Дмитро Гелевера: Двоє в чистилищі (якщо не брати до уваги водія) — Блоги | OBOZ.UA

Назва / автор: Несе вода Галю / Оксана Гриценко

Багатовимірна п'єса "Несе вода Галю" авторства Оксани Гриценко знайшла своє яскраве втілення завдяки роботі режисера Ігоря Матіїва та художника Олега Татаринова. Акторський дует Катерини Рубашкіної і Станіслава Крушинського без жодних пом'якшень порушує складні моральні аспекти війни. Цей напружений трилер, представлений Театром на Подолі, вимагатиме від глядачів не лише уваги до персонажів, але й глибоких роздумів над важливими етичними питаннями.

Двічі один і той же пацієнт не отримує допомоги від дронів. Це правило медицини в умовах війни. О. Гриценко

Швидка допомога мчить трасами Херсонщини. Пацієнт у критичному стані. Серйозне поранення ноги внаслідок обстрілу. Значна втрата крові та небезпечне зниження артеріального тиску. Існує ризик не дотягнути до обласної лікарні. Єдиний спосіб фельдшерки підтримати хлопця в свідомості - безперервно розмовляти з ним...

Драматургиня Оксана Гриценко володіє унікальною здатністю перетворювати сучасні події на захопливі історії. Її п'єси не лише викликають шану глядачів "через тему війни", але й активно залучають їх у запропоновані конфлікти, роблячи їх співучасниками.

Так гостра робота Гриценко про суд над можливим колаборантом "Свідки телячого розстрілу" - це фарс-комедія без присутності головного героя. Історія кримських підлітків, що залишилися під наглядом держави-окупанта, "Я повернуся" - не завжди весела драма дорослішання. А поставлений в декількох театрах хіт "Молочайник" (зокрема, й в Театрі на Подолі) - містична комедія про жіночу взаємопідтримку. І кожного разу ми отримуємо історію з усіма жанровими принадами, глибокими персонажами, несподіваними поворотами та знайомими з побуту деталями.

Для створення напруженого трилера "Несе вода Галю" вистачило двох персонажів. Головна героїня, Галя, має реальний прототип — херсонську фельдшерку. У діалогах між Галею та її пацієнтом вдалося відобразити глибокі сенси, які зв’язують сучасність з недавньою трагедією, що сталася після підриву Каховської ГЕС. Через історії, думки, переживання та надії цих героїв показано, як війна може кардинально змінити людей всього за два роки.

Фельдшерка Галина (Катерина Рубашкіна) - досвідчена господиня з передмістя Херсона. До початку війни вона займалася вирощуванням малини. Після того, як місто потрапило під окупацію, їй довелося пережити повінь, спричинену підривом дамби. Залишившись без всього, вона вирішила підтримати інших і почала працювати в службі "швидкої допомоги".

Поранений Святослав (Станіслав Крушинський) - морський штурман з багатим життєвим досвідом. Він побував у багатьох країнах, користувався фінансовою стабільністю. Однак, з початком повномасштабної війни його життя різко змінилося: він втратив роботу, родину та домівку. Нині йому терміново потрібні гроші та знеболювальні препарати. Найменше він хоче ділитися спогадами про те, як опинився під обстрілом.

Долі Галини та Слави неминуче мали зійтися. Проте навряд чи хтось із них сподівався, що це станеться саме в такій ситуації, у швидкій допомозі.

Обмеженість простору та персонажів ставить перед режисером Ігорем Матіївим необхідність особливо уважно підкреслювати важливі моменти. Його художні засоби - це пара акторів і сценічний простір. Саме тому Катерина Рубашкіна вражаюче вміє заспокоювати, умовляти і навіть погрожувати, щоб утримати пацієнта – та й усю аудиторію – в тонусі. Тим часом Станіслав Крушинський майстерно втілює образ людини, яка, будучи притиснутою до стіни (прикутим до ноші), не бажає розкривати свої таємниці. Це змушує глядачів прагнути дізнатися правду раніше, ніж її оголосять зі сцени. Саме така напруга і динаміка створює потрібну атмосферу для цього жанру.

Відчуття одночасного перебування в замкнутому просторі швидкої допомоги та в русі серед херсонських степів створює унікальна сценографія Олега Татаринова. З перших хвилин вистави глядач звертає увагу на носилки для пацієнта, що стоять на ресорах. Фоновий декор виглядає загадково та абстрактно. І чим далі персонажі відходять від реальності, тим більше дивовижних перетворень відбувається на сцені.

Один із ключових аспектів театрального мистецтва – це відчуття присутності в моменті. Глядач виступає як свідок конфліктів, які розгортаються на його очах. Тому спогади, мрії та альтернативні версії подій доцільніше висловлювати через діалоги персонажів, а не зображувати їх сценічно. Безумовно, досвідчений театрал зможе скласти загальну картину і оцінити ці маніпуляції з "тут і зараз". Проте існує ризик, що специфічна магія театру може не спрацювати. Коли публіка не просто спостерігає, а переживає історію разом із персонажами, виникає можливість для глибокого катарсису. Якщо глядач не відчує цього очищення, він може покинути зал таким же, яким був до вистави.

Історія ж Галі в нахабну відбувається щонайменше в трьох вимірах. У звичному "тут і зараз" - в кареті "швидкої". У вимірі спогадів Галини про порятунок під час каховської повені. Та у метафізичному просторі - ні то передсмертне лімбо, ні то історично-колективне несвідоме річки Дніпро - куди герої потрапляють під час кульмінації. Але ці виміри за рахунок адекватної постановки та сценографії настільки безшовно зв'язані, що магія театру спрацьовує. Емоції та мотиви героїв зчитуються.

Попри наявність метафізичного рівня та деякого магічного реалізму, постмодернізм у виставі досить поверховий та дозований. Використовується лише як спосіб підкреслення особливих станів героїв. Все, що відбувається з героями, можна пояснити і з точки зору холодного реалізму. Від змертвілих русалчиних рук, що тримали човен Галини під час повені 2023 року, до зустрічі Святослава з дідом, який загинув під час затоплення Херсонщини в 1955 році. Певно, у "крилатому" символічному фіналі більше фантастичності, ніж у всій попередньо показаній хтоні. Цей підсвідомий реалізм завжди повертає глядача на рівень "тут і зараз". У швидку, що несе пораненого до обласної лікарні.

Головна інтрига історії також укрита у неприємному реалізмі. Хто ж насправді є Святослав і чому він опинився під вогнем? Сіра відповідь дещо пом'якшує гірку істину. Зізнаюсь, до моменту вистави я навіть не знав абревіатури САУ ("самохідна артилерійська установка"), як і не бачив фотографій Слави. Це, безумовно, певна поблажка для глядача. Адже незрозуміло, чи змогли б ми прийняти "крилатий" фінал, якби головний герой виправдав наші найгірші очікування?

За своїм рівнем камерної напруги вистава Матіїва нагадує кінематографічні моно-трилери, такі як "Похований живцем" Роберто Кортеса чи "Лок" Стівена Найта. Проте варто зазначити, що торік на київських сценах були представлені щонайменше дві подібні за атмосферою вистави-дуети: "Жінка в чорному" (Театр на Подолі) та "Косметика ворога" (Театр ім. Лесі Українки). Проте "Несе вода Галю" безсумнівно має перевагу завдяки тому, що її сюжет розгортається на фоні нашого сучасного життя. Це трилер, який міг би статися з глядачем або з його близькими, якщо доля не була б до них прихильною. І саме ця напруга, що виходить із суто українського контексту, є особливою цінністю цієї вистави.

Як і повінь "Несе вода Галю", цей спектакль вражає глядача як фізичним, так і моральним болем, майже не залишаючи шансів вийти з залу без емоційних переживань. Проте, постановка Матіїва на камерній сцені Театру на Подолі досягає цього без моралізаторства та повчань. Вона справді захоплює завдяки акторській грі, сюжетним лініям і художнім рішенням. Це відчувається як подорож через особисте чистилище без жодних полегшень. Лише сміливий глядач, який щиро відповість на питання, поставлені виставою, зможе повернутися з цієї мандрівки очищеним і зміненим.