Який статус матиме ухвала щодо завершення війни?

Останнім часом переговори щодо завершення війни активізувалися, викликавши появу певного "мирного плану", який зібрав чимало критики як в Україні, так і серед європейських аналітиків. Перший варіант цього плану сприймався як майже ультимативна вимога капітуляції, адже він передбачав надто болісні поступки з боку Києва, такі як відмова від вступу до НАТО, обмеження своїх збройних сил та територіальні компроміси на користь агресора. Цю ініціативу одностайно відкинули як неприйнятну та фактично "винагороду" для Росії. Внаслідок тиску критики документ було доопрацьовано: оновлена версія враховує більше українських вимог і виключає найбільш спірні пункти. Проте навіть у зміненому вигляді план потребує об'єктивної оцінки: який юридичний статус матиме угода про закінчення війни і наскільки вона буде обов'язковою для виконання?

Потрібно розуміти, що подібний план - це не класична міждержавна угода про мир. Швидше за все, йдеться про політичну домовленість, своєрідну "дорожню карту" або "комплекс заходів", як свого часу називали Мінські домовленості. Іншими словами, це рамковий план дій, а не кінцевий мирний договір. Його можуть підписати, наприклад, президенти України та США як документ про ключові принципи. Згодом, можливо, з'явиться окремий подібний документ, підписаний США і Росією. Фактично Вашингтон виступає посередником і гарантом: прямої двосторонньої угоди між Києвом і Москвою наразі не прогнозують. Однак навіть якщо така дорожня карта буде погоджена на найвищому рівні, реалізація багатьох її пунктів потребуватиме рішень зовсім іншого рівня та інших підписантів.

На першому місці, необхідно оформити угоду про припинення вогню окремо. Зазвичай перемир’я укладають військові командири, а не президенти країн. Один із можливих варіантів — підписання документа про перемир'я між командуваннями Збройних Сил України та російської армії. Такий акт матиме статус, ближчий до Корейського перемир’я 1953 року, аніж до Версальського договору 1919 року. Важливо підкреслити, що укласти повноцінний "мирний договір" неможливо, якщо формально не оголошений стан війни. У сучасному світі війни вже давно не оголошуються офіційно, і тут є як політичні, так і правові причини. Відповідно до міжнародного права, офіційне оголошення війни автоматично надає правовий статус воюючим сторонам (belligerents) і накладає на інші держави зобов'язання нейтралітету. Це означає, що якщо країна А формально перебуває у стані війни з країною Б, то будь-яка третя країна, яка надає військову допомогу одній зі сторін, фактично стає учасником конфлікту і зобов'язана оголосити війну іншій стороні. Саме тому держави уникають юридичного оголошення війни, щоб не ускладнювати ситуацію для своїх союзників. Конфлікти часто називають "операціями" або "спеціальними операціями". Наприклад, США здійснювали військові кампанії під назвами на кшталт "Шок і трепет" у 2003 році (вторгнення в Ірак) або "Буря в пустелі" у 1991 році, але жодного разу Конгрес не проголошував війну. Ізраїль також використовує термін "операція" для своїх воєн: вторгнення до Лівану 1982 року отримало назву "Мир для Галілеї", а нещодавня військова активність у секторі Газа в серпні 2022 року — "Світанок". В Україні в період з 2014 по 2021 роки офіційно проводилася Антитерористична операція, пізніше — Операція об'єднаних сил, і навіть після початку відкритої агресії Росії у 2022 році не було запроваджено стану війни, а лише військовий стан. Заклики "оголосити війну Росії" лунали переважно від емоційних коментаторів, проте жоден професійний міжнародний юрист не підтримував такий крок, усвідомлюючи його негативні наслідки.

Отже, передбачуване рішення щодо завершення конфлікту може мати вигляд політичної угоди з основними напрямами та набором окремих домовленостей з конкретних аспектів. У цьому "пакеті заходів" можна включити безліч пунктів, але їх реалізація залежатиме від внутрішніх процедур та доброчинності інших учасників. Це особливо стосується питань, які потребують ухвалення парламентів, урядів або міжнародних інституцій. Наприклад, якщо в угоді буде передбачено зміни до Конституції України, як-от виключення положення про прагнення до членства в НАТО, то таке зобов'язання виглядатиме умовним. Адже внесення змін до Основного Закону можливе лише за згодою Верховної Ради, і ніхто не може гарантувати, що парламент (не кажучи вже про суспільство) погодиться відмовитися від курсу на НАТО. Більше того, така вимога виглядає абсурдною: питання про членство України в Альянсі вирішують самі країни НАТО, а не угоди між двома державами. Схожі труднощі виникають і з можливими економічними аспектами. Припустимо, в угоді з’явиться обіцянка певних торговельних переваг або членства України в ЄС — таке рішення ухвалюватиме не Вашингтон, а, наприклад, Рада Європейського Союзу. Аналогічно, питання про зняття санкцій з Росії: кожна країна, яка запровадила санкції, вирішуватиме окремо, коли і чи скасовувати їх. Більшість санкцій пов’язані з конкретними обставинами — окупацією Криму, агресією на Донбасі, порушеннями міжнародного права. Логічно, що ці обмеження можуть бути переглянуті лише після усунення причин, які їх викликали. Очікувати, що одним підписом у "мирному плані" США скасують всі санкції, пов’язані з агресією, не реалістично: остаточне рішення залишатиметься за урядами та парламентами країн, з урахуванням дій РФ. І, нарешті, найскладніше питання — територіальні аспекти. Відмова України від своїх територій є не лише політично неможливою, а й не має жодного правового механізму. Конституція України прямо забороняє відчуження земель. Навіть теоретично, для зміни територіального статусу необхідний всеукраїнський референдум та зміни до Конституції, що жоден уряд не наважиться зробити. Таким чином, пункти про "визнання нових кордонів" чи подібні територіальні компроміси в тексті угод виявляться лише деклараціями — Україна не зможе їх ратифікувати чи виконати.

Історичний досвід інших конфліктів свідчить, що завершення активних бойових дій не завжди означає вирішення всіх суперечок. Наприклад, Корейська війна завершилася в 1953 році підписанням угоди про перемир'я. Цей документ уклали не президенти чи міністри, а командувачі військових сил: з одного боку, представник Північної Кореї (який також представляв Китай, чиї "добровольці" брали участь у конфлікті), а з іншого - представник командування ООН (США). Формально Південна Корея навіть не підписувала мирну угоду з КНДР, і юридично дві Кореї все ще перебувають у стані війни. Проте фактично перемир'я триває вже понад 70 років, і нового збройного протистояння не відбулося. Чому так сталося? Сполучені Штати після 1953 року надали Південній Кореї потужні гарантії безпеки. На території Корейського півострова досі перебувають американські війська — близько тридцяти тисяч солдатів. США створили там кілька великих військових баз, оснащених сучасною технікою: танками, артилерією, системами протиповітряної оборони. Військово-повітряні сили США мають на корейських аеродромах ескадрильї бойових літаків (винищувачі, ударні дрони, гелікоптери). У прибережних водах чергують кораблі ВМС США, а в регіоні регулярно присутні авіаносні ударні групи Сьомого флоту. Усе це є стримувальним фактором: Пхеньян усвідомлює, що новий напад на Сеул означатиме війну не лише з Південною Кореєю, а й безпосередньо зі Сполученими Штатами. Отже, угода про перемир'я стала лише першим етапом на шляху до миру, а справжню стабільність забезпечили подальші довгострокові рішення в сфері безпеки.

Урок для України полягає в тому, що підписання нині обговорюваної "дорожньої карти" та угоди про припинення вогню справді може стати важливим кроком до встановлення миру. Але це рішення саме по собі не вирішить автоматично всіх політичних і правових проблем конфлікту. Попереду можуть лишатися роки дискусій і переговорів щодо статусу окупованих територій, гарантій безпеки, відбудови країни та притягнення агресора до відповідальності. Формула "справедливого і стабільного миру", про яку постійно говорить українська сторона, означає, що навіть у рамковій угоді Київ наполягатиме на принципових засадах: жодних здач суверенітету чи територій, чіткі гарантії безпеки, відповідальність винних у війні та компенсації за завдані збитки. Лише за таких умов мир буде справедливим і стабільним.