Як відчути весну 2022 року? Чи реально повернутися до життя, яке було до війни?

У ці дні ціле наше суспільство особливо накриває флешбеками весни трирічної давнини. З її шаленим відчаєм і жагою до життя, надіями на скору перемогу - і чорним горем втрат довкола. Як нам осилити ці нескінченні емоційні гойдалки?

У ці дні я відчуваю певну хвилю емоцій, як і багато інших. Згадую ті події, ті переживання, які залишили по собі слід страху та враження шоку, який досі не покидає.

Весна 2022 року стала найдовшою весною в моєму житті. Все почалося на вокзалі у Вінниці, коли я безрезультатно намагався приєднатися до своєї колишньої 59-ї бригади. Я їхав до Києва, відчуваючи себе спустошеним і розбитим, писав знайомим у надії знайти підтримку в якійсь організованій групі, де б я міг отримати і зброю, і бутерброди. Я постійно телефонував до свого військкомату в Святому, листувався з журналістами та випадковими людьми, намагаючись знайти своє місце в цьому хаосі.

За кілька годин я стоятиму в холодній квартирі, дивитимусь втомлено у вікно на телевежу в той момент, коли в неї влучить російська ракета. За два дні ритиму навколо тієї вежі окопи. Матиму автомат і бутерброди. А далі - понесеться. Кількість подій та емоцій виснажуватиме, але дозволятиме почуватися живим і потрібним. Нескінченні переїзди, сотні нових людей довкола, їхні обличчя та характери тягтимуть мене в якесь нове життя, в якому буде радісно, гірко, незвично... Я багато писатиму, я багато слухатиму інших, іноді навіть сам розповідатиму. До літа, коли в мене діагностують депресію, я проживу кілька життів. Часом один день буде більш насиченим, ніж місяць до війни. Все це розіб'є мене так, що я потім довго вибиратимуся з емоційних прірв. Так до кінця і не виберуся.

Проте та весна назавжди залишиться в моїй пам'яті як особлива. Це була весна, наповнена яскравими кольорами, ароматами, словами і звуками. Тоді я переживала сльози, яких не відчувала ані до, ані після. І внутрішня сила, яку я відчувала в ті дні, була настільки потужною, що її б вистачило на повноцінне життя не один рік.

До сірої армійської рутини ще кілька місяців. Попри війну, відчуття життя було максимальним. Звісно, все це через невідступну близькість смерті. Звісно, від невміння справлятися з емоціями. Звісно, від усвідомлення пи...ця, що відбувався довкола. Але як же сильно я все відчував! І поняття не мав, як керувати усім цим.

Минуло три роки, а я досі пам'ятаю чи не кожен день тієї весни. Весело було. Досі відхаркую.

Мабуть, я більше не прагну в своєму житті нічого такого, не бажаю відчувати це життя, незважаючи на всюдисущу смерть. Не хочу екстраординарних емоцій. Натомість прагну гармонії та спокою, які б зробили мене врівноваженим і тихим, а отже - щасливим. Але як можна забути ту весну-22? Як відновити звичний стан, сформований мирним життям до війни? Мабуть, це питання турбує кожного з нас. Відповіді, на жаль, немає.

Проте як сильно прагнеться дійти до того моменту, коли можна буде з полегшенням видихнути: «Ось і все, нарешті!» Увійти в затишне крісло, поглянути на все з висоти і подумати: «Шлюз зачинений, тепер ми займаємося тим, що накопичили, тепер працюємо з досвідом.»