Між приниженням і реальністю: як десятиліття русифікації вплинули на свідомість жителів сходу України.

Волонтерський проєкт "Різниця є", що зосереджується на культурі пам'яті, опинився в епіцентрі скандалу після інтерв'ю його засновниці Емми Антонюк. Її коментарі щодо вимушених переселенців та порівняння досвіду життя в тилу і в окупації спричинили бурхливу критику в соціальних мережах. Антонюк зазначила, що в прифронтових селах поява україномовних книг сприймається як щось абсолютно неординарне і викликає сильну реакцію місцевих мешканців. LIGA.net публікує статтю Анни Тохмахчі, яка стала відповіддю на слова Антонюк.

Я з Сходу, і я не відчула обурення щодо Емми Антонюк.

Ви можете вважати мене пікмі або ж не погоджуватися зі мною, але я не вважаю, що Емма Антонюк висловила в своєму інтерв'ю "щось неправильне". Можливо, вона сказала щось "не так", як мені хотілося б почути — не так обережно і не так виважено, щоб не торкатися болючих тем.

Отже, викликати обговорення навколо терміна "російськомовні щелепи" — це характерно для Емми, адже вона часто проявляє різкість, токсичність або гостроту в своїх висловлюваннях. Проте, сама вона підкреслює, що така вона і є, що займається блогерством, а не журналістикою, і що ніхто не зобов'язаний її любити.

Я не можу говорити за весь схід України, але моє життя і дитинство пройшли в Маріуполі. Цей регіон — Приазов'я, південно-східна частина країни. До речі, одного разу мене жартома чи навіть серйозно звинуватили в "сепаратизмі" лише за те, що я зазначила, що Маріуполь належить до Приазов'я, а не до Донбасу.

Таким чином, у Маріуполі були люди, які здобували перемоги на олімпіадах і з дитинства захоплювалися українською літературою, не маючи жодних труднощів з мовою. Були й ті, хто активно читав українські твори, навчався в українських школах та слухав українську музику. Проте я вважаю їх "щасливими винятками" з загальної картини, адже мій досвід був зовсім іншим.

Мені дуже приємно ділитися спогадами про своїх бабусю і дідуся, які спілкувалися українською мовою, хоча їхнє життя пройшло в околицях Маріуполя. Вони мешкали в українському селі, де мова та традиції зберігалися незважаючи на всі труднощі. На жаль, вишиті рушники, які могли б стати частиною нашої культурної спадщини, на жаль, опинилися на смітнику.

У дитинстві моя бабуся часто ділилася зі мною історією про Івасика Телесика. Але поряд з цим, я також слухала і переглядала "велику книгу російських народних казок", де була й казка про "кашу з топора". Це не було результатом бажання мами придбати її для мене; просто вона була доступною для покупки. А ось Івасик Телесик жив лише в спогадах бабусі та дідуся, не маючи фізичного відображення на папері.

У моєму дитинстві домашня бібліотека містила всього кілька українських книг: "Кобзар", "Аліса в країні чудес" і "Кайдашева сімʼя". Ці видання були справжнім скарбом серед численних томів Пушкіна, Лєрмонтова, Достоєвського та Булгакова, які продавались у великій кількості за доступними цінами. Оскільки читати українською мовою було для мене складно, ці книги довгий час залишались на полицях без уваги.

У школі ми вивчали українську мову та літературу 3-4 години на тиждень, тоді як російській мові та літературі відводилося 7-8 годин. Більшість творів, які ми проходили, були скороченими версіями з так званих хрестоматій. Зазвичай ми читали та переказували лише кілька сторінок або розділів. Повні версії творів можна було читати, якщо було бажання і час, або ж влітку як позакласне читання. Я часто брала в бібліотеці, що знаходилася неподалік від дому, багато книжок на літо, переважно російською мовою.

На першому курсі університету я вивчала предмет "сучасна українська література". Важко зізнатися, але для мене стало справжнім відкриттям те, що така література існує. Я обійшла всі книгарні міста в пошуках творів Любка Дереша, Люко Дашвар та Дари Корній, але, на жаль, не змогла знайти їх. Врешті-решт, довелося замовити книги звідкись, здається, з Клубу сімейного дозвілля. Це були перші українські книжки, які я прочитала в дорослому житті.

У 2015 році я переїхала до Києва. Перший похід в книгарню мене приголомшив: стільки красивих книжок - і всі українською, які красиві обкладинки, які гарні видання - без одруківок і помилок. Тоді я почала читати українською і трохи говорити українською. Досі неідеально, але мені начхати.

Чи ображає мене коли східняків, до яких я себе зараховую, називають "російськими щелепами"? Так. Бо від цього віє оцим "це через вас почалася війна, "це ви накликали "освободітєлєй".

Але чи не є фактом те, що процес російщення тривав довго і мав значні масштаби? Чи справді в нас не було можливості вільно ознайомлюватися з українською літературою та творами українською мовою?

За моїми субʼєктивними спостереженнями, навіть коли вже війна тривала, на книжкових полицях в Маріуполі не було співвідношення 50 на 50 українською і російською мовами. Російської завжди було більше. І так, я прочитала "Тигроловів" у школі, але чи зрозуміла я щось? Чи зі мною викладач поговорив про Багряного, чи розповіли мені історичний контекст? Ні.

Після того, як я переїхала до Києва, я відчула деяку заздрість до тих, хто навчався в Могилянці чи Шевченка. Мене переслідувало відчуття сорому через те, що я не володіла багатьма знаннями, і я змушена була самостійно заповнювати прогалини у своїй освіті з української літератури. Цей процес триває і досі, адже я все ще маю багато незнаного. Проте тепер я вже не відчуваю сорому, адже прийняла свою історію і те, де я виросла. Я стала тією, хто я є, із своїм унікальним досвідом, освітою і колекцією книг. Тепер вибір літератури, яку я хочу прочитати, залежить тільки від мене.

І якщо завдяки Еммі комусь на сході, на півночі чи півдні попаде вперше до рук книжка українською, в гарній обкладинці від якісного видавництва, то це вже добре, мені немає чого ображатися.