Вшанування пам'яті старшого сержанта Руслана Зоріна, відомого під позивним "Майстер".

"Я бачив зло, його треба знищити" сказав Руслан мамі, коли вона умовляла його повернутися до мирного життя після важкого поранення.

Киянин Руслан Зорін був учасником Революції Гідності, після початку АТО/ООС у 2015-ому році приєднався до взводу розвідно-мотопіхотного батальйону "Київська Русь". Коли почалася широкомасштабна війна, став на захист Ірпеня.

Руслан з'явився на світ і провів усе своє життя в Києві. Він здобув освіту в Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського". Після завершення навчання розпочав кар'єру в IT-сфері. Завжди був підтримкою для своєї родини, турбуючись про маму, бабусю та молодшу сестру.

Мати Руслана, Людмила Деменіна, згадує:

"У жовтні 2014-го року він брав участь у формуванні виставки про Донецьк. Тоді і звернувся до своїх колег та повідомив, що отримав повістку. Йому почали радити, як можна "відмазатися", а Руслан відповів навідріз: "Вас дуже багато тих, хто знає, як не піти, але комусь все ж потрібно. І це буду я".

Родині він розповів про своє рішення менш ніж за 24 години, оскільки не бажав їх раніше турбувати.

Пригадую, як ми сиділи на кухні, заварюючи каву... Я звертаюся до сина: "Як мати, я б хотіла впасти тобі в ноги і просити, щоб ти залишився вдома, але як громадянка України, я розумію твоє бажання". Він обіймає мене і дивиться своїми блакитно-прозорими очима: "Мамо, ми не щури, щоб ховатися. Це не для мене", - ділиться вона.

За старшу в родині Руслан лишив молодшу на шість років сестру Мар'яну, з якою і тримав постійний зв'язок. Вона постійно відчувала опіку брата. Руслан умів так обернути ситуацію, що правильне, на його думку, рішення, приймали ніби самі ж рідні.

"Ми пройшли всі етапи "притирання"... Але врешті ми дійшли спільного: "Я люблю тебе не тому, що ти мій брат. Не через родинні зв'язки, а тому, що ми прийняли один одного такими, як ми є", - ділиться Мар'яна.

Понад рік з 2015-го року Руслан служив у батальйоні "Київська Русь", воював на Луганщині, зокрема, брав участь у боях за Попасну. Там і зустрів справжніх друзів.

"Я зустрів Руслана в 2015 році, - згадує Аркадій Аврам, один із засновників батальйону "Київська Русь". - Руслан був справжнім вогнем... Навіть коли щось не виходило, він ніколи не здавався. Він завжди приймав складні виклики. На нього можна було покластись у будь-якій ситуації".

Після завершення АТО/ООС Руслан повернувся до звичайного життя. Проте він завжди носив у серці обіцянку, яку дали один одному його товариші: як тільки спалахне Велика війна, вони знову зберуться разом, щоб стати на захист України.

"Це була наша угода. Ми були впевнені, що зберемося разом, незалежно від того, де хто перебував у той момент. І так і сталося," - ділиться спогадами ветеран Сергій Бартко. "Зібралися 22 товариші. Руслан не зміг дістатися через військкомат через величезні черги, тому, не вагаючись, вирішив: 'Тоді я сам пройду' і вирушив пішки до Ірпеня."

Ветерани АТО/ООС захищали Ірпінь та населені пункти поряд. Вони стали частиною того щита, який зупинив ворога на ближніх підступах до столиці. Захисники згадують, що інколи доводилося вести бій відбитою у ворога трофейною зброєю.

Павло Нетьосов, ще один товариш Руслана Зоріна, розповідає про нього як про людину, яка завжди була готова прийти на допомогу, незалежно від обставин.

Руслан завжди був готовий прийти на допомогу, ніколи не відмовляючи ні в чому. Він завжди випереджав усіх, щоб підтримати тих, хто цього потребує. Перші бронежилети для нас привіз Зорін. Коли він помітив, що ми без тактичних окулярів, відразу ж знайшов їх, адже захист очей є надзвичайно важливим. Все, що йому вдавалося дістати, спочатку потрапляло до нас. Не дарма під час повномасштабної війни йому дали новий позивний - "Майстер". Руслан завжди підходив до справи з великою майстерністю.

Павло з усмішкою згадує, як Руслан ділився своїми знаннями. Але ніхто не сердився на нього, адже він вмів робити це так, що це не дратувало, а навпаки, зацікавлювало.

"З позитивом і без жодних зусиль... Руслан - особистість, яка ніколи не постає в поганому світлі. Він є справжнім центром уваги в будь-якій компанії. Мені пощастило знати його".

У березні 2022 року Руслан зазнав травми: осколок потрапив у його спину, лише кілька міліметрів від хребта. У лікарні йому зробили операцію.

Мама Людмила розповідає, що після поранення просила сина залишитися в Києві, повернутися до професії. Але відповідь була тверда, а позиція непохитна.

"Я бачив зло, його треба знищити", - відрізав Русенька... Він постійно розповідав, що війна звела його з чудовими людьми, яких він не має права підвести. А тоді посміхнувся мені, обійняв і каже: "Мамо, ми не помирати йдемо - ми йдемо перемагати...".

Руслан здійснював складні бойові операції на Запорізькому фронті, а також у містах Сєвєродонецьк і Бахмут, будучи частиною підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Протягом своєї служби він отримав нагрудний знак Міністерства оборони України "Знак пошани" і відзнаку ГУР "Почесна відзнака".

Менш ніж за рік до трагічної загибелі Руслана Зоріна він зустрів своє кохання. Анастасія, як з'ясувалося згодом, запала йому в душу ще у 2015 році, коли відвідала свого чоловіка Віталія "Монгола" в Новоолексіївці. Його побратим Віталій Гусєв загинув 1 березня 2022 року під час боїв за Ірпінь...

"Руслан став для мене новим початком, навчивши перетворювати спогади про Віталія на свою силу. Він жодного разу не намагався замінити його, а просто просив бути поруч," - ділиться Анастасія.

Старший сержант Руслан Зорін трагічно загинув 17 січня 2023 року під час боїв за Бахмут. Його поховали на Лісовому кладовищі в Києві. У Руслана залишилися мама, сестра, кохана, а також близькі друзі та побратими. Родина Руслана поділилася, що він не планував святкувати своє 40-річчя. Таким чином, воїн пішов з життя у 39 років.