Серед лісових масивів, прибережних вод та безкрайніх рівнин.

Кілька тижнів тому українців вразила новина про те, що Віктор Пінчук фінансує проект команди істориків під керівництвом Тімоті Снайдера, які мають намір написати історію України. Як сам Снайдер зазначив в інтерв'ю "Бабелю", це буде "історія території", на якій розташована Україна, оскільки він навіть заперечує зв'язок племені полян із сучасними українцями. Було б цікаво, якби пан Снайдер провів день у тисячолітніх селах Київщини, таких як Витачів, Стайки та Ржищів — це не просто індіанські стійбища на преріях, а місця, де нащадки полян досі чекають на дослідника на тих же полях, що й тисячу років тому. Найбільше українців обурило, що історія "території" знову має писатися без їхньої участі. З 90 запрошених учасників лише п’ятеро - українці, причому двоє з них представляють діаспору. Особливо дивує, що історію українсько-польських відносин буде писати один польський історик, а три спеціалісти, які займуться історією ХХ століття, спеціалізуються на Голокості, в той час як не знайдеться жодного експерта з українських визвольних змагань. В результаті цього проекту планується видання багатотомника обсягом 3 мільйони слів.

Тим часом, вже існує колективна праця обсягом близько 1 мільйона знаків, що складає 480 сторінок, створена переважно українськими істориками, а також Олексієм Мустафіним, який приєднався до них. Це видання під назвою "Український мультифронтир. Нова схема історії України (неоліт - початок ХХ століття)", випущене харківським видавництвом "Фабула" під редакцією Сергія Громенка. На відміну від інтерв'ю з Тімоті Снайдером, цей реалізований проєкт, який має на меті піддати критиці традиційний наратив Грушевського, залишився майже непоміченим. Причина в тому, що книга є досить об'ємною і не містить ілюстрацій. Однак важко назвати її науковою, оскільки в ній відсутні посилання, які так наполегливо вимагали представники доброчесності у випадку з Віталієм Огієнком після скандалу навколо його науково-популярної книги "Голодомор. Історія неусвідомленої травми". Хоча Огієнко й надавав посилання в кінці розділів. Відзначимо, що відсутність академічних посилань позитивно вплинула на читабельність праці Громенка. Єдиним винятком є Ярослава "Згадати Всіх" Верменич, яка традиційно цитує всіх, навіть тих, хто має кардинально протилежні погляди, що робить її розділи сукупністю цитат від Толочка до Тойнбі, з не зовсім ясною позицією самої авторки. Адже історик повинен базуватися на фактах, а не на власних переконаннях, які більше притаманні публіцистам. Але почнемо з визначення жанру цієї колективної праці.

Анекдоти навчають нас, що коли чоловіка, що повернувся з відрядження, зустрічають з фразою: "Це не те, що ти думаєш", то насправді це саме те, про що він подумав. Тож, якщо на першій сторінці об'ємної книги упорядник заявляє, що це НІ колективна монографія і НІ підручник, а лише збірка статей без наукового редагування, досвідчений читач одразу ж розуміє, що це, по суті, колективна монографія з амбіцією замінити застарілі та нецікаві підручники. Упорядник просто не наважується назвати себе редактором і залишає авторам повну свободу у написанні матеріалу. І тут з’являється вже згадуваний пан Мустафін, який отримав розділ про половців, відомих також як кипчаки чи кумани. Він написав п’ять скромних сторінок, де, тим не менш, встиг розкритикувати Володимира Мономаха, стверджуючи, що той не переконливо переміг половців, а всі його успіхи — лише реклама від літописців. Однак, пам’ятається (не з його статті), що літописець захоплено писав, що половці навіть бачили, як на боці Русі борються ангели в сонячних обладунках. Цитує свідчення тих, хто зазнав поразки. Де ж тут реклама? Я сподівався, що хоча б історики не переноситимуть сучасні реалії на середньовіччя, де рукописна книга коштувала стільки ж, скільки ціле село з його мешканцями, і була доступна лише обраним. Про жодну масовість не могло бути й мови — це був звичайний засіб "масової" інформації, але лише для князів і монахів. Літописці не були ТБ-продюсерами, а князі — не власниками телевізійних каналів; для спроби провести сумнівні паралелі з сучасністю маємо авторів історичних романів.

Книжці явно не вистачає короткого опису кожного з авторів, бажано з інформацією з Вікіпедії та фотографіями. У творчому колективі представлені: Сергій Громенко, Євген Синиця, Евеліна Кравченко, Андрій Домановський, Ярослава Верменич, Мирослав Волощук, Олексій Мустафін, Андрій Галушка, Віктор Брехуненко, Дмитро Вирський, Світлана Каюк, Ігор Гирич та Ігор Чорновол. Разом це 13 особистостей на мультифронтирі, йохохо, і пляшечка контабасу!

Другий розділ виявляється несподівано креативним — це своєрідний "конспект" досліджень істориків ХХ століття, які розглядали Україну як прикордонну територію. Серед них можна виділити роботи Стефана Томашівського (1919), Степана Рудницького (1921), Омеляна Терлецького (1930), Василя Дубровського (1946), Лева Окіншевича (1952), Бориса Крупницького (1955), Івана Лисяка-Рудницького (1966), Омеляна Пріцака (1990), Ярослава Дашкевича (1991) та Ігоря Шевченка (1992). Це якісний огляд, в якому все зайве, що не підтримує концепцію "Україна між Сходом і Заходом", ретельно відфільтровано редактором, "якого не було". Я б порівняв це з вдалою хрестоматією на тему цивілізаційних меж, хоча Сергій Громенко зазначає, що це не навчальний посібник, тому я вважаю за доцільне провести аналогію з іншим жанром.

Коли Amazon лише починав свій шлях у продажу електронних книг, з’явилися хитрі підприємці, які активно шукали в Інтернеті все, що пов’язане, скажімо, зі словом "Маджонг". Вони створювали електронні книги-реферати, які потім продавали на цьому майданчику за доступними цінами, заробляючи при цьому значні суми. Зазвичай, процесом займався автоматизований робот, і "автор" навіть не ознайомлювався з матеріалом, який він "згенерував". Перший розділ цієї "антології" нагадує створену автоматично книгу на основі ключового слова "фронтир", але в цьому випадку "нередактор" шукав інформацію не в Google, а в Scopus.

Настав час розглянути основи цієї немонографії. Існує досить стара теорія, яка належить американському вченому Фредерику Тьорнеру, датована 1893 роком. Вона стверджує, що такі характеристики американського суспільства, як демократизм і індивідуалізм, виникли завдяки переселенню європейців у безкраї простори Дикого Заходу. Фронтир у цьому контексті визначається як "лінія взаємодії" між "цивілізованими" європейцями та "варварами" — індіанцями. Також для цієї теорії має значення ряд ключових термінів:

- "Хартленд" (осердя) - центральна частина держави зі сталими інституціями і нормами поведінки населення.

"Гінтерланд" (внутрішня територія, запілля) - це віддалена зона держави, що розташована між центральною частиною та прикордонними районами. Хоча формально тут діють закони центра, насправді управління здійснюється з боку прикордонних територій.

Дивно, але Сергій Громенко, автор теорій, та більшість тих, хто використовує ці терміни, представляють хартленд не як Варшаву, а скоріше як Москву чи Стамбул. Можливо, це виглядає логічним для деяких, але мені здається, що така "історична схема" України є досить неприродною. Адже хартленд не повинен бути в Києві, Чернігові чи Переяславі, які утворюють трикутник, що колись називався Русь. І коли в 1187 році в Посуллі, неподалік Переяслава, загинув князь Володимир Глібович, "вся Україна" оплакувала його втрату.

Теорія Тернера вийшла така файна, що її негайно спробували застосувати до інших зон активних контактів і протистоянь цивілізацій - із мусульманським Сходом, з роздертим на шматки Китаєм ХІХ століття тощо. До України її вперше застосував Стефан Томашівський уже 1919 року (нередактор звертає увагу, що це не так уже й далеко від дати публікації "Історії України-Руси" Грушевського, яку публікували з 1898-го по 1936 рік, тобто ця "фронтирна схема історії" була запропонована майже одночасно з нашим "гранднаративом").

У вступному слові нередактора подано обширну бібліо­графію історичних праць українських істориків, які підтримали цю концепцію, останні книжки доволі свіжі - 2022-2023 роки, про Донбас. Мабуть-таки, модна теорія.

Подальший вибір текстів об'єднує не лише хронологічний аспект – всі вони досліджують і виявляють фронтири на нашій території, починаючи з неоліту і до завершення "довгого ХІХ століття", тобто до початку Першої світової війни. Деякі автори не вживають термін "фронтир", інші ж додають його на етапі редагування, але концепція все ж залишається зрозумілою. Тим не менш, "перспектива" виглядає привабливіше, ніж просто хронологічний виклад. Як це часто буває в збірках, статті мають нерівний рівень якості. Хтось майстерно описує свій улюблений період, тоді як інші не можуть донести цю пристрасть до читача. Відчувається, що деякі з авторів настільки захоплені своїм предметом, що втрачають з уваги потреби аудиторії.

Ви вважаєте, що це палеонтроп? Ні, насправді це неоантроп!

- "Щоправда, немає підстав відкидати й те, що "трипільці"... принаймні спорадично мали необхідності боронитися від іншокультурних агресорів, насамперед - мешканців степової зони". Це трохи нагадує мову армійських рапортів Василя Шандра. Трипільці "здійснювали заходи", що неясно? Було б незле авторові записатися на лекцію директора музею Вікентія Хвойки в селі ­Халеп'я Василя Трубая, щоб переконатися, що про трипільців можна розповідати цікаво.

Думаю, вся справа в інтерактивності - автори, які багато пишуть для сайтів і блогів, тобто мають негайний зворотний відгук на свою писанину, якось усе ж навчилися тримати увагу аудиторії, сповіщаючи цікаві факти простою мовою. Хіба зможе залишити байдужим когось із львів'ян, особливо яхтсменів, зауваження Ігоря Чорновола, що в середині ХІХ століття одним із традиційних галицьких промислів було... суднобудування. Галери будували на берегах Дністра і сплавляли до Білгорода-Дністровського, за сезон у лимані продавали до 600 галицьких галер.

Цей розділ, присвячений Галичині, являє собою справжній зразок інфотейнменту, незважаючи на численні таблиці та статистику. Можливо, це пов'язано з тим, що в школі та університеті не приділяли достатньо уваги темі "українського П'ємонту". Проте варто зазначити, що автор дійсно вміє писати захопливо. Знайти несподівані факти, які здатні пожвавити суху історичну наративу, є рідкісним талантом, про що нас вчить Норман Дейвіс. Також не можна було відірватись від "недостатньо популярних" тем в інтернет-просторі, таких як Задунайська Січ і Кубань (Світлана Каюк), Слобожанщина (Ярослава Верменич) та Кримське ханство (Андрій Галушка).

Так, зауваження автора про інтерактивність викликав саме пан Андрій, керівник онлайн-проєкту "Історичний Лікбез". Отак узяв, за кілька підходів, розклав по поличках усю історію Кримського юрту в династійному аспекті, що читається як заготовка для "Гри престолів" Джорджа Мартіна, жодного разу при цьому нікого не зацитувавши й ні на кого не пославшися. Все з голови. Але такої лаконічної й повної історії Кримського ханства ще пошукайте в популярній літературі. Мене особисто ж потішило, що пан Андрій нарешті почав писати українською, а не "конешно же, на русском" "для російських колег", як це практикувалося в нього на згаданому "Лікбезі". Уже за це Сергієві Громенку варто виписати подяку. І Земля не налетіла на небесну вісь, і російські колеги обійдуться. Правда, пан Галушка продовжує відмінювати числівники за російською парадигмою (п'ятидесятью), але це зауваження не для нього, а для коректора харківського видавництва "Фабула", якщо він сам відмінює числівники інакше. Але це дрібниця, Галушка - окраса цієї збірки. Вміє проїхатися аудиторії по вухах. Зело інтерактивний.

Найскладніше, напевно, було Дмитрові Вирському та Вікторові Брехуненку, адже їм довелося писати про добре знайомі та сповнені стереотипів епоху Речі Посполитої та Козаччину. Проте їхній нетрадиційний підхід, зосереджений на погляді з периферії, вносить свіжість у ці теми. Рекомендую підписатися на Вирського у Facebook — там він публікує короткі, але цікаві факти про ранньомодерну Україну, наприклад, про Муравський шлях, яким татари здійснювали свої набіги. Це дозволяє швидко ознайомитися з матеріалом, а потім повернутися до обговорень про "лагідну шляхту" на рожевих поні. Варто зазначити, що жоден із авторів цієї збірки не намагається просувати теорії про "лагідну шляхту", що є безсумнівною перевагою даного видання.

У заключному розділі нередактор підкреслює, що ця книга не є чимось звичайним, повторюючи: "Мультифронтир... є унікальним українським явищем, а не просто спробою адаптувати популярну закордонну концепцію до наших національних умов". Я планував завершити свою рецензію на критичній ноті, натякаючи на те, що Київ чомусь залишився поза межами цього феномену. Так, наш справжній Хартленд - це Київ, а не Москва чи Варшава. Хоча про те, як Мономах здобував популярність у літописах, ми маємо свідчення, його шедевр "Повчання дітям" залишився без належної уваги, оскільки не було "експерта з хартленду". У цій книзі відсутня детальна інформація про наш культурний центр: ані про Софійський собор, ані про його графіті, які легко спростовують всі аргументи приїжджих лекторів. Я не певен, чи українці - це поляни, але ім’я мого керівника Сліпка було вирізьблене на стінах Софії ще в XII столітті.

Мені хотілося б звернути цей потужний колектив авторів не на суперечки з Грушевським, а на більш актуальні питання, адже існує безліч приводів та шкідливих теорій. Сперечатися з гранднаративом Грушевського можна лише шляхом створення власного, а не через конфлікти у фейсбуці, відео на ютубі, статті на історичних сайтах чи колективні монографії. Потрібно взяти ініціативу в свої руки і, наприклад, розробити 12 томів фронтирної теорії. Бажаю успіхів. Так, я планував завершити цей есей критично, але випадково натрапив на ще одне інтерв'ю Громенка в якомусь медіа.

Уся моя критика та зауваження становлять лише невелику частину з того, що Громенко самостійно висловив про цей проект. Війна внесла свої корективи, люди роз'їхалися по різних куточках Європи, хтось служить у війську, а Харків під обстрілами, і все відбувається не так, як планувалося – в результаті, книга так і залишилася збіркою окремих статей. Однак, Сергію, не варто зневірюватися – це дійсно чудова праця, яка відображає різноманітність думок українських істориків на початку XXI століття. У ній немає жодних цензурних обмежень, і автори вільно висловлюють свої погляди на історію України. Редакція, безсумнівно, відіграла важливу роль, об'єднавши різних дослідників, заповнюючи прогалини в історії та демонструючи безперервність українського минулого. Ця книга допоможе читачеві отримати цілісне уявлення про останні тридцять тисяч років, що охоплюють ліси, степи і моря, де ми всі і досі існуємо. Методологічною основою цього об’єднання стала теорія фронтира, яка, за деякими міркуваннями, найкраще пояснює, чому українці є такими, якими вони є. Цей авторський колектив здобув цінний досвід, який неодмінно буде корисним для України та її історії в майбутньому.