Мені подзвонили: "Завтра потрібно бути в ТЦК". А ви знаєте, де зараз знаходиться Ярина Квасній, яка виконала "Парову машину" і здобула популярність у TikTok?

Після виходу відео з народною піснею "Парова машина", яке здобуло більше 30 мільйонів переглядів, співачка та літературознавиця Ярина Квасній з Івано-Франківщини стала відомою на всю країну. Її голос лунав у соцмережах, на фестивалях та в телевізійних сюжетах.

Через деякий час співачка вирішила покинути навчання в Києво-Могилянській академії, знайшла роботу, а згодом вирішила вступити до лав військових. У інтерв'ю для OBOZ.UA Ярина Квасній, яка наразі служить у Першому окремому медичному батальйоні на сході України, щиро поділилася деталями свого сьогодення.

"У травні минулого року я подала свої документи в ТЦК і протягом восьми місяців перебувала в повній невизначеності, - розповідає Ярина. - Мені здавалося, що або про мене забули, або я не підходжу, чи, можливо, причина в чомусь іншому, навіть не знаю в чому. Спочатку я переживала, потім намагалася здогадатися про можливі варіанти, а згодом просто впадала у відчай - здавалося, що жодних перспектив немає. А потім, на другий день Різдва, мені зателефонували і повідомили: "Завтра приходьте в ТЦК". І я миттєво вирушила до Києва."

Ярина не відразу поділилася своїм рішенням вступити на службу навіть з найближчими людьми. "Мої батьки дізналися про це лише тоді, коли я проходила базову загальновійськову підготовку (БЗВП), яка є обов'язковою для всіх військовослужбовців і включає в себе навчання основам бойових дій, володіння зброєю та роботі в складі підрозділу. - Ред.). Мама була дуже стурбована, і тато також. Я розумію, чому вони так реагували; на їхньому місці, можливо, я б вчинила так само. Не можу сказати, що саме я думала, намагаючись зберегти це в таємниці. Я лише сказала, що їду на курси під Київ. Напевно, якби зараз мені довелося приймати це рішення, я б діяла більш зважено".

До Ярини Квасній у військовому середовищі ставляться так само, як і до кожного іншого військовослужбовця. Обговорення її рішень і намірів, чи знала вона, куди вирушає, супроводжують її з моменту вступу на службу і тривають донині. Ярина спокійно ставиться до цих розмов, без проявів образи: "Чи співпали мої очікування з реальністю? Якщо бути відвертою, цю тему піднімали ще перед початком служби. Мабуть, через мій вік і стать. Багато хто вважає, що це зовсім не те, що я собі уявляла. Я завжди відповідала, що усвідомлюю, з чим стикаюся. Тому не готую себе до чогось конкретного і нічого не візуалізую. Якщо не очікуєш нічого, то й не буде ні розчарувань, ні сюрпризів. Я просто спостерігала за тим, що відбувається. Чи продовжують виникати такі розмови? Звичайно. Наприклад, чую: "Тобі ж краще в туфлях гуляти по столиці, а не тут". Але я б із задоволенням, але якщо мене призвали сюди, значить, так і має бути".

Я служу в Першому окремому медичному батальйоні, який розташований на сході, в зоні активних бойових дій. Ні, я не є медиком. Можливо, це не так очевидно — раніше я сама про це не замислювалася — але в нашій команді працює не лише медичний персонал. Тут є багато спеціалістів, які виконують важливі допоміжні функції: ведуть документацію, займаються логістикою, вирішують господарські питання та інші справи, щоб медики могли зосередитися на своїй основній діяльності. За офіційними документами я числюсь як санітарка в передовому хірургічному відділенні, проте на практиці моя роль полягає в реєстрації поранених, координації наступних етапів евакуації та супроводі постраждалих.

Цей колектив справді унікальний у найкращому сенсі слова. Батальйон був утворений на основі медичної служби 1-го Інтернаціонального легіону. Коли ініціатива виходить від самих людей, така трансформація вимагає величезних зусиль і свідчить про високий рівень ідеалізму. Молоді, мотивовані медики з прагненням рятувати життя та працювати продуктивно, ефективно і якісно. Це мені дуже близько. Тут відкривається величезний простір для дій. Ти виконуєш свої обов'язки, але якщо цього недостатньо, можеш організувати для поранених печиво, каву, одяг або навіть прочитати казки. Скільки б сил у тебе не було, стільки ти й можеш зробити. Це те, чого не вистачало в Києві. Там, коли ти відчуваєш важкість війни, ти можеш лише задонатити або сплести сітки. Тут я відчуваю себе більш потрібним, ніж у звичайному житті.

"Чи знають рідні, де саме я перебуваю? Тут нещодавно мама до мене приїздила - і я ледве не посивіла, поки вона добиралася (сміється). Коли перебувала в дорозі, спросоння не розібралася з однією новиною від "Укрзалізниці" й вирішила, що сталася катастрофічна ситуація. Давай їй квиток назад купувати з якоїсь станції. Кидаю цей квиток: "Мам, виходь". Вона: "Ярусю, ти чого? Тут зі мною навіть піврічна дитинка їде". Приїхала, побула зі мною два мої вихідні - і поїхала назад. Я наридалася, поки вона їхала сюди, а потім знову - коли від'їжджала. З переживання, щоб добре дісталася. Що вже там - часом тривожусь більше, ніж треба. І це певний час було найважчим у службі: вчитися справлятися з постійною фоновою тривогою".

"Мій тато також служить на фронті, але не в тому секторі, де я, а в іншому. Мабуть, добре, що я чекала на свій призов цілих вісім місяців – інакше могла б потрапити на війну раніше за батька, а це виглядає дещо дивно. Тепер, коли мене запитують про мою мотивацію, можу відповісти: 'Я як тато'. Адже я – донька свого батька. Коли він вирушив на службу, ми створили сімейний чат, щоб залишатися на зв'язку. Я і мама там постійно спілкуємося, а тато просто спостерігає, надсилає сердечка та квіточки. Я ж часто ділюся своїми фотографіями – дуже захоплююся фотографуванням. Братів (у мене їх двоє) ми туди не допускаємо – не знаю чому, іноді сама задумуюсь над цим. Можливо, варто переглянути це правило."

У нас дуже згуртована родина. Коли я була маленькою, мені здавалося, що в кожній сім'ї так: усі підтримують один одного. Для мене родина - це щось цілісне, надійне та давнє. Наші бабусі та діди живуть в одному і тому ж селі, де й ми. Наразі мама залишилася в нашому домі з братами. Я не можу зрозуміти, звідки вона черпає стільки сил, переживаючи за нас із татом — якби я була на її місці, напевно, вже б зламалася. Але вона справді сильна. Працює вчителем, почала ще в дев’ятнадцять, віддає себе дітям повністю. Мама - активна пластунка, любить ходити в гори, а купається лише в річці біля нашого будинку, не користуючись душем. Вона образилася на мене не тільки через те, що я пішла служити без попередження, а й тому, що ми з татом уже в армії, а вона — ні. Вона справді прагнула бути поряд із татом, але наш молодший брат ще навчається в школі.

Ярина Квасній є випускницею Києво-Могилянської академії. У 2022 році вона закінчила бакалаврат і розпочала магістратуру, але після осіннього семестру вирішила призупинити навчання. "Я повідомила батькам, що щодня плачу, і це, погодьтеся, не нормально. Тож я вирішила влаштуватися на роботу артдиректоркою в один заклад, а згодом долучилася до інших проєктів," - розповідає вона.

Неймовірна популярність, що охопила Ярину Квасній після виконання традиційної народної пісні "Парова машина", прийшла до неї під час студентського життя. В інтерв'ю дівчина зізналася, що відео з'явилося абсолютно випадково: після фестивалю "Леся Квартиринка", який проходив на кіностудії імені О. Довженка, вона заспівала цю пісню акапельно на зворотному шляху додому і вирішила поділитися записом у TikTok. Публікація миттєво стала вірусною, зібравши десятки мільйонів переглядів. Інші користувачі почали використовувати це відео для створення власних роликів – танцювальних номерів, каверів і реміксів. За словами Ярини, вона навіть не планувала створювати хіт: "просто увімкнули камеру, я заспівала під спалах" - і раптом це стало надзвичайно популярним.

"Це був чудовий час," - усміхається Ярина, згадуючи той етап свого життя. "Я змогла витягти з усього цього безладу щось дійсно цінне для себе. Деякі речі підходили, інші — ні, і те, що не відповідало мені, я просто відкидала." Після виходу "Парової машини" на Ярину почали звертати увагу представники музичної індустрії: "Були різні пропозиції, але вони дуже відрізнялися від мого сприйняття світу та музики. Приїжджали молоді, інноваційні хлопці, запрошували на розмови в кафе."

Я думала, що якщо людина не готова озвучити свою пропозицію по телефону, то це, напевно, щось важливе. Але виявилося, що їхні уявлення зводилися до того, що я маю постійно виконувати "Парову машину" і знімати відео в різних куточках країни. Наче всі музиканти так і роблять. Я намагалася пояснити, чому це видається мені абсурдним, але мої слова не справили враження - вони щиро не розуміли, у чому проблема. На мою думку, продюсування полягає в тому, щоб сісти і дізнатися про людину: що її надихає, чим вона цікавиться, чи є в неї якісь ідеї для пісень, які музичні та візуальні вподобання вона має. А тут йшлося лише про прагнення до швидкого успіху та переглядів.

Попри вражаючий успіх "Парової машини", Ярина Квасній не отримала жодного фінансового зиску від переглядів на TikTok. Натомість ситуація з YouTube виглядає зовсім інакше: "Я уклала угоди з кількома діджеями, які створили безліч реміксів на цю пісню. Вони публікували свої версії на різних платформах, що дозволяють заробляти - там є підписки, перегляди, прослуховування. І кожного кварталу я отримувала свою частку прибутку, і досі продовжую отримувати. Скільки це грошей? Скажімо так - це був приємний додаток. У певні пікові моменти навіть виникала можливість отримати невелику зарплату."

Просто це історія короткочасна - будь-яку пісню люди слухають певний час, а потім вона набридає й забувається. За один із квартальних виплат я купила мамі iPhone. Вона дуже любить фотографувати, і мені хотілося, щоб якість світлин, які мені надсилає, була гарною. Хотіла ще купити гарний телефон бабусі - татовій мамі, але вона категорично відмовилася".

Після мобілізації Ярина вперше побачилася з рідними лише більш ніж через пів року: "Я ніколи раніше так надовго не відлучалася з дому. Не бачити рідного села стільки часу було дуже важко. Про свій приїзд влітку я нічого мамі не сказала - хотіла зробити сюрприз. Коли вона мене побачила, розридалася, а коли зрозуміла, що подруга це знімає, почала ховати обличчя. Це було дуже хвилююче".

Незабаром один із коротких візитів співпав з відпусткою батька - Ярина в цей час була у службовій поїздці неподалік від свого дому. Це дало можливість родині зібратися разом, щоб відзначити заручини старшого сина Квасній. "У нас існує звичай - вся сім'я має бути присутня, це називається 'на курку'. Коли я дізналася, що мій брат запропонував своїй обраниці руку і серце, мене охопило смуток, адже я думала, що не зможу взяти участь у святі. Але, на щастя, все склалося добре. Раніше, до початку великої війни, такі моменти святкувалися з більшим розмахом, а тепер усе стало більш стриманим: беремо кошик з фруктами, вдягаємося охайно і йдемо в гості," - ділиться Ярина. - "Тепер я дуже сподіваюся, що на Різдво знову зможу повернутися додому," - додає вона.

На запитання про своє особисте життя Ярина відповідає лаконічно: "Я самотня". Потім відверто ділиться своїм досвідом: "Пережила важкі стосунки. Я вже не знала, як справлятися з цим. Довгий час була в пригніченому стані. Наші взаємини були схожі на каламутну воду — неясно, чи це ще щось має значення, чи вже зовсім втратило сенс. П'ять років — то разом, то в розлуці. Це мене просто виснажило, з'їло зсередини. Я вже не вірила, що зможу повернутися до нормального стану, який мала до всього цього. Але зараз усе гаразд. Протягом року я не мала жодного контакту з ним. Видалила все, навіть друзів і знайомих, які могли нагадувати про нього. Хотіла, щоб нічого не спливало на поверхню і не вибивало з рівноваги. Ви кажете, я сильна? Так, десь з п'ятдесятого разу вдалося (сміється)".

"Останній раз я зустрічала його в своїй квартирі на Подолі, - згадує Ярина. - Це було восени. Я зайшла в кімнату і побачила його силует на балконі. Він, немов спайдермен, заліз на третій поверх і почав стукати у вікно. Я відразу зателефонувала друзям — вони приїхали і забрали мене. Я більше не могла витримувати це знову. Йому було важко і без мене, і зо мною. Він маніпулював мною, а я відповідала тим же. Але зрештою зрозуміла: далі буде тільки гірше. У підсумку, це була зовсім типова, токсична, юнацька, жахлива любов."

"Чи маю я зараз можливість заспівати?" – міркує Ярина. – "Коли мене мобілізували, я потрапила до культурних підрозділів, і в рамках бойового наказу моїм обов'язком стало саме співання. Спочатку я співала практично щодня для військових. Тут, до речі, буває, що подруги приносять гітару, і ми співаємо в підвалах – акустика там просто чудова. Я часто виконую колискові, адже це дуже практично: їх можна співати тихо, і це звучить добре. Але навіть без цього, я постійно несвідомо наспівую собі під ніс. І коли помічаю, що люди дивляться на мене з подивом, розумію, що знову йду коридором і щось собі мимрю".

Ярина підтримує зв'язок зі своїм музичним гуртом "Дичка", у складі якого виступала як вокалістка. Саме під час виступу гурту на події "Леся Квартиринка" було записано вірусне відео з її виконанням "Парової машини". "Коли я проходила підготовку під Києвом, до нас приїжджав військовий оркестр, - розповідає Ярина. - І серед музикантів був саксофоніст із "Дички", теж мобілізований. Очільник гурту і його засновник, Митя Бугайчук, також зараз у війську. Мені навіть здається, що він десь поруч зі мною служив, так збіглося. Але з моменту, як ми всі мобілізувалися, ми не перетиналися. Тож "Дичка", можна сказати, трохи теж служить - гурт поки на музичній паузі".

Фестиваль "Леся Квартиринка" триває і сьогодні. "Одного разу я навіть стала ведучою одного з заходів - мені організували відрядження з фронту. І щоб повернутися до батальйону не з порожніми руками, я організувала благодійний аукціон для збору донатів," - ділиться Ярина.

На запитання, що буде далі і як надовго вона залишається у війську, Ярина відповідає просто: "Не знаю. Єдине, що розумію - усім треба працювати за двох. Нас, на жаль, стає дедалі менше. І тому треба бути дуже вигадливими, включеними, працьовитими. Старатися більше норми, вдосконалюватися, думати. Я дуже прискіпливо ставлюся до всіх цих нюансів, особливо коли йдеться про культуру. От, наприклад, ситуація з Поляковою, яка пише листи до Європейської мовної спілки щодо Євробачення. Можливо, це виглядає смішно, і справді - смішно, але на такі речі треба звертати увагу. Бо всі ці, здавалося б, дрібні події можуть бути пов'язані з глобальними процесами. Це важливо.

Ми ж у стані активної війни - і якщо вже зараз починаємо "попускати віжки" у таких питаннях, то страшно подумати, що буде далі, - продовжує Ярина. - Якщо вдуматися, людина, яка виступала в кокошнику, їздила до Росії, зараз домагається права представляти Україну на Євробаченні. І все це - під час війни з країною, символіку якої вона носила на голові. Це звучить, м'яко кажучи, не надто по-європейському. Мені просто бракує слів.

Чи стежу я за всіма культурними подіями? - перепитує Ярина. - Не те щоб я була підписана на всі медіа, але через моє оточення - молодих творчих людей, і військових, і цивільних - усе одно щось постійно десь з'являється, мерехтить. Можливо, ми не завжди можемо впливати безпосередньо на якісь процеси чи події, але коли починається розголос - це має величезну силу. Ми бачимо, як працює оця небайдужість: коли люди поширюють, говорять, не мовчать - воно починає звучати, "шуміти" і врешті дає результат. Головне - треба діяти настільки, наскільки можеш. А якщо маєш сили - то навіть трохи більше.

Коли чую, що українська музика нібито почала активно розвиватися вже після вторгнення - мене це дивує, - продовжує Ярина. - Вона і не переставала розвиватися. Просто увага людей була спрямована в інший бік - от і все. Тому трохи дратує, коли говорять про якесь "відродження". Українська музика існувала, звучала, творилася й до цього. Те, що хтось тільки зараз відкрив очі, прозрів, обернувся, нарешті видалив зі свого плейлиста Макса Коржа - не означає, що в цей момент народилася українська культура. Вона була завжди. От навіть подумати про Dakh Daughters - вони виступали у нас на "Лесі Квартиринці". А батько однієї з учасниць гурту, Софії Мельник, - це Тарас Мельник, незмінний директор фестивалю "Червона рута". І тоді всі теж говорили про "відродження". То ми що, весь час відроджуємося? Та ні, це не відродження - це розвиток".

Не пропустіть інтерв'ю з режисером Давидом Петросяном, в якому він ділиться своїми думками про неприязнь до акторських династій, розповідає про захоплюючі вистави, що не привертають уваги публіки, а також про колег, які уникають обговорень війни: "TikTok може знищити наш театр".