В пам'ять про мінометника Андрія Хижняка, який мав позивний "Хижа"

Він вирвався з рук загарбників і мужньо загинув напередодні свого дня народження, боронячи свою батьківщину.

Командир відділення мінометного взводу мінометної батареї 123-ї окремої бригади територіальної оборони, молодший сержант Андрій Хижняк, з'явився на світ 28 серпня 1975 року в містечку Снігурівка, що на Миколаївщині. Саме тут він завершив своє навчання в школі та професійному училищі, а також побудував сімейне життя. У цьому ж місці народилися та виросли його дві доньки — Ліза і Надія.

Близькі запам'ятали його позитивним, скромним, енергійним, цілеспрямованим та відповідальним.

"Після завершення військової служби Андрій повернувся до рідних місць. У свої молоді роки він експериментував з підприємницькою діяльністю, пізніше працював у Снігурівському управлінні зрошувальних систем, охоронцем у будівельному супермаркеті та підзаробляв на таксі. Його захоплення автомобілями виявлялося у ремонті та конструюванні, що приносило йому велике задоволення," - з гіркотою згадує про молодшого брата його сестра Наталя.

Вона розповідає, що він був простим, трудолюбивим юнаком, якого всі цінували за його доброту. Андрій завжди був готовий прийти на допомогу і не відмовлявся від жодної справи.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він перебував у Снігурівці. У перші дні, разом з побратимами, чоловік приєднався до місцевого батальйону територіальної оборони. Хлопці займалися виготовленням пляшок із запальною сумішшю та зводили барикади, щоб стримати ворога, який невпинно просувався вперед.

Проте в березні 2022 року російські війська взяли під контроль Снігурівку.

"Окупанти одразу почали допитувати місцевих жителів про тероборонівців та учасників АТО... І хтось вказав на його брата, адже вже за кілька днів його затримали, катували та вимагали певну інформацію. Потім, разом з іншим хлопцем, його закинули на танк і повезли полями в бік Херсона. В процесі їм вдалося вирватися", - ділиться своїми спогадами жінка.

За її словами, брату врятували життя волонтери Червоного Хреста, які знайшли його і привезли у Херсон. Щоправда, місто на той час теж було окуповане.

Андрій залишив записку зі своїми даними та номером телефону матері. Волонтери поширили її в соціальних мережах. Час був жахливий, усі відчували страх, але хтось із знайомих звернув увагу на це і сповістив мене. Я зв'язалася з Червоним Хрестом, де мені повідомили, що брат серйозно постраждав, але залишився живим, і попросили знайти спосіб його забрати. Легко було уявити, що могло статися, якби окупанти дізналися про нього. Я проживаю в Києві. Я звернулася до знайомих з проханням допомогти вивезти його. Під час цього нам стало відомо про смерть нашого батька у Снігурівці. Він страждав на важку хворобу, яка загострилася під час окупації. Мама сама організувала похорон, оскільки я не мала змоги приїхати: мій чоловік служить в армії. - ділиться спогадами пані Наталя.

Декілька тижнів Андрій переховувався, а тоді таємно приїхав до Снігурівки, забрав матір і останнім евакуаційним рейсом відвіз її до сестри у Київ. Невдовзі окупанти остаточно перекрили виїзд з окупованого міста.

Наприкінці квітня 2022 року Андрій, що вже на початку травня вирішив стати частиною Баштанської територіальної оборони, взяв до рук зброю та взяв на себе відповідальність захищати Україну. Під час окупації його рідного містечка він неодноразово здійснював розвідувальні вилазки, адже мав глибокі знання про навколишню місцевість.

"Після звільнення Снігурівки брат поринув туди, немов на крилах. Коли у нього був вільний момент між бойовими завданнями, замість відпочинку він просив у командира дозволу, сідав у автомобіль, купував хліб та інші необхідні продукти і привозив їх місцевим жителям. Адже після деокупації вони залишилися без нічого. Місцеві досі пам’ятають про його добрі вчинки. Коли сталася аварія на Каховській ГЕС, Андрій разом із товаришами активно допомагав людям у евакуації," - розповідає його сестра.

Його побратими, які приїздили на похорон, розповідали, що Андрій був хорошим мінометником, але без вагань ішов копати окопи, брався за будь-яку іншу важку роботу, якщо це було потрібно. Під час служби чоловік отримав кілька контузій і не дуже добре себе почував. Але коли йому пропонували лягти у госпіталь, відповідав: "Після війни, зараз не на часі".

Андрій загинув за добу до свого 49-річчя - 27 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання в околицях Кизомису на Херсонщині. Наступного дня він планував повернутися додому, де його вже чекала мама, Тетяна Вікторівна, яка готувала святковий стіл. Натомість, до неї завітали його товариші з фронту з трагічною новиною...

"Війна забирає найцінніших, найвідданіших та найсміливіших представників нашої нації... Неможливо повірити, що ще вчора я написав тобі привітання з нагоди дня народження, а вже сьогодні отримав сумну звістку про твою загибель... Твоя пам'ять завжди житиме в наших серцях", - поділився у соцмережах друг Андрія, військовий капелан Віталій Крикун.

На сороковий день після втрати друга пан Віталій підняв у небо дрон, промовивши: "Часто чуємо, що Герої не залишають нас, але, на жаль, жорстока війна продовжує забирати тих, хто віддавав усю свою любов і віру своїй країні, її світлому та мирному майбутньому. Цей дрон вирушає в політ на твою честь, від твоєї сестри Наталії, твоїх близьких, побратимів і друзів, у серцях яких ти назавжди залишишся живим...".

Андрій залишив після себе маму, сестру та двох дочок. Чоловік старшої з його дочок, Лізи, зараз також служить на фронті в Харківському регіоні.

Сім'я Андрія Хижняка ініціювала петицію з проханням надати йому почесне звання Героя України. На сьогоднішній день вона зібрала більше 25 тисяч підписів і наразі розглядається Президентом України.