Війна на виснаження - це стратегічний конфлікт, який триває до моменту, коли одна зі сторін втрачає здатність продовжувати боротьбу через виснаження ресурсів та морального духу.

Війна на виснаження, про яку так багато говорилося і писалося, де факто, розпочалася. І нам потрібно, по-перше, зрозуміти, що це нова реальність. По-друге, треба думати, як адаптуватися до цієї нової реальності.

Що сталося нового? Власне, Україна та Росія зняли всі обмеження щодо атак на критичні інфраструктурні об'єкти. Здається, єдиною "червоною лінією" залишаються удари по нафтовій інфраструктурі Новоросійська та важливій портовій інфраструктурі Одеси.

Чому? Головна причина - США, схоже, остаточно визначилися з тим, що їхня економічна ціль - повністю видавити РФ з європейського ринку нафти та газу. Пропозиції Кремля (Дмітрієва) по Арктиці та рідкоземи, схоже, відкладені у бік. Не викинуті, а відкладені до того моменту, коли в Кремлі приймуть рішення вести переговори, а не водити за ніс. І тепер ціль Вашингтона - вести енергетичну війну чужими руками.

Є кілька аспектів цього питання. По-перше, європейські країни вирішили прискорити свої зусилля і до 2027 року повністю відмовитися від російських енергетичних ресурсів. По-друге, держави Перської затоки поступово нарощують видобуток нафти, що обмежує можливості Росії на ринках Індії та Китаю; збільшення видобутку призводить до зниження цін, роблячи російську нафту менш привабливою. І нарешті, третій аспект – це удари України по нафтопереробним заводам та транспортній інфраструктурі російського нафтогазового сектору. Хоча наразі наші можливості не дозволяють повністю знищити цю інфраструктуру, ми застосовуємо тактику множинних ударів, що завдає шкоди.

Чи могло бути інакше? Поворотною точкою стала, де-факто, відмова Путіна піти на пропозиції Трампа і погодитися на певні поступки.

Путін щиро вірив, що зможе маніпулювати Трампом на свій розсуд.

Також варто розуміти: Путін вважає, що він переміг Трампа в тому плані, що він виграв кілька місяців, коли він може робити майже що завгодно. Його ставка (я б сказав сліпа віра) на три речі: фронт посиплеться, Україна замерзне, Європа злякається. Такого не буде, але він живе в цих реаліях. Плюс, він перестав мислити категоріями довгих часових періодів. Його планувальний горизонт 5-6 місяців.

Необхідно також враховувати російські еліти та їхні можливості. Валдай засвідчив, що стратегія відсутня, а основою є міфи. Якщо узагальнити, в Росії відбуваються такі процеси:

1. Путін не має наміру припиняти війну і не бажає цього робити, а його оточення передає йому сигнали, які сприймаються як безкінечна ескалація конфлікту.

2. ⁠У цьому контексті Путіну говорять про невичерпність ресурсів, оскільки це йому приємно. Тим часом еліти усвідомлюють, що ситуація рухається в небезпечному напрямку і готуються до зміни влади, хоча побоюються висловлювати свої думки вголос. Усі розуміють, що концепція безмежних ресурсів є лише ілюзією.

3. Поки, найбільш готовими до транзиту є тандем Ковальчуки-Кірієнко, хоча, думаю, вони вважають, що їм потрібно продовження війни ще приблизно рік (для добудови чебурнету, збільшення ваги в регіонах і, можливо, через силову складову). Зрештою, іншим головним групам потрібно рік-півтора, щоб бути готовими до транзиту.

Отже, підсумки на цьому етапі. Конфлікт, здається, вийшов за межі традиційної військової логіки і вступив у фазу економічної поствоєнної логіки великих держав. Здається, що ця трансформація поки не усвідомлюється в Києві практично ніким.

Я впевнений, що результат війни значною мірою визначатиметься переговорами між США та Китаєм.

На жаль, ймовірність мобілізації в Росії збільшується. Ми повинні бути готовими до ускладнення ситуації в енергетичній сфері.

Проте найважливіше — це розробити бачення, якою буде Україна в умовах поствоєнної політики великих держав. Ми повинні стати привабливими для тих, хто веде переговори. Статус "щита Європи" виглядає привабливо, але лише на короткострокову перспективу.