Як незрячі ветерани борються за свої права

Автор Богдан Ференс Еко-волонтер, координатор ініціативи #ХареТруїтиРічкуДніпро, ГО "СД Платформа", членської організації Water Keeper Alliance

Ветерани російсько-української війни з вадами зору потребують поліпшення умов для інклюзії та реабілітаційних програм.

Цю тему обговорювали на пресконференції в Укрінформі, присвяченій підтримці незрячих і слабозорих ветеранів російсько-української війни під назвою "Світло всередині", яка відбулася напередодні Міжнародного дня білої тростини.

Щорічно 15 жовтня у всьому світі святкується Міжнародний день білої тростини — символу автономії, гідності та права на доступне життя для людей з вадами зору та незрячих.

Українцям цей день наразі маловідомий, однак через війну кількість незрячих збільшується. Серед тих, хто сьогодні опановує життя наново, -- ветерани, які втратили зір через бойові дії. Вони пережили найтемніші миті, але не втратили сили й бажання бути активними членами суспільства.

Слова цього українського ветерана, котрий втратив зір у війні, важко стерти з пам'яті. Вони прозвучали під час одного з ретритів для незрячих ветеранів у Києві. У їхньому змісті закодований не лише особистий біль, а й досвід багатьох людей, які нині перебувають у безмежній темряві, що не має жодного стосунку до ночі.

Після виходу зі шпиталю розпочинається нова боротьба - не лише за виживання, а й за можливість залишатися частиною світу, який вже важко сприймати. У перші місяці адаптації ветерани з втратою зору стикаються з численними труднощами: відчуттям ізоляції, страхом, сумнівами у власних силах та нестачею підтримки. Саме тому під час зустрічей і дискусій, коли їх запитують про оцінку державної допомоги, багато хто відповідає у відсотках: лише 10-20% від 100. Деякі ж навіть відмовляються відповідати на це питання. Це, безумовно, одна з найгостріших проблем, що потребує термінового вирішення.

Втратити зір -- означає заново вчитись орієнтуватися: не очима, а відчуттями, звуками, довірою до простору. Для багатьох це -- не лише фізична реабілітація, а й переосмислення власного життя.

Порушення зору -- від легкого зниження гостроти до повної втрати -- це не лише сенсорна проблема. Це удар по життю, сприйняттю світу, соціальним зв'язкам і внутрішній рівновазі людини. Дедалі більше досліджень доводять: втрата зору суттєво підвищує ризик розвитку психічних розладів -- передусім депресії й тривоги.

Один із найдетальніших аналізів цієї проблеми був проведений міжнародною командою науковців під керівництвом доктора Мікеле Парравано з Італійського наукового інституту IRCCS-Fondazione Bietti. У дослідженні, опублікованому в журналі Scientific Reports (група Nature), були синтезовані дані з понад 30 наукових статей, які продемонстрували, що приблизно 17% осіб із порушеннями зору страждають від симптомів депресії, а в окремих групах цей показник може досягати 27%.

Серед пацієнтів, які шукають допомогу у офтальмологів або реабілітаційних центрах, депресивні розлади виявляються у кожного четвертого, а в деяких випадках — навіть у третини.

Особливо вразлива категорія -- люди похилого віку. Рівень клінічно значущих депресивних симптомів серед них коливається від 8,6 до 43%, залежно від країни та діагностичних критеріїв. І це лише офіційні цифри: багато людей просто не звертаються по допомогу або не пов'язують свого емоційного стану з проблемами зору.

Тривожні розлади виявляються досить поширеними серед населення. За різними дослідженнями, від 7 до 9% літніх людей з порушеннями зору мають офіційно підтверджену тривогу, а до 15% стикаються з постійними відчуттями напруження або страху. Навіть із урахуванням соціально-економічних факторів, таких як доходи, рівень освіти та доступ до медичних послуг, ризик розвитку депресії залишається високим. Це підтверджує, що втрата зору є значним стресовим фактором.

Люди з вадами зору, зокрема незрячі та ветерани, сьогодні переживають не лише фізичні труднощі, але й серйозні психологічні травми. Депресія, панічні атаки та посттравматичний стрес стають додатковим тягарем, який накладається на їхню сенсорну втрату, підсилюючи емоційний дискомфорт у часи війни.

Один із ветеранів зізнається: "Найбільший страх -- стати "овочем", некорисним для родини й суспільства".

Ветерани, які втратили зір, часто відзначають, що спільнота товаришів та взаємодопомога стали для них новим джерелом натхнення. Коли поруч є люди, які пережили подібні випробування, відчуття безвиході стає менш гнітючим. На групових зустрічах звучать болісні зізнання: "Нова реальність — це складна і стресова подорож". Але серед них є ті, хто вже подолав цей шлях, і своєю присутністю надають енергію для перших кроків у темряві.

Технології теж стають союзниками. Смартфони з функціями штучного інтелекту допомагають розпізнавати предмети, читати тексти, орієнтуватися в просторі. Незрячий експерт Ігор Кушнір пояснює: "Роботи-поводирі ще попереду, але телефони вже сьогодні допомагають нам бути самостійнішими. Це не розкіш -- це свобода".

Такі дрібниці формують новий рівень життя, особливо в тих місцях, де державні структури досі не змогли ефективно адаптуватися до швидкого зростання чисельності людей з інвалідністю. Офіційні дані не відображають реальні масштаби проблеми. Згідно з інформацією медичних закладів, кількість осіб з порушеннями зору в Україні збільшилася майже на 15% лише за перший рік війни – з 17,5 тисяч до понад 19,5 тисяч. Наразі офіційно зареєстровано близько 70 тисяч людей з повною або частковою втратою зору, але експерти стверджують, що справжня цифра може бути значно більшою. Серед цих людей є і багато ветеранів, які зазнали втрати зору внаслідок бойових травм.

Для багатьох із них реабілітаційний процес завершується в момент виписки з лікарні. Після цього настає мовчання. Ветерани відзначають, що наразі не існує дієвої системи підтримки після госпіталізації, а також бракує спеціалізованих реабілітаційних центрів у регіонах, психологічної та соціальної допомоги. Більшість громадських місць залишаються недоступними, а знайти роботу стає практично неможливим. Один із ветеранів поділився: "Іноді здається, що повернутися на фронт простіше, ніж адаптуватися до мирного життя".

Водночас виникають люди, які не піддаються відчаю. Анатолій Варфоломєєв, незрячий паралімпієць, стверджує: "Спорт — це більше, ніж просто фізичні вправи. Це можливість нагадати собі, що ти здатен на більше. І навіть у темряві життя може бути сповнене яскравих моментів".

Такі приклади показують, що реабілітація -- це не лише про медицину, а й про віру в людину. Але щоб вона працювала, потрібні системні зміни. Ветерани самі формулюють свої потреби: якісна державна програма підтримки, особливо в лікуванні та протезуванні; постгоспітальна допомога із психологом; доступні простори; навчання для родин; можливості для працевлаштування й розвиток служб собак-поводирів.

Суспільство теж має зробити крок назустріч. Навчитися бачити не лише очима, а й серцем. Бо темрява, в якій живуть наші герої, не така страшна, як байдужість зрячих до їхніх проблем.

Міжнародний день білої тростини — це не просто нагадування про людей з інвалідністю. Це свято людської гідності, вияв світла, яке залишається яскравим навіть у найтемніші часи. Цей день закликає нас — державу, громади, суспільство — активно змінювати нашу країну не лише словами, а й конкретними діями: впроваджувати звукові світлофори у місцях, де все ще панує тиша, встановлювати якісні тактильні плитки замість звичайної бруківки; розвивати ефективні програми реабілітації та спеціалізованого лікування, підтримуючи тих, хто втратив зір, але зберіг здатність бачити серцем.

"Світло в серці" — це тривала програма, яку реалізує громадська організація "Прогресильні" у партнерстві з СД Платформою та реабілітаційним центром "Трініті ХАБ". Ця ініціатива націлена на допомогу незрячим і слабозорим ветеранам, які втратили зір внаслідок війни.