Коли я побачив, що зазначено "Коштом Платона Симиренка", мене це так розлютила, що я навіть поблід.

Завод та містечко були оснащені рідкісним на той час газовим освітленням

"Сім'я Василя Федоровича Симиренка, колись заможна, залишила йому в спадок лише освіту: спочатку в Петербурзі, потім за кордоном. Після цього йому довелося самостійно пробиватися в житті. Як інженер, Василь Федорович відзначався видатними теоретичними знаннями, здатний ретельно проаналізувати всі переваги та деталі кожного нового технічного проекту. Він витрачав багато часу на роботу, проводячи цілі дні за хімічними приладами або механізмами, працюючи як звичайний робітник. Так тривало довгий час, поки завдяки великій ощадливості йому не вдалося накопичити певну суму грошей для придбання зруйнованого заводу," - зазначав публіцист Андрій Ніковський у своїй статті про інженера та мецената Василя Симиренка в журналі "Степ" у 1916 році.

Симиренки походять від запорізького козака Андрія, який відмовився присягнути імператриці Катерині II. За це він втратив усі свої привілеї, включаючи вільний статус і маєтки, і був змушений стати кріпаком графині Олександри Браницької. Його онук Федір Симиренко, завдяки своїй працьовитості та рішучості, зумів викупити себе з кріпацтва. Він одружився з Анастасією Яхненко, яка також була звільнена з кріпацького стану. Молоде подружжя оселилося на хуторі Платоновому, а в 1821 році у них народився син на ім'я Платон. Загалом Федір та Анастасія стали батьками 22 дітей, але до дорослого віку дожили лише восьмеро з них. Найвідомішими з їхніх нащадків стали первісток Платон та Василь, який з'явився на світ у 1835 році.

Федір Симиренко завів дружні стосунки з братами своєї дружини - Михайлом, Кіндратом, Терентієм та Степаном. Вони володіли значними навичками в купівлі та продажу товарів, а Федір Степанович виділявся своєю комерційною кмітливістю. Тому вони вирішили об'єднати свої зусилля та започаткували спільний бізнес, зайнявшись торгівлею зерном і шкірою. Вони орендували млини в містах Умань і Сміла, а незабаром створили компанію під назвою "Брати Яхненки та Симиренко".

Власники компанії мали чітке уявлення про економічні реалії, що дозволило їм вже на початку 1830-х років створити розгалужену мережу магазинів та складів. Фірма займалася експортом борошна, що забезпечувало їй значні фінансові надходження.

Однак 1830 рік виявився невдалим для врожаю, і багато селян опинилися в умовах голоду. У відповідь на цю ситуацію, компанія ініціювала свою першу благодійну акцію: протягом кількох місяців безкоштовно роздавала обіди селянам та надавала борошно з місцевих млинів. У 1832 році брати Яхненки та Федір Симиренко, завдяки своїй активній діяльності на благо Одеси та участі в її самоврядуванні, отримали царським указом звання купців першої гільдії, а також статус спадкових і почесних громадян міста. Протягом багатьох років вони обиралися до Одеської міської думи, займали посади в управі та виконували обов'язки міських голів.

Своїм дітям Федір Симиренко намагався дати добру освіту. Старшого Платона відправив у престижний приватний пансіонат економічного профілю Василя Золотова в Одесі. Після закінчення юнак мав їхати навчатися до Москви, але батько змінив рішення та залишив сина допомагати йому у справах.

На початку 1840-х років Російська імперія стикнулася з аграрною кризою, через що торгівля борошном стала неприбутковою. У зв'язку з цим компанія Яхненків та Симиренка вирішила експериментувати з продажем цукру. Вони придбали 10 пудів цукру-рафінаду у графа Бобринського та реалізували його за вигідною ціною.

Коли граф Бобринський заснував цукроварню в місті Смілі, Федір Симиренко разом із Яхненком також вирішили зайнятися цукровим виробництвом. Тоді це заняття було значно простішим і менш витратним, адже цукор отримували шляхом пресування. Придбавши у графа Воронцова невелику ділянку землі в місті Городищі, вони збудували свою цукроварню. На початку справи йшли добре, і Симиренко вирішив відправити свого молодшого сина Василя, який народився у 1835 році, навчатися цукроварству до Франції, яка тоді славилася своїми традиціями в цій галузі, - згадував меценат Євген Чикаленко.

На початку ХІХ століття світ охопила справжня цукрова лихоманка. До цього цукор виробляли виключно з тростини, проте в 1747 році німецький хімік Андреас Маргграф відкрив метод отримання цукру з буряка. Ця нова технологія швидко поширилася у Франції, де Наполеон Бонапарт прагнув позбутися економічної залежності від Великої Британії, яка контролювала імпорт цукрової тростини до європейських країн. У Франції почали створювати перші навчальні заклади для теоретичного та практичного освоєння цукроваріння. В Україні цукрова промисловість також зазнала значного зростання. Наші кліматичні умови виявилися ідеальними для вирощування цукрового буряка, а державні органи надавали фінансову підтримку у вигляді великих кредитів та пільг. Як зазначав польський письменник Тадеуш Падалиця: "У наших салонах та шляхетських домах не говорили ні про що інше, окрім буряків, фабрик і сировини. Були такі, що нічого не бачили навколо, крім буряка. Кожне питання здавалося їм безглуздим, якщо воно не стосувалося цукроварні".

Платон Федорович теж зацікавився цукроварінням, тому часто відвідував заводи графа Бобринського. Там познайомився з практикантом із Москви. Разом вони вирішили їхати в Німеччину та Францію, щоб перейняти досвід. Платон Симиренко повернувся додому й остаточно утвердився в намірах будувати завод в Україні за найновішим зразком. Він переконав у доцільності такого наміру дядьків та батька. 1839 року фірма "Брати Яхненки й Симиренко" починає будувати завод у селі Ташлик Черкаського повіту.

Доки тривало будівництво, Платон повернувся у Францію, де замовив найсучасніше обладнання. Щоб краще розуміти виробництво, вступив до Паризького політехнічного інституту. 1843 року молодий Симиренко повернувся на Батьківщину, де на нього чекав ново­збудований завод. Він був перший у Російській імперії на паровому принципі роботи, що суттєво зменшувало виробничі витрати. Однак спеціалістів, які могли би працювати на такому обладнанні, зовсім не було, тому фірма запросила з Франції 30 фахівців. Платили їм удвічі більше, ніж вони мали б у Франції.

Протягом двох років Платон Федорович зайняв посаду технічного директора Мліївського промислового комплексу. Разом зі своїми партнерами він збудував цукровий завод неподалік Черкас, у селі Руська Поляна, а також орендував та модернізував цукроварні в Орлівці та Олександрівці. Платон планував звести цукрорафінадний завод на Куренівці в Києві, проте місцева адміністрація відмовила у наданні земельної ділянки. У відповідь на це він вирішив зосередитися на створенні масштабного заводу в Млієві, для чого спершу організував будівництво власної цегельні. У 1848 році на березі річки Вільшанки з'явилися корпуси потужного підприємства, зокрема семиповерховий цех для рафінадного виробництва, який вражав сучасними на той час технологіями та інноваційними рішеннями.

Одного разу на Мліївському заводі сталася неприємна ситуація: велике махове колесо преса розкололося. Виробничий процес зупинився, поки чекали на нове обладнання з Франції, що призвело до значних фінансових втрат для заводу. Цей інцидент змусив Платона Федоровича задуматися про необхідність створення власного машинобудівного підприємства. Його задум виявився успішним: окрім виготовлення обладнання для цукрових заводів, почали виробляти сільськогосподарську техніку. До того ж, на базі заводу було відкрито навчальний заклад.

Як писала дослідниця Ольга Шевченко: "Для робітників, які працювали на Мліївському рафінадному заводі, фірма збудувала ціле промислове містечко. В часи страшенної кріпаччини тут були створені всі умови для нормального життя робітників, де дбали і про їхнє здоров'я та духовне життя... Кожна сім'я мала свій окремий будинок із городом та садом, самотні мешкали в упорядкованих гуртожитках, у магазині продавали всі необхідні товари за помірними цінами. Тут діяла безкоштовна лікарня і школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ. Завод та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час газовим освітленням, що практикувалося лише в найбільших містах".

У 1859 році, за рекомендацією Михайла Максимовича, Тарас Шевченко відвідав Мліїв, де живуть Симиренки. Після огляду місцевості Тарас Григорович був глибоко вражений побаченим. Він обняв Кіндрата Яхненка, що був його гідом, і вигукнув: "Батьку, що ти тут накоїв?!"

Під час зустрічі Шевченко розповів про свої плани перевидати "Кобзар", але висловив занепокоєння через брак фінансів. Платон Федорович вирішив підтримати його у цій справі. Вони домовилися, що Шевченко зможе погасити борг, надавши йому кілька примірників книги.

Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко згадував: "Платон Федорович, як побачив "Кобзаря", то зрадів, а як глянув, що надруковано "Коштом Платона Симиренка", то так розсердився, що аж поблід. "Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала... на що це мені здалося?" Я й кажу: "Може, то значить дяка перед людьми за ту поміч, що ви йому зробили?" - "Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками. Я хотів, щоб се було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам?"

1863 року відбулося польське повстання. Пани, що позичали гроші спілці Яхненків і Симиренків, почали вимагати їх повернути. Фірма потрапила в безвихідне становище, а згодом збанкрутіла. Того ж року після тяжкої хвороби на 43-му році помер Платон Симиренко. Меншому братові Василеві Федоровичу довелося повернутися з Парижа, щоб переоформити на себе керівництво торгового дому Яхненків - Симиренків, а 1868-го його обрали головою. Він намагався врятувати фірму від банкрутства.

Якось Василь Симиренко був у справах на заводі в Ташлику й вирішив заїхати в село Самгородок на цук­ровий завод, який належав місцевому поміщику Іванові Альбрандту. Чоловіки почали товаришувати, й Василь часто навідувався до маєтку Альбрандта, де познайомився з його доньками та швидко закохався в наймолодшу - Софію. Дівчина теж мала почуття до Василя.

Родина Альбрандтів має французьке коріння і належала до аристократії, яка емігрувала в Україну під час буремних часів Великої французької революції. Глава сімейства, хоч і народився вже на українських землях, отримав освіту у Франції. Після повернення на батьківщину, він розпочав власний бізнес, що значно зміцнило фінансове становище родини. Коли Іван Альбрандт дізнався про наміри своєї доньки одружитися, він рішуче виступив проти цього, оскільки обранець походив з кріпацького стану.

Софія виявилася особливою особистістю. Вона не підкорилася бажанням батька і не зрадила своє кохання. На її захист прийшла моя прабабуся Оля. Хто запропонував ідею таємного шлюбу — невідомо, але результат виявився успішним. Під приводом візиту Софія вирушила до Оріхівщини, де таємно пов'язала своє життя з Василем Симиренком. Альбрандт, обурений цим вчинком, відрікся від доньки і навіть не звертав уваги на її листи, хоча вона часто писала, просячи вибачення. Лише через сім років його діти змогли переконати батька помиритися з Софією Іванівною та Василем Федоровичем. Можливо, він сам зрозумів свою помилку, коли настав час для примирення, - зауважувала літературознавиця Олена Леонтович.

Перші роки спільного життя виявилися непростими, оскільки дружина не принесла з собою ніякого посагу, а Василь Федорович змушений був залишити батьківську компанію через тиск кредиторів, які вимагали свої фінанси, а нащадки Степана Яхненка наполягали на терміновому розподілі статків. Василь Симиренко вирішив відмовитися від своєї частки спадщини і покинув Мліїв.

Він отримав посаду інженера на заводі та відпрацював там кілька років. З часом, накопичивши певну суму грошей, він придбав на аукціоні занедбану цукроварню в селі Сидорівка на Канівщині. Щоб повернути цукроварню до життя, він багато працював, зокрема в лабораторії, де розробив кілька новаторських методів виварювання цукру. Він також започаткував перший у Російській імперії цех для виробництва пастили та мармеладу. Це дозволило йому знову здобути фінансовий успіх, і наприкінці свого життя він володів статками, які сягали 15 мільйонів карбованців.

Подружжя не мало дітей, тому за порадою професора Володимира Антоновича Василь Федорович вирішив заповідати всі свої статки на підтримку українських ініціатив. Він також щедро виділяв кошти на меценатство. Його знали під псевдонімом Хорс, а фраза "Хорс засіяв" стала синонімом того, що Василь Симиренко фінансував якусь важливу справу. Ще в молодості він пообіцяв собі віддавати десяту частину своїх прибутків на доброчинність і ніколи не відступав від цього принципу, залишаючись при цьому дуже скромною особистістю.

Іноді я зустрічався із Василем Симиренком під час засідань редакції "Київської Старовини". Він зазвичай завітав наприкінці року, щоб дізнатися, який дефіцит має журнал, адже щороку брав на себе відповідальність за покриття боргів "Київської Старовини". Іноді він приходив у компанії Володимира Антоновича або Миколи Лисенка. Щоб краще охарактеризувати його вдачу, хочу поділитися одним спостереженням: якось, коли я був у нього в гостях, звернув увагу, що весь куток його кімнати був заповнений порожніми коробочками від сірників.

- Нащо вони вам? - питаю здивований.

- Чому ж їх марнувати без потреби? - запитує Симиренко. - Я краще їх обміняю на повні пачки сірників...

Ця вражаюча щедрість людини, яка щорічно пожертвує десятки тисяч рублів на підтримку українських ініціатив, настільки мене підкорила, що я не стримався і в знак поваги майже вклонився йому до землі. Симиренко обійняв мене..." – ділився спогадами Євген Чикаленко.