Свято Івана Купала на Луганщині: Усі повинні були пройти очищення вогнем, водою та травами.

На древній українській землі як малі, так і великі брали участь в обрядах, що супроводжували одне з найстаріших свят.

У Луганській області, в Біловодському районі, що у 2020 році було об'єднано зі Старобільським, зберігалися традиції предків. Життя тут нагадувало Океанію, де відокремлена природа заховала унікальні види, які на решті планети давно зникли.

Що таке козюба?

"Івана Купала - одне з найдавніших хліборобських свят. За народним повір'ям, цього дня сонце сходить граючись. Квіти й трави набирають найбільшої сили, а в степу дозрівають хліби... На Купала, перед жнивами, всі повинні були опромінитися і збагатитися життєдайністю сонця, рослин, вогню і води, сила яких розвивається саме в цей час до найвищої міри. Адже в цю святкову ніч усі небесні сили ніби купають землю, даруючи найбільш родючу силу її плодів. Купальський вогонь спалює все зле, а вода цієї ночі дає людині заряд сили й міцності".

Так починається лист, який кореспондентові Укрінформу надіслала краєзнавиця з Луганщини Віра Аннусова. У листі - щось на кшталт детально розписаного кіносценарію про святкування Івана Купала на її рідній Біловодщині.

"Люди готувалися до цього свята, з нетерпінням чекали його. Бо всім, від малого до великого, хотілося взяти участь у купальських обрядах. За днів два-три ставили в хаті, у святий куток, снопик із лікарськими травами, термін зберігання яких закінчився, та полінце, - саме воно мало увібрати в себе все недобре, що, як непроханий гість, зайшло до хати. Невикористані сухі трави й обереги, що втратили свою цінність, покладуть у козюбу, яка вершитиме вогняний стовп, а полінце візьмуть на свято і спалять його в купальському вогнищі".

Це вже щось нове, принаймні авторові цієї публікації не доводилось чути про таку підготовку до дійства. Ну, склали вогнище, запалили, пострибали через вогонь, пустили за водою віночки... Про козюбу почув уперше. Не слід плутати козюбу з коцюбою, хоча остання має прямий стосунок до вогню. Козюба - плетений із лози кошик. Люди, які з тих чи тих причин не могли прийти на свято, клали до нього лікарські трави, термін зберігання яких (два роки) сплив. Козюбу носили по вулицях дужі хлопці.

- Як казали старі люди, таку траву викидати на смітник не можна, - зауважує Віра Андріївна. - Її слід спалювати або на купальському вогнищі, або на Семена, коли розпалюють піч. Невикористані обереги теж складали в козюбу. І вона вершила саме вогнище. Мала форму ліхтаря. Як робили купальське вогнище? Заривали в землю стовп завтовшки з руку, зверху надівали цю козюбу із сухими травами й обкладали дрівцями основу. Знаєте, коли запалювали (може, якась містика), здавалося, що вогонь побіг, побіг по жердинці й добіг до козюби. Вона загорялася. Дуже красиве видовище. До нас якось приїжджали іспанці, вони були в захваті й випитували, які молитви читаємо, щоб отак запалювалось вогнище.

Заздалегідь готувалися до свята, створюючи вінок-кошик зі свічкою для вшанування пам’яті тих, хто пішов з цього світу. Люди вірять, що душі їхніх близьких святкують цей день разом із ними. Жінки та дівчата з ніжністю і любов’ю збирали квіти та кіснички для оформлення козюби, Купала та Морени. Обов’язковим ритуалом на святі стало перестрибування через купальські вогнища — як трав’яне, так і вогняне. Навіть малюків та людей, які мали проблеми зі здоров’ям, переносили через вогонь для очищення. Після злиття вогню і води всі повинні були помити руки і ноги в цілющій воді. Качання по нічній купальській росі також стало невід’ємною частиною свята. Особливістю Купала було те, що воно об’єднувало мешканців села — від наймолодших до найстарших. У цю ніч кожен мав очиститися водою, вогнем і рослинами, щоб забезпечити своє здоров’я на наступний рік.

Віра Андріївна розповідає, що з полудня парубки готували місце для встановлення вогняних стовпів: Купала, Морени, Івана - Сонцедара. Під вечір сходилися жінки й дівчата, щоб завивати вінки та прикрашати Купала. Під час роботи співали купальських пісень. За її словами, перед заходом сонця до місця святкування припливав купальський вогонь. Четверо чоловіків зі смолоскипами переносили вогонь до вогнища, створюючи "сонячне сплетіння". Усі ставали довкола і голосно співали:

"Вогню, вогню, загорись,

Темній ніченьці вклонись,

Щоб зійшло сонечко на горі,

Щоб гулялось весело в гурті".

- Керував святом переважно шанований у селі чоловік, - продовжує розповідь краєзнавиця. - Спершу він запрошував усіх до причащання. Разом зі своїми помічниками причащав усіх купальським напоєм, наливаючи його в ложки, які приносили учасники свята: "Одна ложка - Купала окропити, друга ложка - пригубити, а третя - на око коню: вилити через ліве плече". Окроплюючи Купала, промовляли: "На хліб, на добро, на дорідне зерно". Пригублюючи: "На здорове тіло, щоб душі було мило". Виливаючи через ліве плече, дівчата приказували: "Гривка шовковая, коник вороненький, де ж ти є, мій парубче, суджений, рідненький?". Хлопці-парубки: "Гривка шовковая, кобилка біленька, де ж ти є, моя милая, дівчина гарненька?". Вважалося, що чим більше крапель впаде на сорочку, тим більший буде вибір у дівчини чи парубка серед протилежної статі. Дорослі і діти, виливаючи напій через плече, повторювали: "Тобі, конику, - на волю, а мені - на здоров'я й долю".

"Після причащання господар просив: "А тепер настав час купальському вогнищу, Купалу та Морені шану віддати. Нумо в коло пісні співати:

Ой, на Івана, ой, на Купайла!

Красна дівчина зілля збирала,

Збирала я квіти, плела вінки.

Вона сплітала вінки, прикрашаючи Купалу.

Далі лунало запрошення "опромінитися" рослинами. Усі повинні були тричі перестрибнути через кропив'яне вогнище. Але попередньо господар запитував:

"Кропивоньку зривали? (всі) - Зривали!"

Чи поливали живою водою? (усі) - Поливали!

Чи били по руках і ногах? (усі) - Так, били!

А нащо? (всі) - Щоб добро вони робили,

Для того, щоб тіло було здоровим,

"Ни беды, ни печали не испытывало..."

НОВІ СТАРІ ВІЯННЯ

Не можу навести повний опис подій, які Віра Андріївна записала на папері, спираючись на розповіді своєї бабусі Пелагеї Прокопівни Шевченко.

Свят було чимало, і кожне з них відзначалося особливими обрядами. Вони мали місце як у святкові, так і в будні дні. Я провела 25 років у Бараниківці, а моя бабуся проживала в Нижньобараниківці. Якщо свято випадало на робочий день, ми прокидалися, запалювали лампадки, зверталися з молитвою, ставили оберіг на стіл і вирушали до праці. Основні ритуали святкування ж відбувалися в неділю. Ми йшли до церкви, а після ранкової служби прямуємо до річки. У Бараниківці ця місцевість називалася Ріжок, а в Нижньобараниківці - Загороднівка. Сьогодні точаться суперечки про дохристиянські та християнські обряди, але, як розповідали старші люди, раніше не було такого поділу. Люди відвідали службу, повернулися додому, переодягнулися або перекусили й знову виходили на святкування. Всі обрядові дії проводилися, а на столах можна було знайти спільну їжу: юшку, куліш - залежно від часу святкування.

- То ви самі брали участь у цих дійствах?

- По-перше, коли ще була дитиною, підлітком, брала участь у святах. Керували цими святами бабусині однолітки. А вже коли стала вчителювати в Бараниківці (це ж майже Нижньобараниківка), я, замість класних годин, проводила реконструкцію свят. Дітям це подобалося, тоді ще були живі ті бабусі. Ми їх запрошували до себе, вони розповідали приказки, пісеньки, про хороводи.

Віра Аннусова розказує, що вирішила зайнятись "зеленим туризмом". Якось поїхала до музею в Пирогові, де поспілкувалась із херсонцями, киянами, і зрозуміла, що на Луганщині є що показати.

- У зеленому туризмі є людина, природа, обрядова їжа і свята. Поверталася з Києва - заїхала до нашої обласної адміністрації. Її тоді очолював Єфремов. Ну, і я сказала: "Започаткуймо зелений туризм на Луганщині". З мене тоді посміялись, відповіли: "Та що ми, Крим?! Чи Карпати?". Уже за Ющенка приїжджає до мене очільник обласного управління культури. Домовились, що я організовуватиму обрядові свята: "Івана Купала", "Цвітуть над шляхом воронці", "Спасову бороду", "Свято Семена". До нас їхали і луганці, і з Донецької області. Справа пішла, але все зіпсувала війна, - пригадує краєзнавиця.

Розповідають, що "Спасову бороду" відзначали під час Маковія - у день Першого Спасу.

Молодь "розчісувала" бороду Спасової статуї. Вона була надзвичайно пишна і розкішна. Її виготовляли з товстих стебел очерету. Вішали її поблизу річки, прикрашаючи щедрими дарами серпневого врожаю. Там були всілякі плоди: від збіжжя до соковитих кавунів і динь... - зазначає він.

Святкування від "Лісового Генерала"

- А ще в нас свята були в урочищі Юницького. Костянтин Іванович Юницький насаджував свої лісосмуги. І коли на них нападали метелики та жуки, які шкодили, то він збирав молодь. І проводили ці обрядові свята, запалюючи вогнища на берегах водойм. Усі шкідники злітались на вогонь і тонули в тих водоймах. Так їх знищували без хімії, - продовжує розповідь Віра Аннусова.

До слова, завдяки Юнницькому вдалося висадити п'ять тисяч десятин лісу в посушливому степу Старобільського повіту.

Він обрав природничий факультет і вирішив зробити наш степ зеленішим. Уся його родина, включаючи братів, покинула країну та вирушила до Європи, а він залишився. Кажуть, що він відвідував Петроград, де ленінці обіцяли йому фінансову підтримку. Проте, одного вечора його вбили за кожух і валянки, - розповідає дослідниця.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Я розділила свята на літній та зимовий періоди. Моя вчителька української мови та літератури, Раїса Сергіївна Шевченко, мала велике значення для мене. Вона не лише збирала цей матеріал, але й вела нас у цій справі.

Чи справді вона в ті часи не мала жодного страху навчати вас цьому?

Село Нижньобараниківка розташоване за 29 кілометрів від Біловодська. Саме туди відправляли невдоволених вчителів. Серед учнів були діти як розкуркулених селян, так і політв’язнів. Нам, дітям, пощастило навчатися у таких надзвичайних і гордих педагогів. Наш край має свою унікальну історію.