Щоденник конфлікту: У світі полювання на світло

"Жити в режимі ловців світла дуже виснажливо, і завжди є ті, хто цього не може пережити без вчасної допомоги", - Лариса Денисенко, спеціально для DW.

Моя бабуся часто говорила: перезимуємо - значить, ще трохи поживемо. Вона належала до покоління середини 20-го століття, у своєму житті жила і пережила депортацію з двома малими дітьми з Литви, роки війни, голод і холод. Бабуся обожнювала першоквіти, і після кожної зими вони обовязково складали її настольні весняні натюрморти.

У дитинстві мені здавалося, що це був лише вислів мудрої людини, схожий на замовляння: "перестрибнемо зиму - далі буде легше". Здається, лише тепер я розумію глибокий сенс цих слів. Зараз, коли відчуваю мороз до кісток і переживаю за тих, хто залежить від мене, це набуває особливого значення.

Тоді дійсно переживали важкі часи. Багато людей, на відміну від сучасників, не мали уявлення про любов до себе та комфорт. Ми ж, звиклі до комфорту і зручностей, відчуваємо емоційний холод набагато сильніше.

Без електрики, обігріву та водопостачання.

У спілкуванні з іноземними партнерами ми часто стикаємося з нерозумінням, коли вони запитують про наше самопочуття. Навіть за наявності великої емпатії, деякі аспекти можуть залишатися невловимими без відповідного фізичного та емоційного досвіду.

Середня температура в квартирах будинків у Києві за умов слабкого, але наявного опалення, близько +12°C. Але є помешкання, де тепла немає зовсім, і там +5°C. Є ще гірше. На вулиці вночі до -25°C морозу.

Навіть при моїх квартирних +12°C мої старенькі батьки, яким під 90 років, миттю застудилися, хоча вони не самотні, одягнені і доглянуті. Просто літньому організму важче утримувати тепло. Годі говорити про тих, хто залишився сам в квартирі, повністю залежній від електрики.

Мами облаштовують у кімнатах намети для дітей — можливо, ця жахлива реальність колись стане для них просто грою у спогадах. На кухнях розігрівають жароміцні цеглини, які потім поступово випромінюють тепло. Щодо зарядних станцій — далеко не кожен може їх собі дозволити, а часто взагалі не виходить, адже в старих будинках є застарілі електропроводки.

Акумулятори не в змозі витримати навантаження та можуть вибухати, а їх ремонт є надзвичайно складним процесом.

Світла в середньому не буває 19 годин поспіль - але це ще хороший сценарій, бо частіше - гірше: три доби і більше, включення на пів години, а потім тебе знову поглинає темрява. Не працюють насоси, немає води.

Досліджуйте також: Військовий щоденник: Візит на поетичні читання в Київ, або Звідки і Куди.

Що залишається поза увагою у соціальних мережах

Відсутність електрики негативно впливає на нервову систему, емоційний стан і загальну продуктивність. Проте, навіть у таких умовах, батькам потрібно вранці відвести малюка до дитячого садка, залишити старшого школяра вдома на день і вирушити на роботу, навіть якщо доводиться прокидатися о другій ночі, щоб встигнути випрати білизну, закип’ятити воду для термосів, приготувати їжу, привести себе до ладу і вигуляти собаку.

Захворювання, що потребують хірургічного втручання або хіміотерапії, залишаються актуальними. Потреба в постійному електропостачанні для людей, які не можуть обходитися без кисневих канюль, змушує діяти і водночас викликає відчай.

Все це часто тебе капсулює: ти завмираєш і так і тримаєшся задля збереження сил, якщо ти можеш собі це дозволити. З іншого боку, вмикається бажання бути соціально корисним, допомогати, взаємодіяти.

Дехто піклується про самотніх сусідів, інші підвозять людей на зупинках, коли транспорт не з'являється тривалий час. У ресторанах пропонують розігріти їжу, а в місцях, де працюють генератори, можна підзарядити телефон чи пауербанк. У супермаркетах ставлять лавки для відпочинку тих, хто чекає. Люди об'єднуються і підтримують одне одного.

Безумовно, коли мова йде про молоду, досить забезпечену та порівняно здорову особу, їй легше впоратися з труднощами. Людей, які переживають важкі часи, ви навряд чи зустрінете в оптимістичних відео на TikTok чи Instagram.

Ознайомтесь також: Щоденник конфлікту: Нові горизонти для біженців - трансформація ролей.

Військовий злочин Російської Федерації, що має геноцидальні ознаки.

Жити в режимі ловців світла дуже виснажливо, і завжди є ті, хто цього не може пережити без вчасної допомоги.

Для мене надзвичайно важливо не лише те, щоб світ проявляв співчуття. Багато страждань і втрат залишаються непоміченими, і я б хотіла, щоб світ усвідомлював, що це є серйозним військовим злочином геноцидального характеру, який скоює російська федерація. Якщо міжнародна спільнота не визнає це так, вона стає безмовним і бездіяльним свідком величезного злочину. Інформаційна прозорість всіх подій не дозволить виправдатися безглуздим: "Ми не знали".

Я пишу, щоб знали. Ми дуже вітальна й вигадлива нація, в нас багато життя, оптимізму, опірності, дитячої радості. Нас можна і означають як нескорених, стійких, незламних людей, що висміюють ситуацію дотепними мемами, накривають частування в київських дворах, влаштовують дискотеки в мегамаркетах. В картинці світу українці не є ідеальною жертвою, бо вони не сірі, не вбогі, не коряться, а кадри буття киян не такі видовищні, скрутні і страшні.

Однак, це наша українська стратегія витримки, а не простота подій, які відбуваються навколо нас. Це прагнення відчути себе живими, жити з гідністю, а не просто уникати наслідків злочинів, скоєних росіянами. Ми, українці, є свідками та жертвами воєнних злочинів Росії, і це не можна ігнорувати, так само як і необхідність підтримувати тих, хто постраждав.

Збережено оригінальну орфографію автора.

"Авторська колонка" представляє індивідуальну точку зору автора. Ця думка може відрізнятися від позиції української редакції та загальної позиції Deutsche Welle.