Знайомтесь: Андрій Яценко – чемпіон Європи!

Андрій Яценко з міста Українка, Обухівського району Київськой області – чемпіон Європи з вільної боротьби. Звістка, разом із фото, де Андрій після оголошення результату витирає сльози, розлетілася вмить по інформаційних сайтах України.

11 березня спортивна спільнота, вболівальники та ЗМІ зустрічали переможця з медаллю чемпіона Європи в аеропорту.

Дізналася про приліт і відразу набрала заслуженого тренера України, наставника чемпіона Анатолія Гуральського, домовилася про інтерв’ю. За тиждень ми зустрілися у тренувальній залі. Я відриваю Андрія від пробіжки, щоб відразу привітати з перемогою, запитую: як довго потрібно отак тренуватися, щоб стати чемпіоном Європи? «Поєдинок триває кілька хвилин, а готуєшся до нього все життя», – говорить Андрій. Загалом хлопець дуже скромний, вихвалятися перемогами не полюбляє, тому відповідає на всі запитання лаконічно, з усмішкою. Ставлю банальне запитання: з якого віку ви почали займатися вільною боротьбою? «З народження», – відповідає жартома.

Тренер Анатолій Гуральський підхоплює розмову, згадує:

«Привів до борцівської зали українчанина Андрія його старший брат. Тоді хлопець навчався у другому класі. Ще в зовсім юному віці з ним розмовляли як із дорослим і давали право самостійного вибору. Мабуть, цей факт і загартував у хлопцеві сильний дух і заклав фундамент зважено приймати доленосні рішення.

Брат водив Андрія на футбол, потім привів сюди, до борцівської зали, і сказав: обирай, чим будеш займатися. Буду боротися, – твердо відповів хлопчина. Так і закрутилося спортивне життя мешканця Українки — майбутнього чемпіона. Перед уроками – тренування, після школи – знову спортзал. Із самого малечку Андрій займається в парі з минулорічним чемпіоном Олексієм Борутою. У кожного – свій характер, але було тоді одне, що вирізняло цих двох хлопчаків серед інших, – бажання і, а це характерно для такого виду спорту, впертість».

Анатолій Гуральський говорить прямо: якщо привів дитину на вільну боротьбу, то будь націлений на результат і готовий дотримуватися дисципліни. Якщо ж батьки віддають до секції дітей, щоб лише чимось займалися, з таких чемпіони навряд чи вийдуть.

«Андрій, пам’ятаю, був ще тим задиракою, любив бешкетувати. Колись не витримав – підійшов, узяв за руку й запитую: ти хочеш бути сильним? Дивлюсь – очі загорілися, відповів «так». Вони з Борутою з головою поринули в спорт, увійшли в ритм. Тренування у нас були з 5 до 8-ї години вечора. Бувало, я йду додому на вечерю, потім повертаюся до зали. Уже 21:00, а вони удвох відпрацьовують прийоми. Скільки разів практично «виганяв» із зали, а на ранок, перед навчанням, знову біжать на тренування», – згадує заслужений тренер України Анатолій Гуральський.

Саме наполегливість, підтримка батьків, правильне слово тренера дали блискучі результати – в 15-річному віці Андрій Яценко з міста Українка (Обухівський район, Київська область) став майстром спорту України, двохкратним чемпіоном світу з вільної боротьби серед кадетів, привіз бронзові медалі з чемпіонату світу (Азербайджан) та чемпіонату Європи (Польща), став призером Європи та призером світу з вільної боротьби.

У ще досить юному віці спорт і тренування майбутніх чемпіонів Європи займали майже увесь вільний час. Тому, говорячи про роки дитинства та юності, запитую: чи не було відставань у навчанні і чи не фізкультура була улюбленим предметом у школі?

– Як не дивно, але саме фізкультуру я не любив, бо вистачало занять у борцівському залі. За це й отримав у атестаті «8», проте, вчився непогано. Єдине – читати не любив та й зараз не люблю.

– В усіх юнаків є свої кумири. Ви особисто на кого рівнялися, чи рівняєтесь досі?

– На хороших людей. Неважливо, відома ця особистість чи ні.

– У підлітковому віці кожна поразка може завдати моральної травми. Анатолію, ви як тренер скажіть, що є головним, щоб дитина не зупинилася, щоб після першої поразки не опустила руки і продовжувала тренування?

– Підтримка і віра батьків. А ще – сила волі та ціль. Якщо ціль є, можна й гори звернути. Подивіться, наприклад, паралімпійські ігри – люди без рук, а плавають, і без ніг, а бігають. Це все сила волі, все залежить від дитини і від батьків, бо дитина слухає, як вони про це говорять, чи підтримують. Звичайно, всі не можуть бути майстрами спорту, академіками, професорами. Кожен у міру своїх можливостей може займатися улюбленою справою, головне – не зупинятися на початому.

– Андрію, а чи були у вас такі моменти у житті, коли хотілось усе покинути й піти зі спорту? І як мама ставилася до того, чим ви займаєтесь?

– Спочатку батьки приводять дітей на вільну боротьбу без якихось особливих цілей. Потім, проаналізувавши усі плюси-мінуси, кажуть: краще б ти на танці пішов. Мені теж мама жартома так говорила, але ніхто не сприймав це серйозно. Вона завжди підтримувала мене. Бували й переломні моменти, виникали думки покинути боротьбу після поразки, коли ти не досяг поставленої мети. Але відразу стає прикро, бо скільки часу займався, скільки зусиль пішло, скільки недосипань, недоїдань, – і все марно. Але, якщо чесно, все це швидко забуваєш і знову починаєш наполегливо працювати над собою…

Один із таких моментів добре пам’ятає і тренер Анатолій Гуральський. – Це був 2017-й рік. На чемпіонаті світу у Франції Андрій програв поєдинок борцю з Америки і став третім у дорослій категорії.

Їдемо додому, бачу – опустив очі, задумався, потім говорить мені: це ж як потрібно тренуватися, щоби їх перемогти? Звичайно, ми поговорили, я дав йому можливість кілька днів відпочити морально, відновити сили. Якщо Андрій не бере слухавку – значить на риболовлі, я не чіпаю його взагалі. Фізичне навантаження у цьому виді спорту не таке важливе, як моральне – на кожен поєдинок з новим суперником потрібно налаштовуватися, думати, приймати в останній момент виважені рішення. Але потім, після відпочинку, знову починаємо тренування з новими силами.

– Крім того, щоб навчити спортсмена бути фізично сильним, ви їм прививаєте ще й моральні цінності. Як вам вдається знаходити з ними спільну мову, адже всі діти дуже різні.

– Звичайно, нелегко було ні з Андрієм, ні з Олексієм, бо кожен чемпіон, борець – лідер за своїм характером. Мені, як тренеру, часто доводиться підбирати потрібні слова, щоб вони зрозуміли мене. Раніше я нервував, а потім почав розуміти, що дитині теж тяжко. Адже потрібно зібратися, а тут ще й тренер зі своїми повчаннями. Буває, зайду в спортзал і, навіть не підходячи до них, запитаю, як самопочуття. «Нормально» – відповідають. Тоді тренуйтеся. Роботи багато, але миті перемог того варті, це результати великого труда і не тільки мого. Це цілий «конвеєр» – спаринг-партнери, батьки, друзі, меценати, які допомагають фінансово, адже без їхньої підтримки вкрай складно. Спортсмену потрібні вітаміни, відновники, які коштують по 30-40 євро… Це дуже значні затрати.

– Андрію, у вирішальному турі на чемпіонаті Європи ви вийшли на килим з росіянином. Ваші сили були практично рівні. Чи не виникала думка здатися супернику? Хвилювалися перед поєдинком?

– Хвилювання є завжди, страху – немає. Ніколи не виникає такої думки – здатися. Навпаки, останній тур, останні хвилини – сили самі по собі знайшлися. До розряду «кандидат у майстри спорту» все йде за рахунок фізичного напору, а вже далі – переважно боротьба інтересів. Так би мовити, «хто кого переграє», передихає, хто в потрібний момент зробить атаку і втримається. Так було й у цьому поєдинку.

– Ви вже встигли визначитися з подальшими планами?

– Як кажуть, хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани. У спорті я ніколи завчасно не будую планів, а тим більше нікому не говорю про них. У планах лише тренування і ще раз тренування.

– Анатолію, а що для вас, як для тренера, означає перемога своїх вихованців? Які відчуття у вас були після оголошення переможця чемпіонату Європи?

– Найяскравіші моменти, «вершина айсбергу» – оці перемоги, коли після тривалих зусиль, пролитого поту якась мить – і твій учень стоїть на п’єдесталі…Коли майорить прапор України та звучить Державний Гімн. І сльози Андрія бачив, і витирав їх тим прапором. У такі моменти навіть мені важко себе стримувати – і тут немає чого соромитись. Можливо, дивне порівняння, але це ті самі відчуття, коли батьки довго хочуть дитину – і вона народжується. Емоції просто не можна передати. Він з шести років ішов до цього.

Майже півторагодинна розмова пройшла на одному диханні. Не встигла навіть натиснути кнопку «стоп» на диктофоні, як Андрій знову в «строю» – намотує кола, розминається. Поруч з ним – ще зовсім юні хлопчаки та дівчатка придивляються, беруть приклад. Вони ще й не усвідомлюють, які «сюрпризи» готує для них борцівський килим. Чи стануть вони чемпіонами? А зараз старанно виконують завдання тренера, не сперечаються між собою, не галасують. Бо, як і колись Андрій, прагнуть не визнання, а бути сильними. Вітаємо тренера та українчанина Андрія Яценка із «золотою» перемогою! Пишаємося вашою роботою і віримо в подальші звершення!

Розмову провела Аліна Савченко