Тортури та шантаж за участю дітей: свідчення українських жінок про російське полонення.

В російському полоні досі залишаються приблизно 20 тисяч українських цивільних, з яких, за даними правозахисників, більше ніж дві тисячі – жінки. Про досвід, який вони пережили в ув'язненні, розповіли українки, яким вдалося вибратися на волю, в інтерв'ю для DW.

"Можна витримати все. Але розлука з дітьми - це капець. І от заради дітей тримаєшся", - пригадує свою мотивацію вижити у російському полоні Юлія Дворниченко. Півтора року жінка родом з Донеччини провела у тюрмах самопроголошеної "ДНР" без можливості бодай раз побачити своїх синів Марка і Данила. Вона зазначає, що вкатівні "Ізоляція" та у "слідчому ізоляторі" Донецька було багато жінок, на яких з полону чекали неповнолітні діти. Як і Юлія, усі вони - в колишньому житті лікарки, учительки, флористки, продавчині, - мали від терористів обвинувачення у "шпигунстві". І кожну з них, каже Юлія, у полоні піддавали тортурам задля "зізнань". "Що до чоловіків, що до жінок однакові методи: били струмом. Мене роздягали догола, били, заливали воду", - розповідає про пережите жінка.

Вперше російська агресія позбавила Юлію Дворниченко її спокійного життя у 2014 році, коли її рідне місто Чистякове (раніше відоме як Торез) потрапило під окупацію. Разом із родиною вона змушена була виїхати до Маріуполя. Проте невдовзі після цього її чоловік помер, і Юлії з дітьми довелося повернутися додому. Щоб забезпечити сім'ю, Юлія працювала перевізницею, транспортувала українців з окупованого Чистякового на території, контрольовані Україною, та назад. Часом жінка виїздила з дітьми: "Ми часто просто виїжджали з малими, щоб трохи перепочити і побачити різницю між життям в окупації та на вільних територіях", - ділиться спогадами Юлія. Однак у 2021 році пункти пропуску між окупованими Росією районами та Україною закрилися, і Юлія більше не могла залишати місто.

Однієї березневої ночі до її оселі завітали представники організації, що претендувала на звання "міністерства держбезпеки ДНР". Жінку забрали, звинувативши у "шпигунстві". Її дев'ятирічний син Марк спав у той момент, а 17-річний Данило став свідком обшуку та затримання матері. "Той підрозділ, який мене арештував, отримав за це 500 тисяч рублів. Це була їхня премія за захоплення українських "шпигунів", - розповідає Юлія. За її словами, діти залишилися вдома самі, а старший син піклувався про молодшого. Окупантам вдалося заборонити сусідам відвідувати хлопців і допомагати їм з їжею. "Мої діти змушені були виживати самостійно", - додає вона.

Навесні 2021 року Юлія потрапила до відомої тюрми "Ізоляція" в Донецьку. Спогади про катування і допити, що мали місце там, досі не дають їй спокою. Окрім фізичного насильства, жінка зазнала і сильного психологічного тиску: їй погрожували, що її дітей заберуть до дитячого будинку. "Тоді я вирішила, що підпишу все, що потрібно, лише б мої діти не опинилися в сиротинці. Я погодилася визнати себе 'українським шпигуном', - зізнається вона. Після всіх цих подій, дітей Юлії взяла під опіку її близька подруга.

Саму Юлію доправили до "СІЗО" у Донецьку на очікування суду. Бачити і чути її телефоном сини Марк і Данило не могли, родині дозволяли лише листуватися. Спогади про увесь період розлуки з мамою у житті хлопців закарбований у фотоальбомі, який досі зберігає Юлія. Це знімки, які сини надсилали їй за ґрати разом із листами. "Ось є фото, як Марк пише мені лист в "СІЗО". Лист мамі в полон. Страшна фотографія", - каже Юлія.

З початком масштабної агресії Росії проти України, жінка згадує, що її тривога за дітей зросла, а власне становище в "СІЗО" разом з іншими ув'язненими стало ще гіршим. Українкам у камерах забороняли користуватися речами, які їм приносили родичі, а під час допитів намагалися морально зламати. "Кажуть, що України не існує. Нам одразу повідомили, що обміни не будуть", - ділиться спогадами Юлія.

Проте обміни полоненими між Україною та Росією продовжувалися, і Юлія разом з іншими жінками, які перебували в ув'язненні, намагалися стежити за новинами, сподіваючись на власне повернення додому. В одному з жовтневих днів 2022 року Юлію та ще двох жінок з її камери викликали, щоб вивести з речами. Після доби подорожі через окупований російськими військами Крим, 17 жовтня вони потрапили на територію, яка контролюється українським урядом. За словами Юлії, найбільше після повернення її турбувало, як зв’язатися з дітьми та повернути їх до себе.

"Коли я дізнався, що маму обміняли, це сталося в день мого другого дня народження. Ми змогли зв'язатися по відеозв'язку, і трохи поплакали," - згадує молодший син Юлії, Марк. Тоді хлопець залишався під окупацією в Донеччині разом із опікункою, а його повнолітній брат Данило жив у родичів, які забрали його до Росії. Саме там він дізнався про звільнення матері і почав допомагати їй в організації евакуації брата в Україну. Варіант, що Юлія особисто поїде за Марком до окупованої території, відразу відкинули, зазначає Данило. Адже жінка все ще була в розшуку на території "ДНР". Іншим варіантом було здійснити обмін Марка разом із військовополоненими. "Мене мали зв'язати, закрити пакетом і відправити з військовими на обмін. Я пам'ятаю, як мама казала, щоб я не лякався, адже це буде шлях до неї. Я вже був готовий, але нічого не вийшло," - ділиться спогадами Марк.

Врешті-решт, сім'я вирішила піти іншим шляхом — Данило вирушив в окуповану територію, щоб забрати брата, і вдалося вивезти його в Україну. Вони нарешті зустрілися з мамою в Києві у грудні 2022 року. "Вони так змінилися. Я плакала, усвідомлюючи, як багато часу ми втратили. Росія забрала наш час. Діти втратили своє дитинство, а я — можливість піклуватися про них", — з важким серцем говорить Юлія, стримуючи сльози.

Зараз Дворниченки живуть на Київщині, житло їм безкоштовно надали благодійники. 14-річний Марк ходить до школи, а 21-річний Данило вже працює. Юлія теж має підробіток - стала майстринею з манікюру. Решту часу жінка присвячує публічним свідченням про злочини Росії щодо цивільних, розповідаючи про пережитий полон. "Моя місія - не мовчати і говорити про це все страшне, що робить "рашка", - пояснює жінка.

Юлія Дворниченко разом з іншими українськими жінками, які також повернулися з російського полону, об'єдналися у громадську організацію "Нумо, сестри!". Їхня мета - не лише ділитися своїм драматичним досвідом, а й боротися за порятунок інших українок з неволі. В організації кажуть, що, за оцінками правозахисників, серед близько 20 тисяч цивільних українців, які зараз перебувають у російському полоні, понад дві тисячі - жінки.

Цього року Україні вдалося повернути з російського полону трьох цивільних жінок. Серед них Світлана та Юлія, які походять із Донеччини. Обидві були захоплені в полон у 2019 році під звинуваченням у "шпигунстві". Як і Юлія Дворниченко, вони нарешті змогли зустрітися зі своїми дітьми. "Я не бачила своїх дітей шість років. Це дуже важко, коли не знаєш, що з ними", - ділиться своїми переживаннями Світлана.

Після всіх переживань, на думку Юлії, яка разом зі Світланою повернулася з полону в серпні, найголовніше - це адаптація та ставлення оточуючих до тих, хто звільнився. "Здається, вся Україна чекала на нас. Люди виходили на вулиці, тримаючи прапори. Це було надзвичайно зворушливо," - ділиться своїми враженнями жінка.

"Нумо, сестри!" сприяє жінкам у відновленні документів після звільнення з полону, пошуку роботи і житла, а також забезпечує підтримку від тих українок, які пройшли через аналогічний досвід. Керівниця організації, Людмила Гусейнова, сама є колишньою цивільною бранкою Кремля, яка повернулася до України у 2022 році. Вона зазначає, що повернення цивільних полонених з Росії та окупованих територій є надзвичайно складним завданням, оскільки міжнародне право не визнає статусу цивільного полоненого. За даними організації, наразі відомі особи більше ніж 40 українських жінок, які перебувають у полоні на захоплених територіях або в російських колоніях. Деякі з них вже отримали вироки, що передбачають десятки років ув'язнення. "Найстрашніше для багатьох матерів маленьких дітей - це роки розлуки з ними. Це жахіття, яке не має місця у 21-му столітті," - підкреслює Гусейнова.