Орхан Драгаш: Загрози, які Путін несе Європі: розкриття масштабної маніпуляції — Блоги | OBOZ.UA

Для європейської громадськості 2025 рік здається дежавю. Спостерігаючи за боями під Харковом та Донецькою областю, багато хто задається питанням, чи готується Путін "окупувати" Берлін, Париж чи Варшаву після України. Побоювання підживлюють пропагандистські трансляції російських державних каналів та мелодраматичні заголовки західних таблоїдів. Люди забувають, що ще в лютому 2022 року Кремль обіцяв "спеціальну військову операцію" всього за кілька днів та марш на Київ. Чотири роки потому російська армія шалено намагається захопити східні міста України, захищаючи власні регіони від українських безпілотників.

Володимир Путін уже три роки використовує той самий лексикон погроз щодо Європи, який раніше застосовував до України у 2021 році. Відмінність полягає в тому, що тоді Європа сприймала ці загрози як блеф, тоді як зараз її поведінка свідчить про визнання неминучості. У обох ситуаціях помилка залишається однаковою: спочатку було недооцінювання реальності, а тепер – переоцінка вигадок.

У той же час російська влада веде війну на виснаження проти нації, яку планує знищити у найкоротші терміни. Це протистояння не відбувається на Рейні, Віслі або кордонах НАТО. Воно розгортається глибоко в Україні, супроводжуючись величезними втратами, імпровізаціями, масовими мобілізаціями та зростаючою залежністю від репресій всередині країни. Російські війська застрягли в окопах, покладаючись на масову мобілізацію новобранців, багато з яких є ув'язненими, а також на постачання боєприпасів з Ірану та Північної Кореї. Це не є ознакою сили, яка готова рушити на Париж і Берлін. Це свідчення країни, яка намагається уникнути поразки у вже розв'язаній війні в Україні.

Проте, замість того щоб ця поразка зменшила сприйняття російської загрози в Європі, спостерігається зовсім інша тенденція: чим більше Росія зазнає невдач на фронті, тим активніше вона проявляє себе в медіа.

Це не просто збіг обставин. Це давня стратегія авторитарних режимів: коли справжня влада слабшає, символічна влада починає гучно заявляти про себе.

І саме в той момент, коли різниця між міфом і реальністю найбільш помітна, Європа починає діяти так, ніби міф перемагає.

У фільмі "Монті Пайтон і Святий Грааль" є епізод, де лицар, позбавлений обох рук і однієї ноги, безперервно вигукує: "Це всього лише поверхнева травма!" і закликає супротивника повернутися та битися "по-чесному". Ця сцена викликає сміх завдяки своїй абсурдності. Але уявіть, як було б ще смішніше, якби глядачі почали серйозно аналізувати, чи дійсно цей лицар є реальним екзистенційним викликом.

На сьогоднішній день Європа, на жаль, саме так і чинить.

Володимир Путін вже протягом багатьох років висловлює загрози щодо війни на адресу європейських країн. Він наводить страхи для Великої Британії, Франції, Німеччини та Польщі. Його погрози стосуються також НАТО і "колективного Заходу". Він говорить про можливість ядерної відповіді, "безпрецедентної ескалації" та "історичних наслідків". Із збільшенням тривалості конфлікту в Україні, а також зростанням втрат для Росії, ці загрози стають дедалі більш театральними та абстрактними.

Знову підкреслимо: Росія вже четвертий рік веде війну проти однієї конкретної держави. Не проти військового блоку, не проти альянсу і не проти цілого континенту, а саме проти України. Конфлікт, який спочатку мав тривати лише кілька днів, перетворився на затяжну війну, в якій Москві доводиться зазнавати втрат у людях, технологіях та стратегічній перевазі, водночас намагаючись переконати світ у своїй готовності до протистояння з усією Європою.

Проте це не стільки стратегія, скільки блеф, що ґрунтується на припущенні, що супротивник не звертає уваги на свої карти. Як тільки він почне уважно аналізувати ситуацію, гра набуде зовсім іншого вигляду.

Все це саме по собі було б гротескним. Небезпечним стає те, що частина європейської громадськості та політичної еліти починає ставитися до цих загроз як до реальної військової проекції, а не як до того, чим вони є: заміною сили, якої не існує.

Щоб зрозуміти це, необхідно зробити те, що пропаганда найбільше ненавидить - зупинитися, подивитися на співвідношення сил і поставити брутально просте питання:

Як Росія, яка вже четвертий рік не здатна здолати Україну, уявляє собі можливий конфлікт з Європою?

Почнемо з найпростішого - демографії. Російська Федерація має близько 145 мільйонів жителів. Європейський Союз, без урахування Великої Британії, налічує понад 440 мільйонів. Разом з Великою Британією, Норвегією та іншими європейськими країнами, які не є членами ЄС, Європа налічує півмільярда людей. Це не статистична деталь. Це основна умова для тривалої війни високої інтенсивності.

Економічні фактори роблять цю різницю ще більш відчутною. Валовий внутрішній продукт Росії досягає приблизно 2,2 трильйона доларів, тоді як економіка Європейського Союзу перевищує 17 трильйонів. Якщо порівняти з Великою Британією, різниця наближається до дев'яти до одного! Перемогу у війнах не здобувають словами, а завдяки потужним виробництвам, надійним ланцюгам постачання, енергетичним ресурсам та фінансовим можливостям. У цьому контексті Росія виступає проти Європи не як рівноцінний суперник, а як країна, яка вже намагається забезпечити фінансування своєї поточної війни.

Військові витрати свідчать про це безсумнівно. У 2024 році Росія виділила приблизно 110-120 мільярдів доларів на потреби оборони, включаючи військову економіку та секретну фінансову діяльність. У той же час, загальні витрати європейських країн перевищили 690 мільярдів доларів. Навіть якщо не враховувати витрати США, європейські військові інвестиції в кілька разів переважають російські. Це означає збільшення виробничих потужностей, більше запасних частин, розширене навчання та, що найважливіше, підвищену здатність до ведення війни в довгостроковій перспективі.

На аркуші паперу Росія часто прагне зобразити себе як могутню військову державу. Проте насправді її бойова потужність виявляється значно зменшеною на українському фронті.

На сьогоднішній день чисельність російських збройних сил складає приблизно від 1,3 до 1,5 мільйона активних та мобілізованих військовослужбовців, включаючи резервістів, які були призвані з 2022 року. У країнах Європи, за винятком США, налічується понад 1,8 мільйона діючих військових. Якщо додати до цього Велику Британію та інші країни НАТО, загальна кількість військовослужбовців перевищує 2 мільйони. Ключова різниця полягає не лише у чисельності, а й у тому, що європейські армії мають сучасне обладнання і не зазнавали зношення через тривалі конфлікти.

Повітряні сили продовжують спростовувати міф про перевагу Росії в повітрі. За даними, Росія володіє приблизно 4100 військовими літаками, включаючи як літаки, так і гелікоптери. При цьому в Україні було втрачено понад 800 повітряних суден. Сім найбільших європейських держав — Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія, Іспанія, Польща та Греція — разом мають більше 4600 літаків. Якщо врахувати всі країни Європи, різниця стає вражаючою. Однак важливо зазначити, що російська авіація вже три роки веде активні бойові дії, зазнаючи втрат, які складно компенсувати, а також зіткнувшись з проблемами в обслуговуванні свого авіапарку. Що стосується морської сили, то ситуація виглядає ще більш тривожно. Російський флот налічує близько 420 кораблів, тоді як європейські флоти разом мають понад 2000. Європа володіє шістьма діючими авіаносцями, тоді як Росія має лише один, який більше часу проводить на ремонті, ніж у бойовій готовності. Обговорювати російську військово-морську могутність у контексті Європи — це серйозне недооцінювання розуміння аудиторії.

Сухопутні війська, які часто представляють як козир Росії, також не витримують холодного погляду. Росія вступила у війну з приблизно 3000-3500 бойовими танками. На сьогодні вона втратила понад 11 500. Європейські країни разом мають 5000 найсучасніших танків, з незрівнянно сильнішою промисловою та ремонтною базою. Різниця проста: Росія перетворює свої танки на уламки. Європа зберігає їх в ангарах.

І ось ми доходимо до того, що європейські страхи наполегливо ігнорують: Україна.

Три роки війни перетворили Україну на те, чим європейські армії досягали десятиліттями: на армію з бойовим досвідом, яка здатна швидко адаптуватися до сучасних умов високої інтенсивності бойових дій. Сьогодні в українських збройних силах налічується сотні тисяч бійців (майже мільйон), які пройшли справжні військові конфлікти з Росією. В Україні було налагоджено виробництво безпілотників, ракет і боєприпасів, а також адаптовано західні військові методики, створюючи нові доктрини в процесі. Це не просто потенційна сила майбутнього; це реальна військова міць сьогодення, яка вже три роки стійко протистоїть російській агресії.

Ось чому Москва поступово знову використовує ядерну риторику. Це останній аргумент на її сцені, коли інші засоби вже не діють. Ядерна зброя не є інструментом для завоювання Європи; це інструмент шантажу. І чим менше звичайних військових можливостей має Росія, тим частіше вона вдається до ядерних погроз. Це не означає, що Росія прагне до ядерної війни; скоріше, вона хоче, аби Європа відмовилася від раціонального аналізу ситуації.

І тепер ми наближаємося до основи справи.

Погрози Путіна працюють не тому, що вони ґрунтуються на реальності, а тому, що Європа сумнівається у власній силі. Континент, який має більше людей, значно більше грошей, більше промисловості, більше кораблів, більше літаків та формальну систему колективної оборони, поводиться так, ніби він слабкий, бо десятиліттями звик делегувати владу та придушувати відповідальність. Росія цим користується.

Зрештою, найбільша "наддержава" Путіна -- це не ядерний арсенал. Це не армія. Не промисловість. Це здатність перетворити чужу невпевненість на власне відображення сили. І поки Європа спостерігає за цим видовищем з широко розплющеними очима, загроза здається реальною.

Європейський страх має глибокі психологічні корені: звиклі до стабільності та добробуту, багато мешканців Західної Європи не здатні сприймати ситуацію в контексті війни, тому загрози з боку Путіна видаються їм ірраціональними. У той же час, політики часто маніпулюють цим страхом, аби обґрунтовувати збільшення витрат, концентрацію влади або зміни в пріоритетах.

На завершення, Путін нагадує Чарівника з країни Оз — грізного та могутнього... але врешті-решт його справжня сутність виявляється, як у випадку з малюком за завісою.

На завершення, Путін нагадує персонажа з казки про Чарівника країни Оз – спочатку він виглядає грізним та могутнім, але врешті-решт виявляється всього лише маленьким чоловічком, який ховається за завісою, захоплений контролем, димом та власними словами. Як тільки завіса зсувається, вся магія зникає.

Європі необхідно всього лише сьогодні зняти цю завісу.