Влада ХАРЬКОВА: Війна — це час, коли в найскладніші моменти ти носиш любов у своєму серці.

Чемпіонка світу з фехтування поділилася ексклюзивними думками в інтерв'ю для Sport.ua.

Її золото на чемпіонаті світу з фехтування в Тбілісі для багатьох стало сюрпризом. Хоча це не так. Шпажистка Влада Харькова три роки тому вже була чемпіонкою Європи, а на цьогорічній першості континенту здобула золото разом з командою. Влада - впевнена в собі, самокритична і вже доволі досвідчена. Ця дівчина точно володіє такою потрібною для спортовців високого класу рисою як чемпіонський менталітет.

У цьому інтерв'ю для Sport.ua нещодавно здобута чемпіонка світу поділилася своєю історією, розповідаючи про те, як виникла її пристрасть до фехтування, з якими труднощами вона стикалася після переїзду з Ужгорода до столиці, а також про свого дядька, який зник безвісти на війні, і про свою мрію потрапити на Олімпіаду.

Владо, відтоді як ви здобули титул чемпіонки світу, пройшло трохи більше тижня. Чи вже адаптувалися до нового статусу, чи емоції все ще переповнюють вас?

Емоції залишаються неймовірно яскравими та насиченими, особливо завдяки численним привітанням і спілкуванню з журналістами. Це постійно занурює мене в спогади про момент перемоги та всі ті відчуття, які я тоді пережила.

Можна стверджувати, що ейфорія від тріумфу на чемпіонаті завадила Україні належно підготуватися до командних змагань? Адже наша збірна прийшла на світову першість, маючи статус чинного чемпіона Європи, а в Тбілісі вже в першому матчі зазнала поразки від канадок...

- Це точно не була ейфорія. Швидше -- емоційне виснаження після шаленої напруги. Я дуже хотіла проявити себе в команді, як і й інші дівчата з нашої команди. Ми були готові боротися. І боролися до кінця. Але спорт не завжди піддається логіці: надто багато факторів впливає на результат.

У своєму першому дописі на Instagram як чемпіонка світу ви згадали про те, якою сміливою ви були в 13 років. Було б цікаво дізнатися про ваші ще більш ранні роки. Як починалася ваша фехтувальна кар'єра? Чи були в дитинстві інші захоплення, які могли б стати альтернативою фехтуванню? Що саме привернуло вашу увагу до цього виду спорту?

- Коли мені було дев'ять років, до школи прийшов тренер і запропонував дітям записатися в секцію з фехтування. Добре памʼятаю, як мене це дуже зацікавило. Того ж вечора сказала батькам, що йду на тренування. Після першого заняття зрозуміла, що мені дуже подобається цей вид спорту. Так і розпочався мій доленосний шлях.

Паралельно я займалася фортепіано, але це було зовсім не моє: я була активною дитиною, і мені було дуже складно висидіти на заняттях. Тож за рік у моєму житті залишився тільки спорт. У дитинстві це було просто захопливо: весело, динамічно, кожен бій -- завжди інший. Думаю, мені подобалося саме відчуття змагання.

Коли українські шаблістки здобули своє перше олімпійське золото на Іграх у Пекіні 2008 року, вам було всього 11. Чи пам'ятаєте ви, як переглядали ту подію? Чи мали ви в дитинстві своїх кумирів у світі фехтування?

Чесно кажучи, у той період мого життя я багато часу проводила на вулиці з друзями, займалася спортом і просто насолоджувалася моментами. Фехтування було захоплюючим заняттям, але не забирало всю мою увагу. Інформацію про видатних спортсменів я почала отримувати лише в зрілому віці. Що стосується кумирів, я ніколи не прагнула їх мати, адже вважаю, що кожна людина має свою унікальність і може вразити або надихнути мене.

Яким чином ви пережили переїзд з комфортного Ужгорода, де все знайоме, де поруч батьки та друзі, у великий Київ? Скільки часу вам знадобилося, щоб звикнути до нових обставин життя?

- Ох, про життя в спортивному інтернаті я можу розповідати довго -- для цього потрібен окремий ефір. Якщо коротко -- це місце, яке сформувало мене як особистість, але водночас і трохи розхитало. Для мене це справді два різні світи: Ужгород -- це рожевий дитячий світ, ніжний і відкритий. Переїзд до Києва -- це про швидке дорослішання, вміння адаптовуватися, брати на себе відповідальність і зустрічати нові життєві виклики. Це був прекрасний період. Так, не без турбот, але й з великою кількістю сміху, нових вражень, друзів і пригод.

Три роки назад ви стали чемпіоном Європи. Це стало вашим першим значним успіхом. Що було важче — досягти вершини, коли ніхто ще не покладав на вас великі сподівання, чи тепер, коли планка піднята високо, і ви самі чудово усвідомлюєте, що прагнете до нових перемог?

Це був мій перший чемпіонат Європи серед дорослих, і, на додачу, перші місяці війни. Ми кілька тижнів не мали можливості тренуватися, а згодом переїхали до Польщі, де продовжили підготовку. В той час відчувалася велика невизначеність і тривога. На змаганнях я вирішила зосередитися на власному розвитку — насолоджуватися моментом, бути присутньою тут і зараз, фехтувати незважаючи на всі обставини. Вважаю, що саме така стратегія допомогла мені позбавитися від очікувань і стресу, дозволивши продемонструвати свої навички. В результаті, це принесло мені золото чемпіонату Європи.

Зараз же очікування -- і мої, і чужі -- значно вищі. Психологічно це важче. Але я вже навчилася справлятися із тиском. Це інший рівень боротьби. Для мене це більше про вміння опановувати себе, повертатися до стану, коли нічого не важливо -- окрім кожного уколу, до самого кінця.

Рік тому ви взяли участь у своїй першій Олімпіаді, де досягли стадії чвертьфіналу. З одного боку, це хороший результат. Але як ви оцінюєте своє виступ на цих змаганнях?

- Я була засмучена. Чудово фехтувала, весь чвертьфінальний бій проти француженки Ор'ян Малло вела, але в останній трихвилинці втратила концентрацію -- почали лізти зайві думки -- і програла. Це була велика втрата, але дуже цінний урок, який я прожила, усвідомила й зробила висновки. Цьогоріч вже не втрачала концентрації, хоча на чемпіонаті світу трапилася майже ідентична ситуація. Так, я хвилювалася, але, на щастя, цього разу змогла себе опанувати.

- На цьогорічному чемпіонаті світу вперше з початку повномаштабної війни виступала русня. Своє ставлення до цього явища ви вже висловилювали. Враховуючи, що змагаєтеся і тренуєтеся на таких змаганнях в одному залі, скажіть, чи були якісь контакти з рускими фехтувальниками чи їх представниками? Було бажання їм щось сказати?

- Контактів не було. І не буде. Я уникаю їх. Моє фехтування -- це моя мова. Я не з тих, хто вступає в діалоги, особливо коли розмовляти немає з ким.

У своїх попередніх інтерв'ю ви вже зазначали те, чого ми боялися від самого початку масштабного вторгнення. Світ втрачає інтерес до нашої війни та сприймає її як щось звичайне. Тренер зі скелетону Михайло Гераскевич вважає, що ми можемо змінити це сприйняття, ділячись з цивілізованим світом справжніми історіями зі свого життя: про те, як ми існуємо, що втрачаємо, які люди гинуть. Якою б була ваша розповідь, якби вам представили можливість висловитися у західній пресі?

- Я б розповіла про свого дядька, який зник безвісти на війні. Його дружина досі на першій лінії фронту -- боронить країну і чекає на його повернення, поки їхній син росте без батьків. Я б розповіла, що без таких людей, які віддають усе, щоб захистити нас, щоб ми могли жити, творити, любити, радіти, не було б України. Я б розповіла, як печеться хліб під обстрілами, як народжуються діти навіть на прифронтових територіях, де життя межує зі смертю, але все ще чути сміх. Я б нагадала, що відсутність позиції, тиша й байдужість убивають людей -- у буквальному сенсі. І закликала б не звикати до зла і не потурати йому.

Чи вплинула війна на вас особисто? Якщо так, в чому саме це виявляється?

- Звичайно. Це травма, яка залишиться зі мною назавжди. Але для мене це про те, щоб навіть у найжахливіші й найскладніші моменти залишати любов у серці -- до себе, до людей, ділитися добром і поглиблювати розуміння того, наскільки важливо об'єднуватися й підтримувати одне одного.

Протягом більше трьох років українці переживають постійний стрес, і спортсмени не є винятком. Це, безумовно, впливає на вашу психологічну готовність перед змаганнями, адже у фехтуванні психологічний аспект може бути так само важливим, як і технічні навички. Чи звертаєтеся ви до психолога для підтримки?

- Впливає дуже сильно. Буває, що виходиш на доріжку з серцем, яке щойно стискалося від новин. І ти мусиш вимкнутися. Я працюю з психологом, читаю книжки про психологію, медитацію, практикую це все й навчаюсь відключати зайве, коли це потрібно.

- Читав, що перед цим чемпіонатом світу вам наснився сон, який ви сприйняли як добрий знак. Вважаєте себе забобонною людиною? Притримуєтеся перед змаганням і в ході них якихось ритуалів?

Я не надала особливого значення тому сну, але моя мама має іншу точку зору. Вона завжди стверджує, що відчуває, як я виступлю, але не ділиться цими відчуттями зі мною до самих змагань — лише після їх завершення. Для нас це, скоріше, привід для жартів. Тому я не вважаю себе забобонною. Хоча іноді відчуваю певне збентеження, коли чорна кішка перебігає мені дорогу — мабуть, це вже глибоко вкорінене у нашій свідомості (сміється).

Чи плануєте ви взяти відпустку після чемпіонату світу? Якщо так, то куди маєте намір поїхати? Який вид відпочинку вам найбільше до вподоби?

О, так! Я з нетерпінням чекаю цього моменту. Хочу провести час з моєю другою половинкою, насолоджуючись природою, без жодних обмежень і планів. Мені до душі активний відпочинок: море, гори, пішохідні прогулянки.

До Олімпійських ігор в Лос-Анджелесі залишилося три роки. Зрозуміло, що, маючи вже в активі золото чемпіонатів Європи та світу, ви, ймовірно, прагнете поповнити свою колекцію олімпійською медаллю. Якою мірою буде складно підтримувати чемпіонський настрій і необхідну мотивацію протягом наступних трьох років?

- Три роки -- це довгий шлях. Я стараюся не заглядати надто далеко. Очікування й тиск відповідальності можуть виснажити і, як на мене, тільки заважають. Впевнена: доки я займаюся своєю справою з любов'ю, цікавістю й увагою до себе та своїх бажань -- усе буде добре.