У пам'ять про розвідника Дмитра Чіпака, відомого за позивним "Чіп".

Ще будучи курсантам, він висловлював бажання, щоб його направили на захист Маріуполя.

Дмитро з'явився на світ у селі В'язівка, що входить до складу Народицької громади на Житомирщині. Незабаром після його народження родина вирушила на переїзд до Народичів, де хлопець провів свої дитячі та підліткові роки.

"День народження мого сина виявився надзвичайно символічним, адже він з'явився на світ у День незалежності України - 24 серпня 2002 року. У дитинстві та підлітковому віці Дмитро завжди був непосидючим. Мені важко згадати момент, коли він залишався вдома. Він постійно прагнув пригод - чи то в лісі, чи на риболовлі, котра була його улюбленим заняттям. Син мав друзів, які розділяли його захоплення," - розповідає мама воїна Олена.

Жінка згадує, як Дмитро виростав, спостерігаючи за своїм батьком, який працював у правоохоронних органах. У дитинстві його найбільше тішила гра з іграшковою зброєю. Згодом він висловлював думки про те, що, можливо, пов’яже своє майбутнє з військовою кар'єрою. Остаточне рішення він ухвалив у 15 років, коли разом із батьками відвідав парад до Дня незалежності України в Києві. Після цього він твердо заявив, що хоче стати військовим.

У одинадцятому класі Дмитро активно працював над реалізацією своєї мрії. Він визначився з наміром вступити до Національної академії Національної гвардії України. Мати намагалася переконати його подати документи до звичайних навчальних закладів, але він наполягав на виборі найекономічнішого варіанту. Дмитро вирішив, що навіть якщо не вдасться стати курсантом академії з першого разу, він обов'язково спробує знову через рік.

"Син мріяв стати студентом академії Національної гвардії і переживав через це. Коли він дізнався, що вступив на юридичний факультет, його переповнювало щастя від досягнутого успіху. Протягом навчання Діма ніколи не висловлював скарг на труднощі. Усі виклики, з якими стикався, він долав самостійно", - розповідає його мама.

Коли повномасштабна війна розгорілася, молодий чоловік був серед десяти курсантів військової академії, які звернулися до керівництва Національної гвардії з проханням відправити їх на захист Маріуполя. Їхня просьба була відхилена, і Дмитро глибоко переживав через це, адже в той час його дитячий друг Владислав Лавренчук боровся за місто. Хлопці ще не усвідомлювали, що це їхнє останнє спілкування, адже попереду одного з них чекали жорстокі випробування в російському полоні, а іншого - трагічна загибель на фронті...

Дмитро закінчив академію в березні 2023 року й невдовзі отримав розподіл в артилерію Першої Президентської бригади оперативного призначення ім. гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України "Буревій". Згодом він вирішив, що хоче перейти на службу в розвідку, і поїхати на передову.

"Якось син надіслав мені голосове повідомлення, що хоче стрибати від радості, бо нарешті перевівся в розвідку. Він так само служив у бригаді "Буревій" та був командиром взводу розвідки спеціального призначення. Діма говорив, що в житті керується словами тата, який вчив його ставити ціль, досягати її, а потім ставити іншу та йти далі. Дмитро дуже сердився, що їх довго не відправляють на Схід, потім написав мені: "Ура! Ми їдемо на Донбас. У мене від радості аж сльози з'явилися". Син був мудрим не за роками. Коли він на два тижні приїхав у відпустку, я побачила, наскільки дорослим він став. Я розуміла, що вже не можу його нічому навчити, бо у свої молоді роки він побачив значно більше за мене. Син злився, коли його називали дитиною. Він говорив, що довго нею хотів би ще побути, але вже не може", - ділиться Олена.

За її словами, у Дмитра було безліч амбіцій щодо майбутнього. Він мріяв приєднатися до бригади "Азов", потім перейти до спецпідрозділу "Kraken", а після завершення війни планував продовжити свою кар'єру у Французькому легіоні.

На Сході Дмитро здійснював місію в Серебрянському лісі. Коли мати, спілкуючись з ним, просила дбати про власну безпеку, він відповідав, що його головним пріоритетом є захист своїх товаришів.

Олена згадує, як під час війни її син часто опинявся в небезпечних ситуаціях, але завжди зберігав рішучість боротися за своє життя. Бували моменти, коли Дмитро наступав на міни, які не спрацьовували, осколок пробивав його бронежилет, а куля пролетала зовсім поруч із його головою, та хлопець, на диво, залишався неушкодженим. Він розповідав, що одного разу за ним протягом півтори години в безпосередній близькості літали російські дрони. Дмитро намагався втекти, а коли врешті-решт впав від втоми, дрон приземлився всього за півтора метра від нього і не вибухнув.

Рідні востаннє бачилися з Дмитром під час його двотижневої відпустки. Тоді батьки переконували сина пройти курс лікування, адже він мав чотири контузії, і як наслідок - проблеми зі слухом та дуже сильні головні болі. Молодий розвідник сказав, що поки триває війна, в нього немає часу на лікування. Батьки знали, що він може витерпіти навіть дуже сильний біль: у школі хлопець тиждень приховував від них, що ходив на уроки зі зламаною ногою.

"Після відпустки Діма ще кілька тижнів виконував завдання у своїй частині в тилу. Коли виходила з ним на зв'язок, він говорив: "Мамуль, подивися на мене. Та мені не з паперами треба мати справу, а воювати!" Син тоді постійно казав, що вже хоче на Схід. Навіть коли йому випала нагода пройти навчання у США, він відмовився і знайшов собі заміну, бо рвався на війну", - каже Олена.

У віці 21 року, старший лейтенант Дмитро Чіпак трагічно загинув 21 квітня 2024 року в Серебрянському лісі, поблизу села Діброва Луганської області. Його останній шлях пройшов через село В'язівка на Житомирщині, де він знайшов вічний спочинок.

Друзі Дмитра згадують, що в його особистості ідеально поєднувалися такі якості, як доброта, справедливість, сила і почуття гумору. Він завжди висловлював свої думки без вагань, умів знаходити спільну мову з солдатами будь-якого віку та без вагань ставав на захист тих, хто цього потребував. Ті, хто служив поряд з Дмитром, відзначають, що він був хоробрим і завжди йшов першим у бойові завдання. Найбільшим його страхом під час війни було втратити побратимів.

Дмитро Чіпак отримав медаль "За оборону рідної держави", нагрудний знак Національної гвардії "За доблестну службу", а також посмертно був нагороджений відзнакою Президента України "Хрест бойових заслуг".

У Дмитра є батьки та молодша сестричка.