"Кожна друга бесіда - це сюжет для фільму."

Живі легенди, які просто тепер пишуть історію України. Б'ються, щоб ми з вами могли жити життя. Саме вони є героями щотижневого проєкту-інтерв'ю "Хто з Мірошниченко" на 5 каналі. Їхні розповіді не просто надихають, вони змінюють наше ставлення до держави. А вчинки героїв проєкту наближають нашу спільну мрію. Від початку повномасштабного вторгнення вийшло майже 100 інтерв'ю.

Про цей проєкт ділиться його творчиня та ведуча Анна Мірошниченко.

Спершу ми шукали героїв самі. Телефонували командирам бригад, реагували на повідомлення у ЗМІ про героїчні вчинки військових, вишукували неймовірні, але правдиві історії. І таких було чимало. Це були інтерв'ю, що мотивували.

Потім військові почали отримувати державні нагороди, й ми стежили за цим процесом. А далі в соцмережах шукали за прізвищами нагороджених Героїв України, й вони майже одразу йшли на контакт. Якщо приходили на наш проєкт командири, то потім обов'язково присилали і своїх героїчних хлопців або дівчат на інтерв'ю, щоб розповісти їхні історії. Це були невідомі широкому загалу люди. Якось один небалакучий на перший погляд, але колоритний розвідник на позивний "Вікінг" набрав в ютубі майже 2 млн переглядів. Це була історія про те, як він потрапив у полон під час підриву авто, а потім із того полону вийшов.

Наступним кроком стало те, що герої почали самостійно виходити на контакт. Наш проєкт здобув популярність і став відомим.

Перед проведенням інтерв'ю я завжди спілкуюся з кожним героєм по телефону. Ми обговорюємо їхні життєві історії, щоб краще зрозуміти контекст розмови. Спочатку це давалося нелегко, адже тема війни є досить складною. Але після кількох інтерв'ю я почала розбиратися в багатьох нюансах і термінах. Навіть почала використовувати специфічний армійський гумор, щоб знайти спільну мову з героями. Коли ми зустрічаємось на місці в день інтерв'ю, я зазвичай прошу їх приїхати трішки раніше. Це дозволяє мені адаптуватися. Зазвичай ми п’ємо каву, спілкуємося, і я чекаю моменту, коли напруга спаде. Після цього розмова на камеру стає легшою. Також важливо враховувати, що знімальний майданчик може викликати у людей певний дискомфорт. Іноді приходять особи з великим військовим досвідом, але вони зізнаються: "Слухайте, я так нервую, що мені потрібно вийти на перекур на кілька хвилин".

До речі, всі герої готуються. Перепитують, що вдягнути, чи треба бути по формі? Якщо їдуть на зустріч із бойових, то спочатку мчать до перукарні. Охайна зовнішність людей у пікселі, до речі, часто викликає негативні коментарі. Бо глядач бачить гарно вдягнутого військового зі свіжою зачіскою і одразу пише: "А що ж він такий чистий на інтерв'ю прийшов, а де бруд війни?" Мене такі коментарі щонайменше дивують, а от хлопців обурюють. Адже кожен військовий намагається мати вигляд на рівні. Вони пахнуть добрими парфумами, носять стильні годинники, продумують усе до деталей.

У нашому проекті бере участь чимало жінок. Ми спілкувалися з жінками-навідницями САУ, снайперками, медиками та тими, хто повернувся з полону. Проте, чомусь менше людей цікавиться історіями наших героїнь. Хоча варто зазначити, що жінки є більш виразними та емоційними. Вони демонструють неймовірну відвагу та вражають своєю силою духу.

Інтерв'ю з людьми, які повернулися з полону, є особливим форматом спілкування. Багато хто вважає, що такі особисті історії не слід виносити на публіку, проте жоден з героїв нашого проєкту не відмовився поділитися своїми переживаннями. Безумовно, є важливий аспект, з яким важко не погодитися: такі відверті розповіді можуть зашкодити тим, хто ще залишається в полоні. Але, по-перше, кожен військовий, що повертається, після консультацій із психологами та фахівцями добре усвідомлює, що можна говорити, а що варто залишити в тіні. По-друге, звільнені не приходять на інтерв'ю відразу ж після повернення — їм потрібно пройти етап адаптації. Це стосується всіх. Найважливіше, що учасники мого проєкту приходять до інтерв'ю з щирим бажанням розповісти про свій досвід. Для них важливо, щоб їх почули. Іноді я сама обмежую деякі теми, про які вони можуть говорити, адже розумію можливі наслідки. На щастя, після наших бесід не виникло жодних негативних ситуацій.

Одне з найскладніших інтерв'ю, яке я коли-небудь проводила, відбулося в київській лікарні минулого року. Я мала можливість поспілкуватися з аеророзвідником Андрієм Смоленським, відомим під позивним "Апостол". Після отриманих травм він втратив зір, частково дві руки, а на момент нашої зустрічі чув лише на 30 відсотків. Українці зібрали для його лікування більше 3 мільйонів гривень. У палаті завжди була його дружина, адже без її допомоги він не міг ні пересуватися, ні харчуватися. Вона постійно сиділа поруч із ним, підтримуючи. Я намагалася стримати емоції, але Андрій невтомно ділився своїми переживаннями. Далі відбувся зворушливий момент: Андрій, який є також музикантом, захотів заспівати. І ось переді мною людина, яка не бачить, сидить на лікарняному ліжку та виконує чудову пісню. Він заспівав її від початку до кінця, вперше після травми. Я не змогла стримати сльози, і нам довелося призупинити зйомку. Це інтерв'ю залишиться в моїй пам'яті назавжди. Також я завжди згадуватиму іншого героя, Андрія Орлова, сержанта 131-го розвідувального батальйону, який загинув. Він отримав звання "Герой України" за звільнення Херсона і став першим, кого нагородив президент. На жаль, тепер Андрія вже немає серед живих. Я досі не можу видалити його номер та переписку.

Спілкування з військовими є досить складним процесом. Я пройшов безліч тренінгів, щоб краще зрозуміти цю специфіку. Існують теми, які є табу під час розмови з людьми, які пережили війну. Завжди під час інтерв'ю я враховую ці нюанси. Окрім того, важливо пам'ятати про військові таємниці. У бесідах бійці можуть ділитися інформацією, яка не підлягає розголошенню. Тому я зазвичай направляю інтерв'ю на погодження командуванню перед його публікацією. Професійна цензура також відіграє свою роль. Існують моменти, які доводиться видаляти з розмови, оскільки вищі чини можуть вважати їх небезпечними. Отже, в ефір потрапляє лише та інформація, яка не зашкодить герою, армії чи країні в цілому. Це важливо, і всі журналісти, які працюють над військовими темами, повинні це усвідомлювати. Не варто прагнути до сенсаційних заголовків за рахунок безпеки — краще двічі подумати, перш ніж публікувати матеріал. Жоден перегляд не вартий негативних наслідків. Це основа нашого проєкту.

Формат "інтерв'ю з військовим" - це надскладна емоційна робота. Кожна розмова залишає відбиток і на мені, і на моїй команді. Режисер ловить емоцію і намагається зі свого боку зробити інтерв'ю таким, щоб воно тримало до останньої хвилини. Оператори на знімальному майданчику так само пропускають через себе кожне слово героя і намагаються зловити кожну його емоцію. Є такі розмови, після яких я спустошена кілька днів. Адже поза камерою герої діляться речами, про які нині варто мовчати. Це страшні речі про страшну війну. А не слухати їх я не можу. А потім із цим доводиться жити, така робота. Ми мусимо документувати нашу історію. Хочу, щоб військові займали більше часу в нашому інформпросторі. На жаль, бачу, що публіка до цієї тематики потроху втрачає інтерес. Мабуть, це і є ота втома людей від війни.

У нашому проєкті ми зосередимося на створенні захоплюючих і актуальних дискусій із військовими, щоб ця важлива тема не втратила своєї значущості. Це має значення як для військових, так і для цивільних громадян. Якщо ми будемо відкриті до спілкування, між нами не виникне відстані. Ми зможемо досягти єдності, яка, на жаль, часто відчувається як відсутня в сучасному світі.

Я сподіваюся, що на основі моїх інтерв'ю вдасться створити фільми. Адже кожна друга бесіда, яку я веду, може стати основою для захоплюючого сценарію. Хто знає, можливо, в майбутньому це стане реальністю.