Сергій Грабовський: Філософія живе! Вона є потужним інструментом у протистоянні Абсолютному Злу – Блоги | OBOZ.UA

Ми живемо в надзвичайно цікавий час, шановні. Один із найвідоміших сучасних філософів, Юрген Габермас, опублікував статтю під назвою "Війна й обурення" в газеті Süddeutsche Zeitung 28 квітня 2022 року. У своєму виступі Габермас акцентував на важливості знаходження компромісу з Путіним, який дозволив би "зберегти обличчя" обом сторонам, щоб "жодна зі сторін не відчувала себе переможеною". Він підкреслив, що "з цим Путіним необхідно домовитися про завершення конфлікту", адже комунікація з ним є важливою для Заходу та України. Це дозволяє зберігати можливість бачити супротивника як потенційного партнера на переговорах, хоча така позиція "не означає жертвувати політичною свободою заради простого виживання".

Варто зазначити, що цей текст був написаний після того, як стали відомі масові злочини, скоєні росіянами в Бучі та Бородянці. Це означає, що ті, кому філософ прагнув "зберегти обличчя", фактично ускладнили своїм опонентам не лише "політично вільне існування", але й саме "просте виживання". Таким чином, вони продемонстрували, що знаходяться поза межами людяності і є втіленням Абсолютного Зла.

Однак знаний німецький філософ не зміг (або не захотів) усвідомити не лише тоталітарну, а і явно фашистську природу сучасної Росії. При цьому він, народившись у 1929 році, має власний досвід життя в умовах Третього Райху! Чи це старечий маразм? Ні. На мою думку, це свідчить про вірність застарілим догмам, а не про вільне мислення. Безумовно, комунікативна філософія та принципи діалогу — важливі теми, але вони зовсім не узгоджуються ані з рашизмом, ані із сучасними змінами в західному суспільстві.

Ситуація з відомим європейським філософом Славоєм Жижеком виглядає ще більш складною. Він також пережив життя під тоталітарним режимом у колишній Югославії (народився 1949 року, є громадянином Словенії), але водночас залишається відданим марксистом-ленінцем, який активно виступає проти "правих" (до яких зараховує всіх, хто не дотримується лівих поглядів) і є палким прихильником Палестини, водночас критикуючи "ізраїльський імперіалізм". У вересні 2022 року він опублікував статтю з провокаційною назвою "Україна — це Палестина, а не Ізраїль". У цій статті Жижек засуджує "агресивну війну Росії в Україні", але його основна увага зосереджена на критиці українців за їхню підтримку Ізраїлю. На його думку, "якщо вже говорити про це, то ситуація українців найкраще порівнянна з ситуацією палестинців на Західному березі... Ізраїль — це військова наддержава з ядерною зброєю, яка фактично колонізує значно слабшу країну. Подібно до Росії в окупованих регіонах України, Ізраїль реалізує політику апартеїду". Далі він продовжує критикувати "роль Європи в рабстві, колоніалізмі, фашизмі тощо", ставлячи під сумнів уявлення про війну в Україні як "боротьбу за Європу" і заявляючи, що підтримка України Ізраїлем "підриває власну боротьбу за свободу" цієї країни. Він начебто забуває, що саме Європа стала однією з перших, хто розпочав боротьбу проти рабства, коли воно панувало в інших частинах світу, і що Європа активно протистояла фашизму, тоді як більшість країн або капітулювали перед ним, або підтримували його.

А після страхітливого терористичного нападу ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року Жижек, вистуваючи на Франкфуртському книжковому ярмарку, засудив цей напад і водночас закликав: "Слід також прислухатися до палестинців і враховувати їхнє минуле, якщо хочеш зрозуміти конфлікт".

Дійсно, важливо враховувати цю історію, оскільки "арабський народ Палестини" виник під значним впливом КҐБ СРСР, а палестинські бойовики отримали підтримку від спецслужб країн соціалістичного блоку, зокрема, на чолі палестинських організацій постали агенти Москви. Незважаючи на це, Ізраїль залишається єдиною демократичною державою в регіоні, на відміну від переважно тоталітарних угруповань палестинців. Що стосується "західного берега Йордану", то це території біблійної Юдеї, включаючи Віфлеєм, Єрихон і частину Єрусалима, а також Самарію, де на той час не існувало так званих "палестинців". Таким чином, Жижек, по суті, підтримує історичну міфологію Російської імперії: якщо "українці - це палестинці", тоді українці, вважаючи себе корінними мешканцями, є дикими зайдами з Карпат, які заселили території Подніпров'я, включаючи Київ та Чернігів, після того як корінне населення було змушене втекти від кочівників до Московії. Отже, Росія, на думку деяких, має право на "матір міст руських" і на всю українську територію, за винятком, можливо, Галичини. Більше того, ототожнення українців із палестинцями послужить інтересам тих, хто вважає їх терористами, що ведуть війну проти культурно розвинених росіян. Проте, Жижек, напевно, не знає, що київські інтелектуали XVII століття називали своє місто Новим Єрусалимом, а не "новим Аль-Кудсом".

Це всього лише два приклади, які ілюструють сучасний стан західної філософії, що, ще наприкінці двадцятого століття, в більшості своїй відмовилася від оцінювання світу "через призму простих категорій Добра і Зла". Отже, "не так вже й просто з українським конфліктом" виникає саме з цього підґрунтя...

Проте філософія не зникла. Вона переживає складний процес відновлення, намагаючись вибратися з-під руїн ідей "щасливого завершення історії", "стрибка у світ ринкової свободи", "тріумфу політкоректності", "нової ери справедливості та прогресу", "перемоги мультикультуралізму" та подібних концепцій. Це завдання виявляється справді важким. Сучасна світова, і особливо європейська, філософія втратила ту енергію, яка була притаманна їй у часи інтелектуального та морального опору потужному, консолідованому і самовпевненому тоталітаризму. Тоді філософи дотримувалися принципу "називати речі своїми іменами". Наприклад, німецький мислитель-антифашист Карл Ясперс відкрито називав Третій Райх і Советський Союз "злочинними державами". У ті часи буття, здавалося, шепотіло філософам про свої страждання, вказуючи на логічні зв’язки, які прокладали шлях до "справжнього", "істинного", "гуманного" і "закріпленого в людському досвіді". Філософські тексти того часу нагадували бойові розвідки на ворожій території, яку потрібно було відібрати у Абсолютного Зла, аби зробити її придатною для життя Людини Людяної. Наразі ж старше покоління філософів стало більш обережним, а молодші представники звернулися до постмодернізму, навіть уникаючи терміна "тоталітаризм", вважаючи його "застарілим".

Та все одно варто згадати, що існує таке чудернацьке міжнародне свято, встановлене ЮНЕСКО у 2002 році, як Усесвітній день філософії, що відзначається у третій четвер листопада (цього року - 20 числа). Свято це покликане зробити філософію ближчою кожному: науковцю, студенту, широкій освіченій аудиторії, всім, хто цікавиться такою діяльністю, яка відкриває нові можливості та простори для метафізичних розмислів, критичного мислення й аргументованої дискусії. Суть свята його ініціатори вбачають і тому, щоб знайти спільну платформу обговорення глобальних соціокультурних перетворень, які відбуваються в наш час, прилучити якнайбільше людей до філософської спадщини, відчинити повсякденне мислення для нових ідей і стимулювати публічні дебати мислителів та громадянського суспільства щодо викликів, які встають перед соціумом сьогодні. Утопія? Безумовно. Але все ж там, де існує громадянське суспільство, такі цілі мають сенс. А де його немає, є електронний Самвидав.

Суть проблеми полягає в тому, що постмодерні ігри з текстами не повинні відштовхувати первинну суть філософії, яка полягає у здатності чітко мислити та жити у гармонії з Логосом світу і власним Я. Зараз надто часто мова йде не про справжню любов до мудрості та не про витончену "гру в бісер", а радше про її імітацію, що викликана або страхом перед глобальними катастрофами, або ж цинічними і духовно спустошеними особами, які часто мають відомі імена. Сьогодні важливо провести глибоку ревізію понятійно-концептуального апарату соціогуманітарних наук, і без участі філософів та філософії це завдання не може бути виконане.

На перший погляд, філософські тексти можуть видатися абсурдними, особливо коли навколишнє життя розпадається на частини, навіть більше, ніж у найскладніших постмодерних деконструкціях. Але ці тексти все ж виникають. Як у "них", так і у "нас". Вони відтворюють забуті або навіть невідомі роздуми авторів, які пережили подібні епохи руйнування і вторгнення Абсолютного Зла, і які змогли знайти в собі сили протистояти Хаосу, оголосивши своє існування і трансформувавши його в Буття. Ці роботи присвячені різноманітним питанням і написані в найрізноманітніших стилях: від академічних досліджень до есе, які іноді віддалені від жорстокої реальності, від діалогів про сутність Сущого до концептуальних критик на політику та недолугих політиків.

Адже, попри все інше, філософія має і місію вироблення стратегічних світоглядних орієнтирів суспільства. Якщо раніше у нас такі орієнтири спрямовували "лупати сю скалу" (навіть коли філософи вели інтелектуальні ігри, вони протистояли тоталітарно-тотальному моноліту), то тепер, мабуть, слід вести мову про "проклятий край", що ніяк не здобудеться на "державну бронзу" (Є.Маланюк). Питання сакраментальне: або Хаос, або Логос, або "глупа ніч" повсякденного абсурду, або лунка "бронза" впевненості в тому, що двічі по два - чотири, а не стільки, скільки потрібно черговому пахану чи клоуну. Власне, філософія посутньо переймалася цим - від Платона, який осмислював проблему ідеального в контексті оптимальної моделі ідеальної держави, до Гайдеггера, який будував мову як "Дім Буття", і не абстрактну, а національну мову. Тож Усесвітній день філософії у цій ситуації покликаний нагадати суспільству й особливо його освіченій частині про важливість відтворення й розвитку традицій гуманітарно-гуманістичного спілкування. Коли кожен, хто протистоїть Злу і має змогу долучитися до творення суспільного Логосу, керується принципом: "Якщо не я, то хто ж тоді?"