Хроніки особистої боротьби

Війна для мене розпочалася в січні 2014 року на Майдані. Але не в самому Києві, а в рідному запорізькому осередку, де я часто відвідувала заходи. Одного разу, вирішивши сходити додому по бутерброди, адже жила неподалік, я тільки встигла почати різати ковбасу, коли почулися новини про те, як беркутівці почали розганяти протестувальників. І в цю мить я отримала повідомлення: "Не повертайся".

Війна розпочалася, коли я навчалася в журналістській школі УКУ. Тодішній директор закладу прийшов і повідомив, що всім студентам з Криму краще поки що не повертатися додому. Щодо ситуації у Запоріжжі тоді ще не було ясності, тому мені також запропонували оселитися в гуртожитку та відкласти купівлю квитків. У той час на півострові почали з'являтися "зелені чоловічки".

Усе почалося в той момент, коли я вперше завітала до Донецька на Всеукраїнський конкурс наукових робіт, про який не зізналася батькам, адже вони точно не дозволили б мені їхати. У донецькому осередку Майдану в день мого прибуття сталося неприємне - підрізали двох людей, і, щоб не ризикувати, мені, здається, зібрали компанію хлопців з місцевого факультету. На всяк випадок.

Коли моя наукова керівниця, кандидатка педагогічних наук, залишила на моїй Facebook-стіні коментар, в якому назвала мене "майданутой мразью", прикріпивши знімок загиблих людей з Будинку профспілок в Одесі та звинувативши мене в цьому, я була шокована. Після цього вона написала заяву за власним бажанням та вирушила до Чєлябінська. Довгий час я не могла зрозуміти, як вислів "консерва вскрилась" може вживатися в одному реченні з іменем моєї колишньої улюбленої викладачки.

Конфлікт розпочався, коли у моєму оточенні з'явилися люди, які не могли святкувати вдома, адже їхні оселі були під контролем окупантів. Це відчуття, безумовно, стане зрозумілим для всіх нас з часом.

24 лютого 2022, коли війна продовжилася, російські ракети полетіли на українські міста. Російські війська пішли в наступ з території Білорусі. Я прокинулась від дзвінка мами, паралельно відкрила головну "Української правди" і вперше побачила новину червоним, жирним і капслоком одночасно. Там було написано: ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ.

Війна продовжувалась, поки ми працювали в імпровізованій редакції з самого ранку до пізньої ночі з короткими перервами на сон, щоб продовжувати писати новини, перекладати їх і сподіватись, що світ нас почує.

Коли зимою не було електрики, інтернету і зв'язку. Я навіть не мала уявлення, чи пролітають ракети і чи варто шукати укриття. Коли я підстригла волосся, адже гарячої води не було, і вимити його стало справжнім випробуванням.

Коли почалися ракетні удари, зв'язок ще працював, і я сиділа в коридорі, безперервно оновлюючи телеграм-канали. Слідкувала за тим, куди летять ракети і які небезпеки мені загрожують сьогодні, час від часу відволікаючись на жарти в твіттері.

Коли бабуся нарешті погодилась виїхати з окупації, і те, як ми її звідти вивозили направду було спеціальною операцією.

Коли на мій день народження всі покинули Київ, адже хтось розповсюдив чутку про можливу ядерну загрозу.

Конфлікт тривав, коли мій батько вирішив вступити до військкомату і стати частиною Збройних сил України. На жаль, він загинув у бою неподалік Авдіївки.

Війна продовжується і зараз. Й інколи боляче навіть від одного погляду на DeepState.

В останні часи дедалі частіше обговорюють не самі причини війни чи її перебіг, а питання, коли ж вона нарешті завершиться. Не можу згадати, хто вперше вимовив цю думку про "жахливий кінець або жах без кінця", але помічаю, що нас поступово підштовхують до першого варіанту.

З приходом Трампа ця тема стала особливо актуальною, адже він обіцяв завершити конфлікт за 24 години. Але чи не замислюється сам Трамп про те, чи зможе він колись повернутися до свого рідного дому, який нині окупований і часто сниться йому? Чи не нагадує йому айфон про місця, де він проводив літо, які тепер стали метою російських туристів? І чи не турбує його питання, чи зможе він знайти останки свого батька, які досі залишаються десь у Донецькій області? І найголовніше – чи дійсно це стане фіналом?