Молодий керівник музею Віталій Данило зберігає спадщину свого рідного села та очолює проект "Жуківські бабусі" (ФОТО, ВІДЕО).

У віці 15 років Віталій Данило з села Жуків обіймає посаду директора родинного музею, який він заснував два роки тому. Крім цього, він також є керівником, продюсером і режисером вокальної групи "Жуківські бабусі".

Молодий чоловік глибоко цінує традиції та обряди своєї рідної громади, його вбрання, пісенну спадщину і людей, як повідомляє Репортер.

Поки що музей займає одну велику кімнату і невеликий коридор. Значна частина експозиції - це вишиті роботи прабабусі Ганни. Саме вона виховувала Віталія й прищепила йому любов до пісні й традицій. П'ять років тому її не стало.

Віталій ділиться спогадами: «Моя прабабуся разом із сестрою Марією навчали мене традиційних народних пісень. Щодня ми опановували по одній, і тепер я знаю їх усі. Нещодавно натрапив на відео з виступом колективу "Бовсунівські бабусі", який представляє Житомирську область. Їхнє виконання нагадало мені про співи моєї прабабусі та її сестри, і це стало для мене потужним джерелом натхнення для створення власного колективу "Жуківські бабусі".»

Таким чином, два роки назад Віталій, на честь своєї прабабусі, вирішив спочатку організувати групу однодумців, а пізніше заснувати музей.

Він розповідає, що батьки спочатку були на його боці, але коли він почав ділитися своїми ідеями з усіма, вони занепокоїлися. Адже на той момент йому було всього 13 років. Вони турбувалися, що не всі можуть його зрозуміти та прийняти. Проте, врешті-решт, все склалося вдало.

На екскурсію до Віталія приходять сусіди. Також завітають і відвідувачі з інших міст, які прагнуть дізнатися більше про Покуття.

Цього року Віталій став учасником проєкту "Сильвети Покуття" та приймав делегацію з Франківська. Серед гостей були Христина Терлецька з університету Короля Данила, рестораторка Ольга Зінько, художниця Марта Пітчук і дизайнерка Любця Чернікова.

Раніше вони відвідали Олешу, а потім планували вирушити до Тлумача. Проте всі в один голос стверджували, що тут найкраще, - усміхається Віталій.

Також у музеї відвідали першокласники з Жуківської гімназії. Їх супроводжувала перша вчителька, яка доклала чимало зусиль, щоб зробити екскурсію цікавою для дітей. Вона жартує, що з першокласниками завжди потрібно бути креативним, аби привернути їхню увагу. В результаті всі залишилися в захваті від відвідування.

Отож у своєму музеї Віталій розкаже дуже багато й цікаво про традиції рідного села. Найперше - про те, звідки походить назва. Переповідає легенду, що колись тут був ліс, куди люди втікали й ховалися від татар. Згодом почали будували поселення, а рубати ліс людям допомагали жуки-короїди. Ліс дійсно є недалеко біля села.

А вулиця, де мешкає музейник, називається Королівка не просто так. Є ще одна легенда, що колись тут їхав король зі своїм військом. Була сильна посуха і він наказав копати криницю. Люди були дуже знесилені, але лише трошки покопали й пішла вода.

Та криниця і досі є, - говорить Віталій. - І коли в селі посуха, то в тій криниці вода є постійно.

От, скоро різдвяні свята і в Жукові дуже цікаво святкують Маланку. Збираються хлопці й переодягаються у Маланку, Маланчину сестру, Чорта, Жида, Цигана, Козу, Смерть, Старий Новий рік, двох Гуцуликів і двох Козаків. І такою великою компанією ходять по селі з 31 грудня на 1 січня.

Колись було по дві-три групи, бо село велике, - розказує Віталій. - Було багато людей, а зараз вже менше. Але все ж таки хлопці збираються, щоб продовжувати наші традиції. Ще наша Маланка як їхала у Київ, то завжди займала перші місця на різних конкурсах.

Жуки славляться своїми неповторними локальними стравами, серед яких весільна юшка та весільна капуста. Раніше юшку готували з кукурудзяної крупи, але нині її готують на основі рису. Цю страву варять з м'ясом, додаючи до неї підпеньки та підсмажену муку, яку попередньо обсмажують на сковорідці.

А весільна капуста - це квашена чи свіжа капуста, яку обварюють і додають трошки муки й сметани. А в кінці жовток, аби мала гарний колір.

Віталій має справжню пристрасть до вишивки і самостійно опанував різні техніки, зокрема вишивку бісером, хрестиком та гладдю. Він згадує, що спочатку його однокласники, переважно хлопці, ставилися до цього скептично, вважаючи, що це не надто чоловіче заняття. Однак з часом ці розмови вщухли.

Він зізнається, що навіть не уявляв, наскільки Україна щедра на вишивку. Але коли він почав досліджувати цю тему, то виявив, що кожен етнічний регіон має свою унікальну традицію. Зокрема, Жуків вважається частиною Покуття.

Покутська вишивка вражає своєю різноманітністю, адже тут представлені всі відтінки червоного, - зазначає Віталій Данило. - На нашій сорочці присутній чорний колір, що символізує розвід, а також бордові та темно-бордові відтінки. Є й яскраві акценти жовтого, рожевого, блакитного та зеленого кольорів. Здається, ці кольори не можуть поєднуватися, але в результаті виглядає надзвичайно стильно. Додаткова елегантність досягається завдяки вишуканому крою та деталям, а особливу завершеність надає вишивка тонкою вовняною ниткою.

У музеї Віталій створив колекцію родинних артефактів, до якої багато експонатів принесли й подарували йому небайдужі люди, а також деякі речі він придбав самостійно. Свою першу старовинну сорочку хлопець купив за 900 гривень, заздалегідь заощаджуючи кишенькові гроші.

Хвалиться, що має в колекції чоловічу сорочку, якій десь 150 років. Та найдорожчими експонатами для хлопця є роботи прабабусі й речі з рідного села.

Думав, що не знайду жодної правдивої жіночої сорочки з нашого села, а зараз у мене їх аж три, - розповідає Віталій. - Першу свою сорочку жуківську я знайшов випадково.

Віталій розповідає, що одного разу, прогулюючись з друзями, вони натрапили на стару, відкриту хату. Йому завжди цікаво зазирнути в минуле через інтер'єр таких будинків. На дерев'яному вішаку він помітив стару сорочку, яка виглядала досить зношеною і була покрита плямами від мастила. Він вирішив забрати її, щоб не дозволити їй зовсім зникнути. Коли повернувся додому, спробував відіпрати її, а поради з цього приводу йому дав знаний колекціонер Богдан Петричук.

Одного разу мене запитали, чи планую займатися цим ще трохи і почати продавати. Віталій рішуче відповів: "Ніколи!". Він зазначив, що тільки в крайньому випадку, наприклад, якщо хтось із близьких захворіє або якщо не буде іншого виходу, він міг би щось продати. Але точно не речі, пов'язані з Жуковим, адже їх він шукає вже дуже довго.

Віталій вбраний прадідову сорочку. Вона якраз на нього, лиш, каже, рукави короткі.

"Мій прадід був трішки нижчий за мене, але я надзвичайно люблю цю сорочку," - каже юнак. - "У неї такі чудові та об'ємні рукави. На старовинних сорочках, як чоловічих, так і жіночих, рукави завжди були пишними."

На ньому кептар з села Гарасимів. Він ділиться, що придбав його у посередників за 4 000 гривень. Це його перший кептар і наразі найдорожчий експонат у його колекції. Зазначає, що йому пощастило, адже зараз ці кептарі оцінюються значно вище.

Ось наш кептар жуківський, який мені подарували, - показує нову безрукавку. - Тут виконана дуже тонка робота. Вишивати кишені було досить складно. Кептарі носили щодня, пізніше тільки на свята, а зрештою ця традиція зовсім зникла. Нещодавно я один прийшов до церкви в цьому кептарику, і всі погляди були звернені на мене. Після цього одна жінка з нашого села принесла мені старий кептар, але він у жахливому стані. Його потрібно віддати майстрам для реставрації.

Ще Віталій показує жіночі й чоловічі ткані пояси. Вони дуже красиві. Витягає зі скрині старі запаски. Їх жінки в'язали спереду, а ззаду була фота. Це також як запаска, але в Жукові казали - фота.

"Ця запаска походить саме з нашого села," - пишається молодий музейник. - "Вона прикрашена зірками. Такі одягали молоді люди. Її називають - запаска у звізди."

Віталій розкладає перлові та кольорові скляні намиста в маленьких коробках. Ці різнокольорові прикраси, зібрані в одну купу, отримали назву "мішінка". Чим більше таких намистин, тим цікавішою стає композиція.

В центрі музею різний реманент - куделі, веретено, терлиця, інші знаряддя для обробки льону. Усім цим користувалися в його родині. До речі, Віталій навіть сам сіяв льон, полов, жав, молотив, вимочував, а потім тер на терлиці. Останнє, каже, найтяжче.

Я хотів спробувати, як це все робили колись. Хотів розуміти, наскільки це була важка праця, аби дойти до нитки й до того полотна з якого робили сорочку, - говорить хлопець. - І я купив на базарі насіння. Посіяв десь на площі 3х7 м. Як гарно цвіте льон! Зранку прокидався і з вікна бачив, яке то все синє-синє. Ви знали, що одна квітка цвіте один день?

Віталій думає йти вчитися у Косів, в інститут декоративного мистецтва, на ткацьку справу. До речі, у Жукові колись жив ткач, робив чудесні запаски, за якими зараз полює хлопець.

Часто в музеї збираються і "Жуківські бабусі". От, зараз будуть записувати колядки й щедрівки до Різдва. У колективі є шість учасниць. Наймолодшій 70 років, а найстаршій - 87.

«Я керую, продюсую, режисую та займаюся відеозйомкою, а їхнє завдання – дарувати музику», – усміхається Віталій.

"Бабусі з Жуківки" дали концерт у сільському клубі в Обертині, в приміщенні Народного дому. Вони здобули перше місце на конкурсі "Україна єднає світ" у Києві, відправивши своє відео на участь.

За словами Віталія, "Жуківським бабусям" репетиції не потрібні. Адже кожна десятки років відспівала у різних колективах у селі, у хорі. Усі пісні добре знають і вибирають, що співатимуть, уже перед виступом.

Єдине - готувалися, коли їхали в Обертин, бо я дав нову жартівливу пісню, - пригадує Віталій. - Спершу показав тітці, бо я до неї завжди прислухаюся. Їй дуже сподобалося, бо там такі слова гарні:

Обговорення джерела у нас точилися.

Чому ж ми в старості вирішили стати артистами?

А ми ні на кого не зважаємо,

Як пташенята в саду, ми веселенько щебечемо.

Щоб старість не торкалася нас,

Віталій веде соцмережі, має ютуб-канал, де публікує усі виступи. Розказує, що з самого початку був певний негатив. Люди писали різні образливі коментарі, мовляв, "артисти погорілого театру", "які пісні, як війна в Україні?".

"Раніше я сприймав це дуже близько до серця і майже плакав, - розповідає Віталій Данило. - Я стараюся працювати для людей, відновлюю традиції, а тут з’являються такі коментарі. Проте серед них було чимало тих, хто підтримував мою діяльність. Тому я вирішив продовжувати, і тепер уже не звертаю уваги на негатив."

Юнак розповідає, що їхня діяльність спрямована на відновлення давньої пісні та сільських звичаїв, а також на те, щоб привернути увагу до свого села.