Десятка найкращих українських театральних постановок, що з’явилися в умовах війни.

У театральному світі з'явився новий жанр спектаклів, що переосмислюють російсько-українську війну.

Починаючи з 2014 року, в Україні поступово зростав інтерес до нових театральних форм, які набула справжніх масштабів з початком повномасштабного вторгнення. В українських театрах з'явився новий жанр вистав, що відображають, осмислюють і аналізують російсько-українську війну. Лише за три роки, починаючи з 24 лютого 2022 року, було поставлено понад сто театральних робіт, створених авторами, які безпосередньо пережили ці події. А кількість п'єс та перформативних читань перевищує ці цифри.

Ми створили колекцію найзначніших театральних постановок, які з'явилися внаслідок війни.

"Я в порядку", режисерка Оксана Дмітрієва, Харківський академічний театр ляльок імені В.А. Афанасьєва.

Важливою подією в контексті документування початкових днів вторгнення стала п'єса Ніни Захоженко під назвою "Я норм". Прем'єра вистави відбулася 1 липня 2022 року в Харківському театрі ляльок, після чого вона також була представлена у різних форматах на сценах театрів Києва, Кам'янського та Дніпра.

Сюжет вистави "Я норм" розгортається в Бучі напередодні та на початку війни, коли жахлива реальність раптово вторглася в існування чотирьох сімнадцятирічних підлітків. Ще вчора вони проводили час у соціальних мережах, готувалися до ЗНО, мріяли про майбутнє та переживали закоханість, проте початок повномасштабного вторгнення різко розділив їхнє життя на "до" і "після".

Текст п'єси емоційний, але позбавлений надмірного пафосу - це сповідь сучасних підлітків, їхнє бачення війни, кожен з яких по-різному проживає травматичний досвід і робить свій вибір.

"Тренди твіттера", режисер Слава Юшков, "Дикий театр"

З початку російського вторгнення життя українців змінилося докорінно й пошук відповіді на питання хто ми тепер - став наріжним і для фронту, і для тилу. Слава Юшков написав п'єсу і сам поставив за нею виставу "Тренди твіттера" спершу в експериментальному форматі влітку 2023-го на сцені Національного академічного театру ім. Лесі Українки, а з січня 2024-го "Тренди твіттера" увійшли повноцінною виставою великої сцені до репертуару "Дикого театру".

Три персонажі - типові мешканці багатоповерхового будинку, в який влучила снаряд, і події розгортаються в атмосфері очікування рятунку.

Ця трагікомедія висвітлює переживання українців у часи повномасштабного вторгнення. Вона пропонує глибоку рефлексію про складнощі, з якими стикається суспільство, без маніпуляцій і прикрас, але з надією на краще. Автор намагається передати ту складну палітру емоцій, яку приносить війна. Страх, гнів, безсилля, захисна іронія, відчай, заборона на радість, прагнення до життя і бажання допомагати – це лише частини великої емоційної картини, яку важко описати словами, але можна спробувати відтворити, аби пережити і відпустити.

"Військова мама", режисер Олександр Ткачук, Театр Драматургів

Ця постановка стала спробою відобразити реалії життя військових на передовій. Текст, написаний драматургинею та бойовою медикинею Аліною Сарнацькою, був реалізований в рамках проєкту "Театр Ветеранів" під керівництвом режисера-військовослужбовця Олександра Ткачука. Ця ініціатива об'єднує ветеранів та ветеранок, які знаходять нові способи соціалізації, зокрема, через театральну терапію – вони пишуть власні п'єси, беруть участь у читаннях і виставах, а також грають у них.

У цій постановці розкривається історія жінки, що переживає війну. Під гуркіт вибухів вона намагається врятувати поранених бійців, лікує їхні рани, в той час як її власна дитина, далеко від неї, страждає в лікарні, плачучи без материнського тепла. Серце героїні тягнеться до дому, але її обов'язок змушує залишатися на фронті. Які почуття наповнюють її безсонні ночі в бліндажі під обстрілами? Чи повинна вона виправдовуватися за звинувачення тих, хто в тилу каже: "Ти - зозуля, адже покинула свою дитину"? Чи має вона терпіти настанови командирів, які вважають, що жінкам не місце на передовій? І чи потрібно ветеранам, що повертаються з фронту, адаптуватися до нових умов, чи, можливо, суспільство повинно змінитися, щоб гідно прийняти тих, хто захищав нас на передовій? Ці непрості питання стають предметом роздумів у виставі "Військова мама".

"Молочайник", режисер Євгеній Резніченко, Одеський театр юного глядача ім. Юрія Олеши

П'єса "Молочайник" авторства Оксани Гриценко здобула широку популярність, адже порушує важливу тематику життя під окупацією. Історія трьох поколінь жінок, які мешкають разом у селі Кавунівка на Херсонщині, є глибоко зворушливим відображенням їхніх переживань у часи, коли окупанти встановлювали свої бар'єри прямо за межами їхнього двору. Ця розповідь наповнена відчуттями вразливості, але водночас і внутрішньою силою, що спонукає до боротьби зі страхами. Вона досліджує зміни у відчутті безпеки, розкриває, що допомогло героям подолати труднощі та що стало джерелом їхньої надії.

Молода драматургиня проводила інтерв'ю з людьми, які втекли з окупованих територій, збираючи свідчення від своїх родичів, що залишилися там. Її цікавили не лише трагічні та жахливі моменти, яких було чимало у новинах, але й незвичайні та навіть кумедні історії.

Першу театральну адаптацію твору здійснив Євгеній Резніченко в Одеському театрі юного глядача, приурочивши її до другої річниці вторгнення – 24 лютого 2024 року. Протягом наступного року "Молочайник" був представленний ще вісім разів на різних сценах, зокрема й у столичному Театрі на Подолі.

"Коти-утікачі", арт-директор Віталій Кіно, Мистецький центр "Сучасний український театр"

Одна з делікатних тем – це бесіда з дітьми про війну. Драматургії Людмила Тимошенко та Марина Смілянець створили п'єсу "Коти-біженці", використовуючи формат кототерапії, практично одразу після початку повномасштабного вторгнення, в той час як обидві перебували в Німеччині на резиденції для митців, які шукали захисту. Пізніше цю п'єсу поставили режисери з Миколаєва, Ужгорода, Рівного та інших міст.

Ця історія має велику актуальність, оскільки українські біженці нині розсіяні по всьому світу. Особливо це стосується жінок з малими дітьми, які хоча б на короткий час змушені були покинути свої домівки. Вони, хоч на мить, змогли відчути себе схожими на біженців, що шукають притулок.

Одним з ключових меседжів є необхідність говорити про біженців в загальному сенсі, а не лише про тих, хто покинув країну. Діти з умовно безпечних регіонів України також мають усвідомлювати, хто наразі живе поруч з ними, адже ці люди стали їх новими сусідами. Маленькі українці ставлять дорослим безліч запитань, і іноді дорослі не знають, як на них відповісти. Завдяки театральним виставам стало можливим відверто обговорити ці теми, адже якщо почати щось вигадувати, діти відчувають це і реагують на приховану тривогу. Тож, через персонажів котів і кішечок, авторка п'єси передає маленьким глядачам прості, але важливі істини: "Сирена не є чимось страшним, вона корисна, адже попереджає про небезпеку", "Не панікуй! Так, це лякає, але не варто боятися, тебе захистять", "Якщо ти біженець, важливо бути ввічливим і вдячним".

"Слабкі та Могутні", режисерка Світлана Ємець, Дитячий театр "СВіЯ" з Запоріжжя.

Але ще більш тонкою темою є відверта розмова підлітків про свої переживання та сприйняття війни. Саме такою стала документальна вистава "Скалічені і Сильні", написана та зіграна Запорізьким дитячим театром "СВіЯ". Зі сцени в зал дивляться зовсім не дитячі очі, які занадто багато бачили вже на своєму віку. Війна розірвала їхнє життя на шматки, як папір, який утилізовують, бо він більше не потрібний. А вони малювали на цьому папері своє життя. Війна намагається скалічити їхні душі, але вони від цього стають лише світлішими, бо навчилися лікувати свої душевні рани. Кожен з них звик жити зі своєю втратою, хоча біль від втрати відчуває щохвилини. Біль робить їх тільки сильнішими.

У творі "Скалічені і Сильні" відсутня звична дуель між добром і злом — тут представлено просте констатування пережитих реалій, а також глибока трагедія, прихована під маскою нормальності. Молоді люди у віці від 13 до 18 років діляться своїми свідченнями про війну... Це лише їхнє власне бачення, відображене через призму дитячих очей.

"Зелені коридори", авторка п'єс Наталка Ворожбит

П'єса "Зелені коридори" авторства Наталки Ворожбит присвячена темі біженців і була написана за замовленням мюнхенського театру "Каммершпіле". У творі розповідається про "недобровільну євроінтеграцію" українських жінок, які, втікаючи від війни, проходять через "зелений коридор" до Європи. Проте незабаром вони усвідомлюють свою важливість для рідної країни і вирішують повернутися назад через той же кордон.

Як підкреслила сама драматургиня Наталка Ворожбит, ця робота є спробою дослідити взаємини України з Європейським Союзом, осмислити травматичний досвід біженства, втрат і зв'язків з рідним домом. П'єса була створена на замовлення театру Камершпиле в Мюнхені з метою залучити німецьку аудиторію до української тематики, спровокувати відкриту дискусію між німцями та українцями. "Зелені коридори" містять елементи абсурду та чорного гумору, які дозволяють авторці дистанціюватися від своїх персонажів і бути більш суворою до них. У цій п'єсі українці представлені не як жертви, а як складні, смішні, страшні, зворушливі та незламні особистості.

В Україні "Зелені коридори" були представлені двічі: одна версія вистави відбулася в Театрі Драматургів під керівництвом режисера Олекси Гладушевського, а інша - в Театрі на Подолі, де постановку здійснив Максим Голенко.

"Сімейні узи", авторка п'єс Катерина Вишнева

Пʼєса "Дружини", яка досліджує життя дружин військовослужбовців, була написана у 2024 році та вперше була представлена публіці під час "Фестивалю перших пʼєс" в рамках лабораторії сучасної драматургії Театру Ветеранів. Ця робота стала дебютом у драматургії для актриси Катерини Вишневої, чиїм чоловіком є військовослужбовець ЗСУ. Під час написання пʼєси авторка порушила важливі питання: наскільки значною є роль дружини військового в нашому суспільстві? Чи здатні ми почути один одного, коли йдеться про приховані травми та проблеми, які зазвичай залишаються поза увагою?

Це - повсякденна, іронічно-сатирична оповідь, натхненна реальними подіями, що розповідає про трьох жінок. Поки їхні чоловіки перебувають на фронті, вони вирішують створити неформальний "клуб дружин". Тут, за чашкою кави або келихом джину, вони можуть відверто обговорювати всі свої переживання, не приховуючи своїх емоцій, і вирішувати будь-які проблеми, від найменших до найсерйозніших, які випадають їм на долю.

"Нехай щастить!", режисер Степан Пасічник, Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка "Березіль"

Сюжет вистави базується на п'єсі "Війнонька" грузинського драматурга Баси Джанікашвілі, що була написана під впливом подій російсько-грузинської війни. Український режисер Степан Пасічник адаптував цю історію до українських реалій. Творці вистави визначають її жанр як "український народний фарс в умовах війни", де глядачі можуть спостерігати, як злість перетворюється на гумор — характерна риса українського менталітету, а також як інтернет-меми стають частиною театрального мистецтва.

За сюжетом усе майже як у казці: жили собі, були собі Дід та Баба і був у них онучок Іванко. ... І раптом прилетіли ворожі літаки й почали скидати бомби на Діда та Бабу. Тоді онучок Іванко взяв рогатку, виліз на велике дерево і шишками з рогатки почав збивати ворожі літаки.

Наприкінці грудня 2022 року вистава "Нехай щастить!" набула такого формату, який дозволяє їй однаково ефективно проходити як на сцені, так і бути компактно упакованою в легковий автомобіль. Це дає можливість доставити її до військових частин, де бійці можуть насолодитися театральною постановкою під час короткого відпочинку в польових умовах.

"Славне століття. Радісне", автор п'єс Сергій Кулибишев.

З'явилася нова категорія вистав, присвячених майбутньому - часам після перемоги. Постдраматичну п'єсу "Величне століття. Веселе" створив Сергій Кулибишев, який отримав нагороду за звання найкращого драматурга в Київському рейтингу Укрінформу "Театральний інфобум-2024" саме за цю роботу.

Прем'єра п'єси відбулася вперше під режисурою автора на сцені Чернівецького музично-драматичного театру, названого на честь Ольги Кобилянської. У червні 2024 року режисер Олексій Гладушевський представив виставу "Величне століття. Веселе" в Київському академічному театрі "Золоті Ворота".

Автори вистави ведуть діалог з публікою про походження зла та агресії, які виникають з комплексів і невтілених мрій і прагнень, що часто призводять до сліпоти.

Сюжет розгортається в уявному селищі під назвою Веселе, яке переживає епоху після перемоги України. Жителі цього села вважають своє життя наповненим щастям та безтурботністю, ігноруючи при цьому серйозні суспільні проблеми, які, на жаль, залишаються актуальними: корупція, зловживання з боку влади та церкви, а також стигматизація людей за різними критеріями. Ілюзія спокійного життя весельчан тривала б ще багато років, якби не шокуючий камінг-аут голови села.

Основна ідея вистави "Величне століття. Веселе" полягає у тому, що навіть після завершення активних бойових дій війна в свідомості та серцях українців може тривати. Нам усім необхідні великі зусилля та мужність, щоб долати внутрішні страхи. Ця вистава відображає сміливість у висловлюваннях та діях як під час повномасштабного конфлікту, так і у його післясмаку.