанці та корчі ягід, а потім разом з дітьми приніс їх і дбайливо наглядав за посадкою."

Франко не виявляв інтересу до хімії, на відміну від Петра, який був фахівцем у цій галузі. Проте, коли в домі раптом згасло світло і не виявилося сірників, він вигукнув: "Тепер Петро забезпечить нас хімічним світлом". І дійсно, його слова справдилися, і тато зміг на власні очі оцінити переваги хімії.

Іван Франко та його зв'язок із містикою

Відома українська письменниця Галина Пагутяк, на творчість якої Іван Франко справив помітний вплив (письменниця родом із тих країв), додала ще одного погляду на Франка, а саме - містичного. Звісно, це не надто пов'язується з образом "атеїста" і "матеріаліста", але певні містичні елементи все ж присутні в житті Івана Франка.

Існувала стара прикмета, що якщо під час випікання великоднього паски вона трісне посередині, то в родині в тому році трапиться смерть, зазвичай господаря або господині. Як згодом згадає Іван Франко: "Паска один раз тріснула в нашій оселі - сталося це в ту Великодню суботу, коли помер мій батько". Через сім років після цієї трагедії, напередодні Великодня, його матір спіткала важка хвороба. А в 1913 році, також напередодні свят, раптово відійшов у вічність його старший син Андрій.

У дитинстві Іван Франко випадково впустив свої ключі у криницю, і це подія залишила глибокий слід у його свідомості, адже він вважав, що вона має "неприємні наслідки" для його життя. Лише коли ключі були вилучені з криниці, коли він уже здобув славу і повагу, Іван зміг заспокоїтися. Сьогодні ці ключі можна побачити в меморіальному музеї в Нагуєвичах.

Іван Франко постає перед нами як особистість, що поєднує в собі суперечливість, розумність і водночас забобонність. Це невтомний працівник, що має свої страхи та вразливості, і його складно втиснути в будь-які рамки чи канони.