Таня Вареник, Володимир Іванович та їхній "каділак": як подружжя пенсіонерів з Івано-Франківська підтримує військових.

Їх впізнають завдяки м'яким паровим вареникам та звуку волонтерського візка, який вони лагідно називають "каділаком". Це подружжя пенсіонерів з Франківська — Тетяна Шконда та Володимир Паламарчук — перетворили свою квартиру на міні-виробництво страв для ЗСУ. У статті ви дізнаєтеся, як залучити сусідів, школи та цілі громади до спільної справи, а також чому на пенсії немає часу для відпочинку.

У дворі будинку на Сорохтея нас зустрічає стрункий чоловік - Володимир Паламарчук. Він відразу пропонує показати свій гараж. Жартує, що журналісти, які навідувалися раніше, так і не дійшли до нього - все відкладали на потім, а потім про це просто забували. Тож наше знайомство розпочинається саме з огляду гаража.

Читайте: Без ілюзій щодо надії. В Івано-Франківську вчителів навчають, як вести бесіди з дітьми про війну.

У звичайному гаражі, де мала б стояти автівка, залишилось місце лише для стрункого Володимира Івановича. Усе навколо заповнене ящиками, коробками та банками. Чоловік розповідає, що вже завтра планує відправку на фронт, до якої приєднаються волонтери з Тлумача. З гордістю демонструє, як утеплив приміщення, щоб нічого не замерзло, навіть встановив обігрівач.

Далі він запрошує її до квартири, де вже чекає Таня. Саме так лагідно він називає свою дружину. А вона, до речі, звертається до нього лише як до Володимира Івановича. У квартирі тепло і приємно пахне. На підлозі та підвіконні кухні розташовані півлітрові баночки з консервами, а на стільниці красується велика миска з варениками. Але це не звичайні вареники, а парові.

Пані Тетяна розповідає, що саме з приготування таких вареників розпочалася її волонтерська діяльність.

Я трішки брала участь у Майдані, у вихідний день варила вареники, дві корзинки в руки - йшла і пригощала людей, - розказує вона. - Ну і щоб покликати мене, люди просто говорили: "Там є така Таня, що ходить, вареники приносить". А я кажу: "Так чого ви так? Ви звіть - Таня Вареник". Отак звідти і пішло, і прилипло до мене. І мене знали більшість у Києві не за прізвищем, а як Таня Вареник. А коли у Франківськ приїхала, то взагалі я тут без свого прізвища прижилася. Просто Тетяна Вареник.

Ці парові вареники походять з Черкащини, зазначає вона, однак насправді в кожному регіоні можна знайти місця, де готують саме такі страви.

Вони на сироватці, нічого такого складного там немає, але варяться не у воді, а на парі. І їх зручно переправляти нашим хлопцям, бо вони не злипаються, виходять такі великі, ситні, ну і зберігаються добре.

Тетяна Шконда, хоча й з Черкащини, з 18 років оселилася в Києві. Весь її життєвий шлях тісно пов'язаний із світом кулінарії. Вона здобула освіту в Інституті харчової промисловості та працювала в Міністерстві, що опікується харчовою галуззю. Згодом її кар'єра продовжилася в Інституті підвищення кваліфікації фахівців харчової промисловості.

Цей інститут у Києві славиться своєю давньою історією. "Я працювала тут до останнього дня в методичному відділі," - згадує вона. "Крім того, я часто відвідувала музей Івана Гончара, де мене запрошували на різноманітні заходи. Завдяки цьому музею я зустріла волонтерів, і ми разом почали активну діяльність, кілька разів ліпили вареники."

У 2019 році жінка відвідала Світлодарську дугу, де разом із хлопцями святкувала Новий рік.

Ось нова версія вашого тексту: "Досліджуйте: Спорт формує дисципліну. Як Юрій Гапончук у Франківську підтримує ветеранів у пошуках нової мети після отриманих травм."

Ми ліпили вареники, а мене возили по різних місцях, де вони жили в хатах. Я спостерігала за їхнім побутом, бачила, як їм було важко та незручно. Хоча, звичайно, тоді життя було не таким, як сьогодні, - зітхає пані Тетяна.

Володимир Паламарчук — ветерани з військовим досвідом. Після завершення служби він вирушив на заробітки в будівельній сфері. Його син також був активним учасником подій на Майдані, а в 2015 році вирішив приєднатися до армії, потрапивши до 24-ї бригади. За кілька місяців до ротації він отримав контузію.

Після повернення з лікарень я опинився вдома, але не пройшло й року, як мені стало погано. Контузія дала про себе знати, і я захворів на менінгіт, що призвело до моєї смерті. А через півтора року не стало й дружини, - зітхає він. - От і залишився я один. Поживши трохи вдома, знову вирушив на роботу, цього разу під Київ.

Я завжди трошки захоплювалася поезією, була в мене така тяга, - з ніяковою усмішкою розказує пані Тетяна. - І так я у Фейсбуці познайомилася з Володимиром Івановичем, він там організовував поетичні групи. І ми так обмінювалися різними коментарями, те і се. І я відчула, що це моя людина.

Коли Тетяна завершила свою трудову діяльність, пара вирішила перебратися до Франківська.

"Ми стали чоловіком і дружиною, все пройшло як належить," - зазначає Володимир Іванович. - "Я, звичайно, був в курсі, що вона займається волонтерською діяльністю, але на той момент це здавалося мені чимось далеким, я не усвідомлював усіх деталей цього процесу."

Проте саме тут усе і почалося. На одному з форумів ми зустріли волонтерку Світлану Бойчук разом із її чоловіком Михайлом. Виявилося, що вони живуть зовсім поруч і регулярно відправляються на схід, щоб доставляти допомогу.

«Ми, звісно, не можемо поїхати, але підтримати – це в наших силах», – зазначає Володимир Іванович.

Починали тільки з вареників на початку, - підхоплює пані Тетяна. - А потім зачепилися овочі. На нашому базарі познайомилися з багатьма продавчинями і вони просто давали нам продукцію. Володимир Іванович спочатку те все в руках таскали, а потім "каділака" купили. Візочок на двох колесах.

Таким чином, робота почала рухатися вперед.

І, слава Богу, в нас є сусідочки, які допомагають. На вулиці сидить бригада і чистить, ріже, а ми вже тут у хаті закриваємо трилітрові банки, - продовжує жінка. - А потім зимою використовуємо ці банки уже на приготування. Найбільше банок іде на різотто. На дно -- свіжа капуста. Далі -- перець, кабачки, цибуля, морква. Потім приварений рис, олію, засмажку, спеції. Трьохвідерна каструля -- це приблизно шістдесят півлітрових баночок.

Також виготовляють варення, а ягоди приносять місцеві жителі. Пані Тетяна зазначає, що цього року яблук було мало, проте чоловік з Угринова все ж привіз їм плоди зі свого саду.

"Він є садівником, не реалізує свою продукцію, а вирощує лише для власних потреб, а нам приносить, - зазначає вона."

Ще дуже помагає громада села Вікторів і тамтешній священник отець Євген. Вже півтора року там до церкви на поминальні дні приносять не лиш хліб, а й крупи, борошно, цукор. А потім священник те все бусом привозить до них.

Ознайомтеся з публікацією: "Смак рідного дому". У Верховині матері fallen героїв готують страви для передової (ФОТО).

Школи також приєдналися до акції: ліцеї № 24 і 5, а також училище № 3. Учні збирають консервні банки, упаковки та крупи. Це так радує, -- з усмішкою говорить пані Тетяна.

Люди намагаються допомогти кожен у міру своїх можливостей. Жінка вказує на пакет із сухариками та коробку з кришками, які нещодавно принесли. Здається, що це небагато, але все ж це вже внесок у спільну справу.

Вони обмінюються досвідом з іншими волонтерами, а також отримують щось взамін. Звичайно ж, вони роблять внески. Кажуть, що коли бус вирушає на схід, то просто відчувають потребу підтримати фінансово, аби забезпечити паливом. Якщо бачать, що знайомі організували збір коштів, навіть якщо сума невелика, вони все одно намагаються внести свій вклад.

Я готую печиво, і часто ділюся ним з дівчатами, які плетуть сітки. Ось, у мене в руках велика поливана миска. Туди я додаю трохи меду та кориці. Хлопчики з радістю його смакують: дехто навіть ховає шматочки в рюкзак, щоб потім перекусити. Трошки сушених фруктів, трохи печива — і в них вже є свій запас. Це справді дуже важливо. Здавалося б, це така проста річ, але для бабусь, які сидять вдома, це можливість зайнятися чимось корисним...