Загартування непохитності

Після сталінського терору совєтська система поволі зазнавала змін. Якщо в 1930/50-ті вона ще нагадувала машину зачистки "ворогів народу", то в 1960/80-ті від людини вимагалася лише пасивна згода толерувати режим. А тимчасом спадання напруги спричинилося до пожвавлення соціальної активності самодостатніх особистостей. Одначе ці явища не стосувались емансипації мас, оскільки посилювалися процеси, притаманні закритому суспільству.

Не дивно, що в таких умовах критика конформізму і стадної моралі стала надзвичайно актуальною. Однак українське суспільство мало чимало людей, для яких ідеї самостійного існування, відповідальності особистості та творчої переоцінки були важливішими за основні життєві потреби. Саме в епоху шістдесятників проявилися яскраві життєствердні риси поряд з опором тоталітаризму. З одного боку, ця традиція не поспішала відмовлятися від народницького світогляду, а з іншого – охоче приймала європейський трагічно-вольовий елітаризм.

У фігурі Василя Стуса найяскравіше проявляються риси особистісного бунту та прагнення перевершити традиційні форми національної ідентичності, підносячи її до універсального рівня. Стус приймає неминучість своєї долі (amor fati): подібно до ніцшеанського канатоходця, що балансуючи на тонкій лінії, випробовує себе у близькості до смерті, він постійно трансформує та перевершує власну сутність, залишаючись при цьому у глибокій самотності. Багато з характеристик, запозичених у Ніцше, таких як аристократизм духу і ідеал надлюдини, найбільш яскраво підкреслюють його індивідуальність.

Народився Стус у селі Рахнівка, що на Вінниччині, у 1938 році, бувши четвертою дитиною в родині. Невдовзі батьки переїхали до Сталіно (Донецьк). Ще з дитинства у нього проявилося загострене почуття справедливості: чи то коли при ньому зарізали лошака, чи коли відбирали колоски на полі. Закінчивши школу з срібною відзнакою він вступає на українське відділення педагогічного інституту й отримує історико-філологічну освіту. На відміну від інших студентів -- на заняттях відповідає винятково українською. Вивчає латину та німецьку. Починає писати поезію. Вчителює на Кіровоградщині (1959). Служить в армії на Полтавщині та на Уралі, нерідко порушуючи порядки на шикуванні. Зрештою, завершує службу офіцером запасу (1959/61). Потому викладає українську мову в Горлівці (1961). Аби розібратися зі стосунками та самим собою, починає вести щоденник і вперше друкує свої твори (1962). Вступає до аспірантури в Інститут літератури в Києві; мешкає у гуртожитку Академмістечка (1963). Знайомиться з Іваном Світличним і входить у коло шістдесятників. Упорядковує і подає до друку першу збірку, щоправда, вислуховує критичні закиди у відході від соцреалізму (1964). Тож ухвалює рішення відсторонитися від офіційної ідеології та зосереджується на розбудові власного Я. Спонтанно приєднується до акції проти арештів української інтелігенції на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, за що відрахований із аспірантури (1965). Працює в історичному архіві, в метробуді, інженером у КБ, а вночі -- затято пише поезію (1966). У 1972 році на підставі обшуку проти Стуса порушено кримінальну справу за наклепи на совєтський лад: отримує вирок -- 5 років таборів і 3 роки заслання. Проводячи час у камері, продовжує писати вірші та робити переклади. У таборі не припиняє спротиву: відмовляється носити нагрудний знак, уникає перевірок і виконання норми виробітку, голодує. У 1979 році повертається зі заслання до Києва; працює формувальником на заводі; за ним встановлюється адміністративний нагляд. 1980 рік -- другий вирок яко небезпечному рецидивістові, після чого він уже не виходить на волю. Помирає Стус у карцері в 1985 році.

Під час свого навчання в педагогічному інституті Стус виявляє живий інтерес до філософських творів, зокрема до спадщини Ніцше. Ще більше, збереглися його нотатки, в яких молодий чоловік старанно записує цитати з забороненого російського видання текстів цього мислителя. Його прагнення до знань виходить за межі стереотипних ідеологічних уявлень. Хоча Стус ставиться з обережністю до провокаційних ідей Ніцше, він все ж досліджує теми, характери та образи, які пропонує цей філософ. Його не цікавлять звичайні, буденні люди. Натомість, він більше захоплюється індивідами, які переживають випробування своєї волі.

Отже, в зошиті, датованому 1957 роком, можна знайти шість сторінок із витягами з якоїсь запозиченої книги Ніцше. Стус веде конспект російською мовою, але коментарі пише українською. Майбутній поет лише починає знайомитися з відомим філософом, проте вже ставить під сумнів його авторитет, підсумовуючи цитати фразою, що свідчить про його скептицизм щодо цих провокаційних висловлювань:

"Мені подобаються ті, хто не знає іншого способу існування, окрім як рухатися до загибелі, адже це ті, хто переходять міст" (від мавпи до надлюдини).

"Добродетель представляет собой стремление к разрушению и стрелу печали."

"Я люблю тех, кто ни единой капли духа не хранит для себя, но кто весь хочет быть духом добродетели своей"...

Ніцше відчуває відразу до сірої одноманітності сучасного світу, де індивід стає менш значущим (хоча й більш розгорнутим, проте розпорошеним і розірваним суперечностями...).

Ніцше думає, що це нівелювання (коли не буде пастиря і стада!!??) зупинить проґрес.

Забудь о фразе "я обязан", сосредоточься на "я стремлюсь"...

Цей світ — неповний.

Ось що я зрозуміла: "не варто більше ховати голову в пісок небес, але слід гордо піднімати свою земну голову, що створює сенс нашої землі".

Це "больные и умирающие презирали тело и землю и выдумывали небесное".

"Тело -- это большой разум, множественность с единым началом, война и мир, стадо и пастырь".

"Я ценю вас за то, что вы не можете наслаждаться сегодняшним днем, о великие души!"

Брешеш!

Отже, це не просто матеріал, який використовується для стоїчного тренування волі, а постійна критично-рефлективна робота з ідеями, котрі не стали для Стуса моральним імперативом. Утім у цих ідеях зашита модель екзистенційного випробування себе. Та в 1963 році Стус у щоденнику подає фразу, після якої може скластися враження, ніби його підозра до ніцшеанства змінюється прийняттям. А саме зазначається:

Оцей вантаж, що є в нас самих од оточення, гнітить нас: допомагає вивірити себе: що ти є? Людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина -- вище! Сила, суть -- у крайньому індивідуалізмі, бо це -- можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе. Всі ці "угоди", "спілкування" -- то лиш опускання до рівня, власне -- падіння. Тільки це! Норм "тону" нема ніде. Людина -- в суті своїй -- мусить бути диктатором, того толку, якого вимагав Ніцше. Їй-богу, хай це божевільна думка, але те, що період 1788-[18]15 рр. цікавий не змінами, не кров'ю тисяч і тисяч, а єдиною величною постаттю Наполеона -- заховує в собі міцне ядро; знову, отже, -- суперменівські ідеали, але на такій порі, коли в самому собі почуваєш його щонайменше.

Отже, для Стуса ніцшеанство стає засобом захисту самотнього індивіда від тиску оточення, яке проявляється в побутовій обмеженості, колективізмі та компромісах з владою. Щоб не піддатися цьому тиску, людині необхідно зібрати в собі всю внутрішню силу, не перетворюючись при цьому на надлюдину. Це сила саморозвитку і формування власного «я». Стус прагнув досягнути максимального індивідуалізму, уникаючи при цьому тиранії. Образ Наполеона тут символізує не диктатуру, а наявність міцного внутрішнього ядра. Отже, достатньо підкорити себе, не намагаючись домінувати над іншими, і залишатися самодостатнім.

У період, коли творився "Веселий цвинтар", Стус створює короткий образ, натхненний ніцшеанськими ідеями:

Три черепа насолоджуються кавовою перервою.

Я досліджую філософію Ніцше.

До них підходить рудоволоса істота.

і стартує з одного жарту

що той недоладно грає

істинну особистість.

Написана верлібром, ця мініатюра пародіює плиткі й удавані претензії на знання Ніцшевого вчення. Поет використовує натяки на ніцшеанські терміни, а це, власне, "рудава (білява) бестія" та "справжня людина" (надлюдина). Тоді як скелети символізують геть позбавлену творчого життя (мертву) спільноту, котра хіба що з чуток знає про волю до могутності, а принагідно за кавою силкується потеревенити про сокровенне знання. Рудава бестія провокує одного зі скелетів і висміює неправдиве вдавання -- гру в надлюдину.

Стус вказує на іронічність стосунків із ніцшеанством, підкреслюючи поверхневе розуміння цієї філософії. Навіть незважаючи на офіційну заборону радянської влади на її вивчення, у мистецьких та наукових колах існує певна мода на ніцшеанство, яка абсолютно не відповідає ідеям самого Ніцше. Його концепції часто залишаються лише обговорюваними в салонах, поширюючись серед інтелектуалів, які страждають від фізичної та духовної виснаженості.

А втім, у Стуса знайдеться низка віршів, які містять яскраві ніцшеанські мотиви:

Змагай, знеможений життям,

знеможений, змагай.

Минулий час манить, немов ворота.

I вручу та хай буде.

А ти, мандруючий у снах, борись,

у напiвснi живи,

де жовтi сходяться леви

у присмерковий гай.

У воду зазирнуть ставка

і відблиски ночі п’ють.

Їхня шерсть виблискує, немов шорстка.

мов шершавий гнів.

А звуки заперечення

лиш горло перетнуть,

покрають серце без ножа

i мовчки одiйдуть,

лишивши, як загуслий бiль,

похований у вечірньому лісі,

де тіні скупчуються в тобі,

Однак – не поступайся.

Він спостерігає -- верба -- димок, що накриває землю тінню.

Ти ж тіні тіні тіні тіні тінь.

Волосінь не зрушить з місця.

погружена в безодню.

У вірші чітко чуються заклики до самоперевершення -- це змагання волі пересилити власну виснаженість і пасивність. А рядки, де йдеться про прагнення повертатися до минулого, пов'язані з духом тяжкості, що не дає людині здійснити рух у майбуття. Жовті леви -- це, властиво, і є те, що Ніцше називає "білявою бестією", позначаючи благородну тварину, що з'являється, зокрема, в "Так казав Заратустра" та символізує здатність реалізувати власну силу ("пелехата лють"). Вони зазирають у води ставка і п'ють свічадо, себто покладаються на себе, не паразитуючи на інших.

Поет наполягає: "тіні товпляться в тобі, проте -- не потурай". Іншими словами: не можна піддатися на різноманітні власні забаганки (тіні), бо важливо не дати слабину. "Волосінь не зрушить з місця. занурена в глибінь"; або ж, якщо сказати по-ніцшеанськи: коли ти дивишся у безодню -- безодня дивиться на тебе, проте твоє завдання -- не втратити точки опори.

Наповнений концепцією прийняття власної долі, а також інший вірш:

Як добре, що смерті не боюсь я

і не запитую, чи важкий мій тягар,

Що стосується вас, шановні судді, я не схиляюся.

в передчутті недовідомих верст,

щоб існував, любив і залишився чистим від гріха,

негативу, осудження, спокути.

Мій народе, я обов'язково повернусь до тебе.

як у смерті повернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, я схилюся перед тобою з повагою.

І з чистим серцем загляну в твої щирі очі.

і в остаточному спочинку з рідною землею з’єднуюсь.

Цей текст є ода життю, зокрема прийняттю його в усіх його складнощах і стражданнях. Поет використовує релігійні образи, такі як "хрест", але йдеться про готовність знайти силу в найжорсткіших випробуваннях духу, не підкорятися чужим судженням і позбуватися почуття ненависті (ресентименту), не шкодуючи про свій вибір. Концепція повернення до народу символізує вічний шлях до рідної землі, до дому (Heimat). Це не сліпе підпорядкування, а відновлення зв'язку з життям, сповненим енергії та сили.

Це лише один з численних прикладів, де Стус вдається до ніцшеанських алюзій:

Весь ранок сонце яскраво світить з правого боку.

На північ ідемо глуху.

Яка ж ти важка, темна слава!

що зустрілася на своєму шляху.

Схватила за руку с неприязнью.

і в бездоріжжя завела.

Шлях до безкінечності — лише звивистий.

по ту сторону добра і зла --

веде крізь нетрі та крізь хащі

і зірками вишиває ніч.

До глибини душі близькі та втрачено любі.

Тополі сумують з усіх сторін.

Поет втілює своє бачення вічності, що виходить за межі звичних уявлень про добро і зло. Напрямок на північ, яким веде лише звивиста стежка (символ вічного повернення), знову підтверджує ідею про спрямування до випробувань через страждання, що вимагає нордичного, тобто аристократичного духу, а також прийняття своєї долі (amor fati). Водночас використання відомої фрази "по той бік добра і зла" вказує на досвід трансгресії — вихід у сфери, де тоталітарні реалії вже не діють.

Ніцшеанських обарвлень набуває також і чи не найвідоміший вірш Стуса:

Заслужи терпіння, воно тебе загартовує.

сталить твій дух -- тож і терпи, терпи.

Ніхто не зможе витягнути тебе з труднощів.

Ніхто не зможе зупинити на власному шляху.

На ній і стій, і стрій -- допоки скону,

Поки існує світ і світить сонце — тримайся, тримайся.

Хай веде шлях до раю, пекла чи неволі.

Все переживи і винеси урок.

Відкрий свій шлях — той, який назвався твоїм.

той, хто вибрав тебе на вічність.

До нього змалку ти заповідався

До нього сам Бог тебе призначив.

Тут одразу потрібно обмовитися, що клич "Терпи!" не означає вимогу змиритися, та пасивно зазнавати поневірянь або толерувати слабкість. Ідеться про самоперевершення, прагнення гарту, аби мати змогу витримувати подальші ще більші випробування, розраховуючи винятково на власні сили.

Одиночність, індивідуальність та особисті зусилля складають формулу самовизначення на обраному власноруч шляху, який триває протягом всього життя. Це не заздалегідь спланований або прописаний маршрут, адже його мета залишається невідомою. Саме такий є втіленням ідеалу надлюдини, досягнення якого неможливе, оскільки це завжди є процесом.

Таким чином, незважаючи на інтерес Стуса до філософії Ніцше і численні прямі чи непрямі цитати, натяки та алюзії, важко вважати поета справжнім ніцшеанцем у буквальному розумінні. То чому ж тоді варто проводити ці аналогії? Для Стуса Ніцше постає як екзистенційний мислитель, чия роль є незамінною для розуміння трагічних подій ХХ століття. Відношення до провокацій Ніцше може бути різним, але ігнорувати його визначені маркери занепаду, з якими європейська культура стикається і досі, неможливо. Поглиблюючись у творчість німецьких поетів, які перейняли ніцшеанську тривогу, зокрема Рільке, Стус виявляє всі критичні моменти й інтегрує український контекст у цей широкий дискурс.

Стус втілює образ самітника, який наважується кинути виклик сучасності. Але не лише Ніцше стає його підтримкою. Стоїчно-християнські символи та практики, звісно, отримують нове прочитання та інтерпретацію, і в певний момент парадоксально підсилюють ту чи іншу тезу Ніцше.

Ніцшеанство є для Стуса не інструментом для побудови однорідної доктрини. Для нього Ніцше – це співрозмовник, який одночасно виступає як союзник, так і противник. У певні моменти думки Ніцше спонукають його до досягнення такої межі, за якою він змушений ухвалювати особисті екзистенційні рішення, без жодних зовнішніх орієнтирів чи вказівок.

Отже, Стус у певних контекстах може навіть виступати проти Ніцше. Таке ніцшеанство не можна вважати просто ситуативним, швидше, це рефлексивний підхід. У ньому немає місця догматизму. Ніцше навчає нас, як зберігати спокій у ситуаціях невизначеності і не втрачати самоконтроль. Проте остаточний вибір завжди залишається за тобою. Іншими словами, стратегія Стуса полягає не в хитромудрому маневруванні, а в розвитку внутрішньої сили, яка стає основою його ідентичності, де гідність і стійкість є найважливішими цінностями.