Полонені з російської армії поділилися своїми враженнями: "Українські медики зробили все можливе, щоб врятувати мою ногу. Якщо після обміну в Росії мене визнають придатним до служби, я знову повернусь на фронт."

Звіт з місця утримання російських військових, які потрапили в полон.

"Ставлення до нас дуже людяне". "Нацистів я тут ні разу не бачив". "У полоні нам нічого не бракує". "Війна страшна і несправедлива".

Так відповідають на запитання кореспондентки Укрінформу російські військові, які перебувають у таборі для військовополонених. Тут їх годують за нормами ЗСУ, забезпечують взуттям, одягом і предметами першої необхідності, лікують, дають можливість зв'язуватися з рідними, працювати і займатися спортом.

Та після слів про нормальне ставлення вони починають стару пісню російської пропаганди про "цілі СВО", "братні народи", "обстріли Донбасу", "репресії проти мешканців "ДНР"/"ЛНР"... І визнають: якщо після обміну їх знову відправлять на фронт, підуть воювати проти України.

Норми ведення війни відповідно до Женевської конвенції.

Державна установа "Табір для утримання військовополонених "Захід-1"" розташована в Західній Україні. Відкрилася у 2022 році і стала першою з п'яти таких у нашій країні. Табір має свою історію: під час Другої світової війни нацисти утримували в ньому радянських бійців, потім ситуація змінилася - і тут опинилися вже німці. За радянських часів у цих стінах облаштували колонію для засуджених за нетяжкі злочини. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну колонію переформатували.

В Росії немає аналогічних спеціалізованих таборів; українських військовополонених тримають у в'язницях, де виділені окремі секції. Натомість Україна дотримується принципів Женевської конвенції та міжнародного гуманітарного права.

У 2022 році Україні вдалося ініціювати процес обміну військовослужбовцями, які потрапили в полон. До цього моменту такі обміни не відбувалися під час активних бойових дій, а лише після їх завершення. Українська сторона постійно працює над цим питанням. Незважаючи на те, що Росія може в будь-який момент відмовитися від обміну, і вже неодноразово вдавалася до цього кроку.

В рамках Женевської конвенції, до якої приєдналася наша країна, встановлені правила утримання військовополонених. Ці норми передбачають забезпечення комфортних умов, включаючи медичну допомогу, харчування, можливість отримувати посилки та листи, а також час для відпочинку. Крім того, полоненим надається можливість працювати, проте для офіцерів це здійснюється лише за їхньою згодою.

При вході до табору нам показали окрему кімнату, де в білих мішках складено одяг, в якому військовополонені прибули до табору. Продемонстрували і набори, які отримує кожен прибулий: до них входять одяг, взуття та предмети особистої гігієни. Військовополонений отримує три пари взуття - черевики, туфлі та шльопанці; кілька пар шкарпеток; штани, куртку, білизну, шапку, кепку, а також мило, зубну пасту і щітку, рушник, туалетний папір, бритву.

Територія табору відкривається алеєю, де розміщено стенди з картою України, національною символікою та портретами видатних українських діячів. Представники медіа зазначили, що не існує вимог до військовополонених запам'ятовувати цю інформацію. Вони також наголосили, що змусити когось повірити в правду неможливо, а надана інформація призначена для тих, кого це зацікавить.

ВОРОЖІ КОМАНДИРИ: "ТУТ У НАС Є ВСЕ НЕОБХІДНЕ"

Після цього журналісти вирушили до футбольного поля, яке з обох сторін було оточене різноманітними спортивними снарядами, включаючи турніки і перекладини, деякі з яких знаходилися під накриттям. Незважаючи на те, що це був зимовий місяць, погода виявилася дивовижно сонячною, і багато військовополонених активно займалися фізичними вправами.

Двоє чоловіків, які тренувалися на майданчику, погодилися поспілкуватися зі мною. Вони були офіцерами віком 40 і 44 роки, їх звали Олександр і Костянтин. Прізвища свої вони вирішили не розголошувати. Обидва виглядали енергійними та життєрадісними.

- У нас наразі є вільний час, от і вирішили зайнятися. Як часто вам вдається це робити? Можна приходити щодня. Наприклад, ми працюємо у другу зміну, тому відвідуємо заняття до обіду. А ті, хто працює вранці, приходять після роботи, - поділився своїми думками Костянтин.

Він розповів, що родом із Підмосков'я, у таборі півтора року. У списках на обмін, напевно, є, але точно не знає.

У нас ситуація непроста: офіцери залишаються тут довше, ніж інші. Ми обмінюємося листами з родичами. Наприклад, телефонні розмови додому були в червні, але наразі їх призупинили. Проте, ми можемо писати листи, і вони доходять до адресатів. Також отримуємо посилки з Росії приблизно раз на місяць, хоча можна надсилати й частіше. У нас є сім'ї — дружини та діти. В таборі до нас ставляться досить добре. Могло бути і гірше. Примусових заходів немає, і ми забезпечені всім необхідним — одягом і нормальним харчуванням, нам цього вистачає.

Костянтина підтримав Олександр:

Якби в нас не було достатньо харчування, ми б не відвідували ці тренажери.

Згідно з Костянтином, спочатку він перебував у іншому таборі, а зараз вже вдруге опинився в цьому. Він виїжджав раніше, але склалися обставини, що тепер знову опинився тут.

- Ми вже мали досвід обміну, але він виявився невдалим: у Сумах ми чекали на свою чергу, коли раптом почались бойові дії, і нас терміново евакуювали назад у табір. Я покинув армію ще у 2004 році, але зараз, через майже два десятиліття, мене знову мобілізували, - поділився військовополонений.

Коли вас мобілізували, ви з ентузіазмом вирушили на фронт, вірячи в ту пропаганду, яку поширювала Росія?

- У мене на все були свої думки, на все було своє бачення завжди. Я б не назвав це пропагандою. Тому що, якщо країні потрібно, значить, потрібно. Я не слухав, що там кажуть, - фашизм чи не фашизм, мені це нецікаво було абсолютно. По-перше, я як військовий мав виконувати наказ, а по-друге, у мене не було варіантів, бо з країни я не виїзний. Тому мобілізували - і все, без варіантів.

Чи є у вас близькі родичі в Україні?

— Батьки моєї дружини проживають тут. Ми підтримували зв'язок, поки мене не призвали на службу. Після цього спілкування з ними обірвалося, — промовляє він з усмішкою.

Чи змінилося ваше ставлення до українців за цей період?

- Ні. У мене ставлення не змінилося ні до України, ні до українців. Ні війна, ні полон, нічого не змінило.

- Яке у вас ставлення до українців?

- Безсторонньо. І завжди залишався безстороннім.

- Ви усвідомлюєте, що люди в Україні страждають через напад Росії?

- Страждають...

А що, якщо вас обміняють, ви повернетеся, а потім знову отримайте призов і знову вирушите на фронт?

- А що робити? Що, у нас хіба хтось буде питати? Якщо це буде в примусовому порядку, то в нас варіантів не буде. Якщо не в примусовому, то, звичайно, ні, вдома залишуся. У мене вдома хороша робота, нормальна зарплата, у мене все добре.

Яка ваша думка щодо того, чи може російське суспільство ухвалювати рішення самостійно, чи врешті-решт всі підкоряться тому, що визначить уряд?

Людські мізки зазнають змін, але це вимагатиме часу. Не можу точно сказати, скільки ще необхідно чекати на зміни. Можливо, знадобиться принаймні десять років.

Проте українці до вас не посягали. Я родом з Донецька і добре пам’ятаю, як все починалося в 2014 році: спочатку прибули люди на автобусах з російськими прапорами і почали організовувати антиукраїнські мітинги, а згодом у Слов'янську з'явився озброєний загін Гіркіна...

- Мене не було в Донецьку, і я не знаю, як усе починалося. Але це, звісно, політика. Один на один, не під запис, я б пояснив вам, як я бачу все, а так не буду.

Коли Костянтин замовк, його приятель Саша, що знаходився поруч, почав ділитися власними історіями.

- Я з Далекого Сходу. Тут уже два роки. Якщо мене обміняють, то вдруге в примусовому порядку навряд чи відправлять воювати. За законодавством не мають права, але як вийде, не знаю.

Як на Далекому Сході сприйняли початок цієї війни в Україні? Адже до Москви у вас чимала відстань.

- Москва-то далеко, а люди ж усі ті самі. Яка різниця, з якого міста... У нас у Владивостоці в середньому по три з половиною японських машини на людину. Тому що поруч Японія, Китай, Корея.

Чи вам цього недостатньо? Чому ви вирішили приїхати воювати в Україну?

А хто стверджує, що мета тут — лише фінансовий аспект? Це не про гроші. Ці кошти мені зовсім не потрібні.

Костянтин також висловив свою підтримку Саші, зазначивши: "Мені теж не потрібні гроші, адже я отримував таку ж суму".

Отже, ви вирушили на війну заради ідеї?

- Я мобілізований був. Тому пішов і не став викручуватися. За кордон не міг виїхати, бо не виїзний. А якби міг, то, напевно, поїхав би, є варіанти, - відповів Костянтин.

- Я б не погодився. По-перше, це заборонено, а по-друге, навіть якби така можливість з'явилася, я б не вирушив у подорож. А вже до Китаю точно не поїхав би — не знаю, чим там займатися, - поділився своїми міркуваннями Олександр.

На що ви покладаєте надії: на завершення війни чи на можливість обміну?

- Швидше нас обміняють, ніж війна закінчиться. Вона не зупиняється за клацанням пальців. Інерція велика. Тобто багато потрібно всяких процесів задіяти, - відповів Костянтин.

- Мені теж так здається, - погодився з ним Олександр.

І військовополонені, поговоривши зі мною, повернулися на турніки.

ПОЛОНЕНИЙ З "ДНР": "Нехай росіяни несуть відповідальність, а не я"

Військовополонений з так званої ДНР ділився своїми коментарями з іноземними журналістами. Він також погодився на бесіду зі мною.

Я родом з Донецька, мене звати Микола, але прізвище залишу в таємниці. Мені зараз 32 роки. У 2014 році, коли мені було 21, я навчався в школі №71, розташованій у Куйбишевському районі. Я не брав участі в проросійських мітингах, і моя сім'я також не займала жодної політичної позиції на той час. Перед початком СВО я працював кухарем у кафе "Чердак", де готував піцу, розташованому неподалік залізничного вокзалу.

Якби не мобілізація, я б ніколи не пішов би на війну. Я потрапив до армії в лютому 2022 року, одразу після оголошення мобілізації. Невдовзі наш підрозділ був направлений до Маріуполя, але в полон я потрапив вже в районі Авдіївки наприкінці жовтня 2023 року. На момент мобілізації нас без жодної підготовки відправили з Донецька до Маріуполя. Ми буквально за кілька днів пройшли новий одяг, можливо, провели кілька днів на навчальному полігоні, а потім нас транспортували до Маріуполя. Там головним чином ми виконували функції охорони.

Мої батьки наразі перебувають у Донецьку, і я намагаюся підтримувати з ними контакт. Раніше ми спілкувалися телефоном раз на місяць, але востаннє я зміг зателефонувати їм у серпні. Тепер залишилося тільки переписуватися.

Наразі я не бажаю війни. Не можу визначити, під чиїм контролем опиниться Донецьк. Вважаю, що найкращим варіантом було б, якби Донеччина стала або незалежною державою, або частиною Росії. Адже, так чи інакше, репресії з боку України неминучі. Багато людей нині воюють на українській стороні...

Нас, військовополонених з "ДНР" і "ЛНР", обмінюють дуже неохоче, і ми рідко опиняємося в списках на обмін. Я не можу зрозуміти причину цього. Інформації про процес обміну у нас практично немає, а особисто я взагалі нічого не знаю.

Уявіть собі ситуацію: вас обмінюють, і ви повертаєтеся до рідного Донецька. Але згодом вас знову мобілізують, і ви знову вирушите на фронт?

Я не можу стверджувати, що мене знову покличуть, але, чесно кажучи, не прагну знову опинитися на фронті. Я розглянув цю ситуацію і зрозумів, що не хочу бути частиною цього конфлікту.

- Чи усвідомлюєте ви, що боретеся проти своїх же?

- Якими є ваші відчуття з цього приводу? З 2014 року ми ж стали мішенню для їхніх обстрілів... Якщо повернутися до попереднього питання: навіть якщо після війни буде оголошена амністія, вона залишиться лише юридичною, адже морального прощення для тих, хто брав участь у бойових діях, не існує. Які думки українці матимуть про нас, про людей, подібних до мене?

Чому ж Росія вирішила атакувати Україну? І чому в 2014 році озброєні сили Росії вторглися на територію Донеччини?

- Це питання, будь ласка, не до нас, не до мене, а до росіян. А мене просто мобілізували і не питали - хочу я чи не хочу цього. Я зараз просто хочу додому повернутися.

ПОРАНЕНІ: "У НАС ТУТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРАЩЕ, НІЖ У РОСІЇ"

Після розмови з військовими, які займалися спортом на вулиці, ми вирушили до медичного відділення, де надають допомогу пораненим. Тут усі проходять медичний огляд і отримують необхідне лікування.

Корпус виявився у відмінному стані, з безліччю кабінетів, обладнаних сучасними медичними технологіями: тут є рентгенологічний кабінет, УЗД, стоматологічний та інші. У закладі працюють фахівці вузького профілю, серед яких рентгенолог, хірург, терапевт, невропатолог, стоматолог і психіатр. Військовополоненим проводять кардіограму, лікують зуби та регулярно здійснюють контроль ваги. Один з медичних працівників зазначив, що практично у всіх ув'язнених у таборі спостерігається щомісячне збільшення ваги.

В одній із просторих палат перебувало п'ятеро поранених військовополонених.

Один із них, 26-річний Кирило Макаричев із травмованою ногою, погодився поспілкуватися і дозволив зробити фотографію.

Я вже два тижні перебуваю в таборі. Мене захопили в полон під Курськом. Мій контракт розпочався в жовтні 2024 року, а сам я опинився в полоні 17 листопада 2024 року. Я родом із Санкт-Петербурга та знав, що буду в Курській області, усвідомлюючи, що там тривають бойові дії. Я вирішив піти на війну частково через ідеологічні переконання, а частково через фінансові причини. Мої мотиви не обмежуються однією причиною; їх чимало, але головна з них полягала в бажанні продовжувати військову кар'єру і в подальшому закінчити військове училище.

До контракту я закінчив технікум і працював зварювальником. Нас привезли сюди із Сум, я писав додому листи, але не знаю, дійшли вони чи ні.

У мене немає родини, я виріс у дитячому будинку. Проте я маю власне житло в Санкт-Петербурзі. Там залишилися мої друзі, і я зустрічаюся з дівчиною.

Я отримав поранення, але вже на шляху до одужання. У мене була пошкоджена кістка і розірвана артерія. Тут до мене ставляться цілком нормально, навіть іноді краще, ніж у Росії. Загалом, українські військові проявили до мене справжню людяність.

Я проходив операцію в міській лікарні Сум. Персонал ставився до нас добре. Під час нашого перебування в Сумах ми, звісно, чули обстріли — вони лунали щодня. Сподіваюся на обмін.

А якщо вас обмінять, повернетеся додому, а потім знову відправлять на фронт, адже ви контрактник. Як будете діяти?

Мені здається, що мене більше не призовуть. Хоча мій контракт триває до завершення СВО. Але якщо війна не закінчиться до цього часу, я залишуся тут, але більше не повернуся на фронт. Тут люди гинуть. Дуже багато знайомих, з якими ти спілкувався й навіть дружив, раптово зникають, і бачити це на власні очі — надзвичайно тяжко. Ця війна абсолютно безглузда, і я щиро сподіваюся, що вона закінчиться незабаром. Таке усвідомлення прийшло до мене лише тоді, коли я особисто пережив усі жахи цієї ситуації.

Я розраховую на якнайшвидший обмін. Хоча війна начебто має закінчитися в лютому вже. Чому? Тому що в лютому вже буде три роки, як триває СВО. Вважаю, що це межа, всі цілі СВО вже досягнуті, і жодного нациста я в Україні не бачив.

19-РІЧНИЙ КОНТРАКТНИК: "АЗОВ" І УКРАЇНСЬКІ МЕДИКИ ЗБЕРЕГЛИ НОГУ

Інший поранений військовополонений самостійно запросив до себе. Він прагне, щоб про нього розповіли, оскільки сподівається, що хтось із його рідних або знайомих побачить цю інформацію і дізнається про його становище.

- Мене звати Дмитро Яптик, вік - 19 років. Призвали на строкову службу у 18 років, потім підписав контракт. Я з півострова Ямал, це Ямало-Ненецький автономний округ. Спочатку служив у Севастополі, у морській піхоті. У полон потрапив 2 січня 2025 року. Думаю, що мої родичі поки що не знають, що я в полоні. Лист писав, але поки що Червоний Хрест не приїжджав. До полону в мене був зв'язок із родичами, але перед виходом у бій я зателефонував і сказав, що мене не буде на зв'язку.

Бій був у Донецькій області, на Торецькому напрямку. У тому бою зазнав осколкового поранення у ногу. Нас у полон брав "Азов", і до нас, поранених, "азовці" ставилися нормально: надали першу допомогу, наклали мені турнікет на ногу, дали попити, покурити. Я не знаю, хто їх називає нацистами. Першу допомогу надавали прямо на місці боїв, потім ми дочекалися евакуації, вона пройшла успішно. Наших три людини тоді в полон забрали. Лікарі вже в лікарні відмінно все зробили, знеболили, чудово виконали свою роботу і врятували мені ногу, хоча спочатку йшлося про те, що її ампутують.

- А якщо вас обміняють, у вас же контракт підписано, ви повернетеся на війну?

На це питання я не маю чіткої відповіді. Звичайно, якщо медики вирішать, що я готовий, то, можливо, так і буде. Але я не прагну повертатися на фронт, адже те, що я пережив тут, було неймовірно важким. Моя мама дуже тяжко сприйняла той факт, що я підписав контракт. Я не обговорював це з нею відразу, лише згодом відкрився.

Яка цінність цієї війни для Росії?

- Щодо Росії? Вважаю, що для неї це має певну цінність, адже вона триває. Проте, чи є ця війна справедливою, я не в змозі сказати, - зазначив Яптик.

РЕЦИДИВІСТ ІЗ "ДНР": "У ДОНЕЦЬКУ - ПРОСТО РАЙ!"

Після того, як я побував у лікарні, де лікували поранених, на вулиці до мене підбіг один з військових, які потрапили в полон, і висловив бажання поговорити зі мною.

- Ви ж із українських ЗМІ? Я хотів би поспілкуватися, у нас тривалий буде діалог, - заявив він.

Я зазначила, що питання тривалості нашої розмови залишиться за мною, оскільки в мене є часові обмеження. Проте мій новий співрозмовник, здається, чув лише власний голос.

Я – Аблямід Абібулаєв, український татарин, який виріс у селищі Гранітне Тельманівського району Донецької області. Мій життєвий шлях почався тут, і в 2014 році, коли мені виповнилося 22 роки, ситуація в країні змінилася. На той час я вже два роки перебував у Донецькій виправній колонії №124 через злочини, пов'язані із крадіжками. Ми уважно спостерігали за подіями, що відбувалися навколо. Наприкінці вересня 2014 року я вийшов на свободу і вирішив взяти до рук зброю. У цей період я приєднався до різних підрозділів, переживши чимало важких моментів, – поділився своїми спогадами військовополонений.

Він охарактеризував агресивну війну проти України як "захист свого дому". Я вирішила його перебити і пояснити, що сама походжу з Донецька і прожила там майже півстоліття до 2014 року. Поділилася спогадами про те, як все почалося в 2014 році: як Росія привозила до нас автобусами своїх громадян з російськими прапорами, як у всіх готелях міста були заздалегідь заброньовані номери для людей з Ростовської області, як вони організовували оплачувані антиукраїнські акції. А згодом, озброєний до зубів Гіркін увійшов до Слов'янська, а потім і до Донецька зі своїми бойовиками...

Але Абібулаєв звинуватив мене в обмані, хоча сам цього не пригадує. Потім він різко змінив тему, заявивши, що до 2014 року Донеччина процвітала, а проблеми шахтарів і металургів виникли через Київ. Наразі ж, на його думку, Донецьк перетворився на справжній рай, і навіть відсутність води не є провиною російських військових — адже це не вони постійно обстрілювали канал Сіверський Донець - Донбас.

- Хіба наше життя до 2014 року було таким поганим? Ми працювали в шахтах, займалися металургією... Чи знаєте ви, що тепер у Донецьку кожна десята сім'я стала мільйонером? А вода в нашому місті відсутня, адже саме ви перекрили нам доступ до води з каналу Сіверський Донець - Донбас, - кричав мій земляк, не стримуючи емоцій. Поруч стояли іноземні журналісти, уважно слухаючи його.

Розмовляти з цією людиною було марно.

ЗА ГРАФІКОМ - ОБІДНЯ ЧАС.

Потім у таборі був обід. Військовополонені шикувалися і організовано заходили в їдальню. Серед них помічаю темношкірих - це найманці з Непалу, Куби, Сомалі, які приїхали воювати на боці РФ і майже не розуміють російської мови.

Їдальня має досить просторий зал, де вздовж стіни розташовані кілька рукомийників з рідким милом. У приміщенні стоїть безліч столів, кожен з яких розрахований на чотирьох осіб. Меню на той день включало вінегрет, борщ і перлову кашу з м'ясом у підливі. Кожна порція супроводжувалася сімома шматочками свіжого білого хліба, схожого на цеглинку. Хліб випікається прямо на місці, у власній пекарні, а його чудовий аромат свіжої випічки контрастує з гіркою реальністю табору для військовополонених.

На кухні працюють кухарі, які є військовополоненими. Вони також відповідають за прийом брудного посуду від тих, хто вже пообідав. Я звернула увагу, що деякі люди залишали шматочки хліба, просто відкусивши їх, і скидали в брудні тарілки після борщу. Коли чотири особи за столом завершують їсти, всі разом встають і вимовляють: "Дякуємо за обід". Меню в їдальні змінюється щодня, і військовополонені не скаржаться на їжу: порції м'яса, каші та хліба відповідають нормам ЗСУ.

Робота відповідає людській гідності.

Після обіду численні військовополонені займаються працею. Відповідно до норм Женевської конвенції, умови праці повинні бути гідними та не принижувати людську гідність. У цьому таборі виконується ремонт дерев'яних піддонів, а також виготовляються садові меблі з штучного ротангу.

Цех являє собою простору залу, в якій кожен займає своє місце, створюючи або ж крісло, або гойдалку у формі яйця, або невеликий диванчик. Тут немає встановлених норм виробництва, а робочий день триває максимум вісім годин. Кожен військовополонений виконує свою роботу на свій розсуд: хтось працює повільно і без особливого бажання, а хтось проявляє більшу енергійність.

Я наближаюся до молодого чоловіка, який займається виготовленням качалки. Він виявляє бажання поспілкуватися.

Мене звати Андрій, мені 32 роки, і я родом з Московської області. Мобілізували мене для участі в спеціальній військовій операції, хоча до цього я працював охоронцем. Я не мав бажання йти на війну, але виконав свій обов'язок. Контракт я не підписував — просто був призваний. У полон я потрапив на Херсонському напрямку, отримав поранення, але вже повністю одужав. Зараз я в цьому таборі більше року, а загалом у полоні вже півтора року. Моя робота тут не є складною: мені показали, як плести, і я навчився. Протягом року я виготовляв плетені крісла, великі дивани, пуфики та столи з ротангу різних кольорів.

Моя родина в курсі того, де я перебуваю, зокрема моя дружина, тож інформація про мене доходить і до інших. У мене є дитина, і їй вже сім років. Останній раз я телефонував додому в серпні минулого року. Пишу листи, але не можу бути впевнений, чи вони доходять до адресата. Наприклад, останнє повідомлення від родичів я отримав у лютому 2024 року.

Андрій підкреслив, що, безумовно, має надію на обмін, але не може бути впевнений, чи входить він до списків для обміну. Він запевнив, що всі необхідні дії з боку його родичів вже вчинені, а решта залежить не від нього самого і не від його близьких.

Наприкінці нашої розмови Андрій висловив невпевненість щодо справедливості цієї війни, а також щодо доцільності нападу Росії на Україну. Він попросив не ставити йому запитань про його зміни у поглядах на війну після того, як став її учасником: "Чи можна мені не відповідати на ці політичні питання?". Проте він додав, що не знає, чи знову піде на фронт, якщо його обміняють, а потім знову направлять на спеціальну військову операцію.

Після цеху журналісти перейшли до спальних кімнат. У приміщенні стояли двоярусні ліжка, акуратно застелені темними картатими ковдрами, було дуже тепло і чисто. Працівники табору повідомили, що постільну білизну військовополоненим змінюють щотижня. Баня в них теж буває щотижня.

ДОВІЧНО УВ'ЯЗНЕНИЙ: "ПОВЕРНУВСЯ ЗА ОБМІНОМ, ПІДЛІКУВАВСЯ - І МЕНЕ ЗНОВУ ВІДПРАВИЛИ ВОЮВАТИ"

На кінець у нас відбулася ще одна бесіда — з єдиним військовим, який перебуває в полоні в таборі, і який отримав довічний термін за те, що вдруге став військовополоненим під час цієї війни.

39-річний Олександр Агієв, родом з Червонопартизанська в Луганській області, не заперечував проти фотографування та відеозйомки. Він поділився, що вперше був мобілізований 24 лютого 2022 року, до цього працюючи на шахті. За його словами, на шахту надійшла вказівка про мобілізацію гірників, і їх призвали до служби за списком. Олександр потрапив у полон вперше в селі Берестовому, що в Донецькій області, наприкінці грудня 2022 року.

- Звісно, було відчуття, що нас, тих, хто з "ЛНР" і "ДНР", не шкодують російські військові. У грудні 2022-го потрапив у полон, а потім мене обміняли наприкінці березня 2023 року. Я воював раніше. Контракт я ніякий не підписував, але за їхнім якимось російським законом я мав знову повернутися на фронт, - розказав Олександр.

Він поділився, що в Червонопартизанську його чекає родина, і після його першого повернення з полону незабаром у нього з'явилася дитина.

Я відчуваю себе ніким: не українцем, не росіянином, а просто людиною, яка опинилася в складній ситуації. Хоча я ніколи не був у в'язниці, відчуваю себе, ніби зек. Війна не була моїм вибором, мені не потрібні були гроші — я надавав перевагу спокійному життя вдома. Контрактів я ніколи не підписував, і жодні ідеологічні переконання не спонукали мене воювати, ні до першого, ні до другого полону, і зараз. Шкодую, що в перший раз послухався і, відповідно до списків, які були на шахті, потрапив до військкомату. Мені слід було залишитися вдома і не виходити нікуди. А коли після першого полону мене знову відправили на війну, сказали, що не можуть мене списати. Зараз навіть 60-річні не ухиляються від служби, на фронт відправляють навіть тих, хто має серйозні проблеми зі здоров'ям. Ніхто не може уникнути цього, жоден хворий чи кульгавий. Ліки дають – і вперед.

Військовослужбовець, який потрапив у полон, поділився, що в таборі до нього ставляться досить привітно.

У Росії, здається, не зовсім зрозуміло, як ставляться до українських військовополонених. Якщо ситуація погана, то, можливо, це пов'язано з відсутністю фінансування для утримання полонених. Я так зрозумів, що тут, де ми знаходимося, за нашу підтримку платять. І коли фінансування припиниться, тоді й почнуться переговори про обмін, - висловив свою незвичайну думку Агієв.

- А хто за вас платить? Росія, чи що?

- Ні, Росія не здійснює виплат. Взагалі, нормального життя не буде, поки триває війна... Врешті-решт, мене все ж обміняють, - підсумував Олександр.

Наразі він має статус військовополоненого, якого засуджено на довічне ув'язнення. Проте, як зазначили представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у випадку, якщо Агієв потрапить до списку на обмін, український суд може анулювати свій вирок і повернути військовополоненого до Росії.