Протягом більш ніж ста років вертеп знаходився в родовому маєтку Галаганів.

Які різдвяні звичаї зберігаються у християн протягом багатьох століть?

"Різдво — це час, коли в домі розгоряється вогонь гостинності, а в серці - тепло доброти," — зауважував американський автор Вашингтон Ірвінґ про свято, яке, безсумнівно, об’єднує християн по всьому світу.

Українські традиції Різдва мають з європейськими багато спільного. Скажімо, кутю й досі готують у Скандинавських країнах.

Наші пращури відзначали Різдво протягом 12 днів до свята Водохреща, що супроводжувалося веселими колядками. У стародавні часи термін "коляда" охоплював не лише ритуальні пісні, що прославляли Ісуса, але й різноманітні страви, частування для гостей та вогонь, що розпалювався в печі. У болгарській культурі коладою називали колоду, яку спалювали в день Різдва.

Різдвяні святкування в період Середньовіччя, що тривають від V століття до кінця XV століття, стали найдовготривалими святами року. Від Святвечора, який відзначався 24 грудня, до Водохреща, що припадало на 6 січня, люди мали можливість відпочивати, адже в зимовий період сільськогосподарські роботи практично зупинялися. Підготовка до Різдва відбувалася в домівках як бідних, так і заможних людей.

Будинок оздоблювали гірляндами, для чого збирали різноманітні рослини. Ще з давніх-давен кельтів особливо приваблювали падуб, плющ і омела, які асоціювалися з родючістю і вважалися оберегами від злих духів. У вітальні почесне місце займав великий подвіний обруч з омели, що дало підстави для традиції цілуватися парам під цим рослинним символом. Іншою цікавою рисою різдвяного оформлення було святкове поліно, що походить з язичницьких звичаїв. Люди вірили, що воно відганяє злих духів, тому частину стовбура дерева клали у вогнище і протягом усіх 12 днів свята його палили. Попіл зберігали до наступного року як оберіг.

Різдво - це святкування народження Ісуса Христа. Отож відвідування церкви було обов'язкове. Місцеві храми все робили для того, щоб служба була гідна цієї нагоди. Відкривали позолочені вівтарні образи. Хор додавав пісні та динамічні діалоги, відомі як тропи. Тоді ж виникла традиція для гри в різдвяних виставах запрошувати ораторів та акторів. Із часом це перетворилося на справжнє театральне дійство з костюмами та живими тваринами.

Подарунки для сім'ї та друзів надходили з натхненням від трьох дарів мудреців, які завітали до Ісуса у Вифлеємі. Для заможних людей було звичним презентувати елегантний одяг та коштовності. Натомість, для тих, хто мав менше фінансових можливостей, справжньою радістю ставала смачна їжа, що перевищувала звичайні страви. Вони також із задоволенням приймали в'язки дров або дерев'яні іграшки.

Часом деякі дворяни на свято Різдва очікували від селян подарунки у вигляді хліба, яєць та курятини. Інші ж землевласники, навпаки, виявляли щедрість, даруючи своїм підданим одяг або продукти харчування.

У середньовіччі, як і сьогодні, їжа грала ключову роль у святкуванні Різдва. Заможні люди були зобов'язані частувати своїх гостей різноманітними м'ясними стравами, серед яких можна було знайти смаженого павича, лебедя, кабана, а також лосося і устриць. Солодощі того часу були схожі на сучасні: горіхи, апельсини, тістечка, креми, інжир і фініки. Щодо напоїв, то на святкових столах подавали вино, підсолоджене або приправлене спеціями, сидр та ель. Розваги включали музику, виступи акробатів, блазнів та театралізовані постановки, організовані мандрівними менестрелями.

Однак вечірки могли вийти з-під контролю. Існують записи, в яких згадується, що сторожам доплачували, аби вони пильно стежили за майном і запобігли його пошкодженню під час 12-денного святкування. Це стосувалося, передусім, святкувань, що відбувалися напередодні 6 січня, відомих як Дванадцята ніч. "Між Різдвом і Новим роком розважливі дні вже позбавили багатьох розуму", - іронізував німецький автор Йоахім Рінґельнац.

У бідніших верствах населення розваги мали більш скромний характер – це були карти, кості, колядки, гра на музичних інструментах, настільні ігри, читання народних казок та традиційні забави. Однією з таких розваг була гра «король свята»: щойно хтось знаходив біб у спеціально приготованій хлібині чи торті, решта учасників мали повторювати за "королем" усе, що він вимовляв.

Організовували безкоштовні публічні розваги, такі як лялькові шоу, пантоміми та різноманітні конкурси. Серед учасників були також професійні артисти, які виступали в домівках за символічну винагороду або їжу.

Ще одна давня традиція, що збереглася до сьогодні, - це підтримка тих, хто потребує. Бідним людям часто віддавали залишки їжі з обідів, приготовлених у маєтках. Іноді деяких запрошували до столу, наприклад, кріпаків, які працювали на панів.

Святкування Різдва в епоху королеви Вікторії, з 1837 по 1901 рік, призвело до виникнення нових традицій для християн. Вікторіанці прагнули зберегти середньовічні звичаї, такі як ранкові церковні служби, святкові бенкети, різноманітні ігри, обмін подарунками та пантоміми, які стали невід'ємною частиною зимового святкового періоду.

Принц-консорт Альберт Саксен-Кобург-Готський (1819-1861) був чоловіком королеви Вікторії. У 1841 році він започаткував в Великій Британії традицію прикрашання різдвяної ялинки, яка згодом набула популярності не лише в міських центрах, а й у домівках по всьому Сполученому Королівстві Великої Британії та Ірландії. На гілках ялинки вішали різноманітні подарунки — іграшки, солодощі, обереги, цукерки, які роздавали запрошеним. Омела залишалася невід’ємною частиною святкування.

Різдвяні пісні звучали в родинному колі у вітальні або ж невеличкими гуртками за межами своїх осель. За виконання колядок була передбачена особлива винагорода – келих ароматного пуншу або смачний гарячий пиріг.

Першу книжку колядок видали 1521 року, й саме вікторіанці поширили цю традицію повсюдно. Вони не лише збирали давно забуті колядки, але й додавали свої власні до нещодавно виданих антологій.

У 1840 році було випущено першу в світі поштову марку під назвою "Чорне пенні". Після цього з'явилася традиція надсилати різдвяні листівки друзям і далеким родичам. Ці листівки мали різноманітні форми та розміри, їх літографували та розфарбовували вручну, часто прикрашаючи стрічками і мереживом. На картках зазвичай зображувалися різноманітні сюжети, але найпоширенішими були зимові пейзажі, які відображали суворі зими в Англії в 1830-1840 роках.

Першу різдвяну листівку створено в 1843 році за замовленням британського діяча Генрі Коула у художника Джона Калькотта Горслі. Генрі надіслав її своїм друзям, а решту роздав усім бажаючим. На картці було зображено бідних людей, які отримують їжу та одяг, а в центрі — щасливу родину, що обіймається, насолоджуючись вином та святковою атмосферою. Цей сюжет викликав неоднозначну реакцію, оскільки на картині навіть діти пили вино.

"Бажаємо вам благословенного Різдва та щасливого Нового року", - такими словами була оформлена перша різдвяна листівка. У наступному році Генрі Коул не надіслав жодної картки, але цей звичай швидко здобув популярність.

У магазинах того часу був величезний асортимент подарунків, ними прикрашали вікна, щоб привабити покупців. Також розсилали каталоги для тих, хто не відвідував їх особисто. З'явились у продажу іграшки масового виробництва, імпортовані з Німеччини та Нідерландів. Це вже не були прості вироби з дерева. Завдяки мініатюрним механізмам потяги їздили, а ляльки ходили.

Подарунки почали дарувати переважно на Різдво або в Святвечір. 26 грудня в Британії відзначається як день дарування подарунків, коли роботодавці зазвичай влаштовують сюрпризи для своїх співробітників.

Усі різдвяні події вікторіанської епохи знаходили відображення у творах письменників того часу. Проте важко знайти когось, хто б описав їх краще, ніж Чарльз Дікенс. Його твір "Різдвяна пісня у прозі, або Різдвяне оповідання з привидами", що розповідає про скупого старця Ебенезера Скруджа, став невід'ємною частиною святкування Різдва з моменту виходу в світ у 1843 році.

Тепер давайте розглянемо символіку Різдва, зосередившись на двох важливих елементах. В українській традиції важливим ритуальним атрибутом є сніп соломи, відомий як дідух. Його встановлюють на покуті, сподіваючись на добробут і щедрі врожаї в прийдешньому році. Згідно з легендою, у стайні, де народився Ісус Христос, було дуже холодно. Йосип, помітивши щілину в стіні, затулив її снопом, що зробило приміщення теплішим. Цей вчинок став основою для звичаю застеляти сіном підлогу в домі на Різдво, а дідуха ставити на почесному місці. Слово "дідух" походить зі старослов'янської мови і означає "дух предків", адже Різдво також є часом, коли згадують про померлих. Крім того, цей різдвяний оберіг може називатися дідом, колядником, колядою або снопом-раєм.

Виготовлення дідуха було спільною справою всієї родини. Для цього використовували необмолочені колоски жита, вівса та пшениці. Колоски зв'язували в пучки по сім, що символізувало родину, сім поколінь та дні тижня. Після цього їх сплітали у характерну форму, додаючи прикраси з сухоцвітів, калини та різнокольорових стрічок. Кількість ніжок дідуха могла варіюватися — від трьох до семи, в залежності від кількості використаних колосків.

Вносили його в оселю з першим різдвяним світлом і виголошували: "Дідух - у дім, біда - геть". Після святкування дідух залишався в хаті ще тривалий час, стоячи під образами аж до Водохреща. Потім його обмолочували, зерно висаджували, а солому спалювали на доріжці.

Ще один важливий символ - вертеп. Згідно з етимологічними джерелами, термін "вертеп" походить зі старослов'янської мови і означає "печера", "недоступна ущелина" або "традиційний ляльковий театр". У день Різдва ще в XVII столітті відбувалися зустрічі школярів, міщан та церковних співаків, які відвідували домівки з вертепом - ляльковим театром. Однак лише з другої половини XVIII століття збереглися тексти вертепних драм, адже слова вертепу були відомі всім - бурсакам, дякам, співакам та кожному містянину. Ці твори передавалися з покоління в покоління.

На початку вертеп представляв собою театралізовану лялькову виставу. Пізніше це дійство почало відбуватися на вулицях, перетворившись на справжній вуличний театр. Ляльки стали доповненням до акторських виступів, а іноді вистава взагалі зосереджувалася лише на акторській грі. Сюжети включали як релігійні моменти, так і побутові сцени, а також епізоди з історії.

В Україні вертепні драми почали здобувати популярність на початку XVII століття, після укладення Берестейської унії, під час гетьманства Петра Конашевича-Сагайдачного. Це був період розподілу церкви на греко-католицьку та православну. Духовенство використовувало театралізовані вистави як один із способів поширення православ’я. Виконання "канонічних" колядок здійснювалося під контролем священників, які також дбали про дотримання та популяризацію традицій. Частина сценаріїв для вертепів складалася саме священнослужителями. Вертеп став однією з найулюбленіших форм розваги в епоху Гетьманщини.

Щодо української культурної традиції загалом - вертеп був поширений у Західному, Центральному та Північному регіонах України. Зберігся він і донині.

Найстаріший відомий вертеп в Україні – це Сокиринський, який також відомий як Галаганівський. У 1770 році в селі Сокиринці на Полтавщині, на території маєтку поміщиків Галаганів, студенти Києво-Могилянської академії вперше продемонстрували вертепну виставу. Господар маєтку, полковник Григорій Гнатович Галаган, разом із своїми гостями був вражений виставою і щедро нагородив акторів. В свою чергу, актори подарували Галаганам текст вистави та вертепну скриню з ляльками, а також передали місцевому церковному хору музичні ноти.

Цей вертеп понад століття зберігався в маєтку Галаганів. Текст вистави надрукували 1882-го у виданні "Київська старовина" й набагато пізніше у книжці Євгена Марковського "Український Вертеп. Розвідки й тексти" (1929).

У травні 1929 року на виставці лялькового театру в Празі з успіхом були представлені копії експонатів Сокиринського вертепу. Ця двоярусна скриня та 35 ляльок, виготовлених з дерева, вражали своєю майстерністю: окрім Діви Марії, обличчя всіх персонажів були ретельно вирізьблені та розфарбовані спеціальними фарбами. Ляльки пересувалися по прорізах у підлозі, оббитій заячим хутром, завдяки дротам, прикріпленим до них знизу. Костюми ляльок були оздоблені золотими нитками. Особливо вражала лялька Царя Ірода, яка була одягнена в золотий парчевий підрясник і червону ризу, обшиту золотим галуном. Її голова, увінчана дерев'яною золоченою короною, підвішувалася на нитці, щоб в потрібний момент, коли Смерть змахне косою, впасти.

Нині ці артефакти знаходяться в експозиції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, розташованому в Києві.

Вертеп, шопка, Вифлеєм, батлейка – це різноманітні терміни, що описують одне й те саме різдвяне свято. В основі вертепного дійства завжди лежить певний набір персонажів: серед них Цар Ірод із військовими, троє мудреців, які принесені подарунки для немовляти, пастухи, що першими отримали звістку про народження Ісуса, а також Ангел, Чорт і Жид.

У першій частині вертепної драми спостерігаємо біблійний сюжет народження Христа: Ангел сповіщає новину пастухам про народження сина Божого, пастушки йдуть вклонитися йому, а три царі підносять дари. У той час Цар Ірод наказує своїм солдатам знищити немовлят. В результаті Смерть стинає йому голову, Чорт забирає в пекло його душу.

Іншою важливою складовою вертепу є виконання колядок, поетичних вітальних слів для господарів та глядачів, що супроводжуються побажаннями миру, добробуту та здоров'я на наступний рік. Після цього господарі щедро пригощають артистів, дарують їм гроші і запрошують повернутися до них знову наступного року.

У радянську епоху Різдво та вертепи зазнавали суворих заборон. У цей день кожен мусив відправлятися на роботу, а колядників переслідувала міліція. Все це було частиною політики, спрямованої на ліквідацію національних традицій і ідентичності.