"У армії не так вже багато недолугих, але ті, хто є, завжди на своїх місцях". Це історія Героя України, який виконував місії на "Азовсталі" та Зміїному.

Що знає про вертольоти на війні людина, далека від армійської авіації?

Кінолюбителі неодмінно пригадають одну з найзнаковіших сцен стрічки "Апокаліпсис сьогодні" — гелікоптери, що majestically летять у небі під музичний супровід "Політ валькірій" Вагнера. Адже воювати під інший саундтрек — це просто не поважати себе.

Ті, хто стежать за новинками MilTech-індустрії і defence-ринків, згадають новину про безпілотний гелікоптер, щойно розроблений американцями. Він здатний літати без дозаправки 14 годин, керується дистанційно за допомогою планшета і може нести шість ракет Himars.

А як щодо того, щоб у XXI столітті нищити ворога на Мі-8 - радянському "транспортнику" середини 1960-х, призначеному для перевезення людей і вантажів? Без бортової системи протиракетного захисту, радіолокаційного розпізнавання "свій - чужий", з "прикрученим" озброєнням.

Як вам таке, Френсісе Форде Коппола та Ілоне Маску?

"Відчуваєш себе ніби на "камазі" чи "газоні", які не призначені для того, щоб виконувати бойові завдання, але ти встановив на них якусь турель з кулеметами або сівалку. Плюс-мінус так воно і виглядає," – усміхається 35-річний пілот Євген Соловйов, Герой України, який брав участь у миротворчих місіях ООН в Африці, а також у АТО/ООС і вертолітних операціях на "Азовсталі" та острові Зміїний. Він знає, що означає виконувати бойові завдання на Мі-8, значно більше, ніж може собі дозволити розповісти.

Пропонуємо вам ознайомитися з історією Євгена Соловйова, старшого інспектора-льотчика, який працює в службі безпеки польотів армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України.

Усе розпочалося для нього в середині 90-х, коли, ще дитиною, він спостерігав за льотчиками біля курилки на аеродромі в Казахстані, де в той час служив його батько.

Чи може хлопець із родини, де два попередні покоління чоловіків пов'язали життя з військовою авіацією, мріяти про інший шлях? Може, але це не про Євгена Соловйова.

Його дідусь працював інженером у галузі авіаційного устаткування. Під час радянської інтервенції він служив в Афганістані, де зазнав поранення і в результаті втратив зір. Цю війну він ніколи не обговорював з онуком.

Після завершення навчання в Пермському авіаційному училищі за часів Радянського Союзу його батько проходив службу в Казахстані.

Його дядько, який працює бортовим авіаційним техніком, мав досвід польотів на гелікоптерах Мі-8 і брав участь у бойових діях в Афганістані. Нині він мешкає неподалік від Санкт-Петербурга. До 2014 року їхні стосунки були добрими, але після того року почалися конфлікти, а згодом зв'язок між ними остаточно обірвався.

- Навесні 2014-го розмовляв з ним. Кажу, в Криму ваші Мі-35 літають. А він на це: "Женя, это чушь, не может быть, наших там нет". Навесні 2015-го вийшов російський пропагандистський фільм "Крым. Путь на родину". Я подзвонив йому тоді, кажу: подивися, були там ваші? Це остання наша розмова.

Соловйов з'явився на світ у Херсоні, проте до 1999 року його родина мешкала у Казахстані. Все, що оточувало його, – це територія військової бази поблизу Актюбінська.

- Батько їздив на аеродром на велосипеді. Згадую, як їду з ним на рамі, проводжу там цілий день. Стою і дивлюся через металевий паркан на льотчиків у курилці.

Мені завжди подобалося спостерігати за приземленням МіГ-21, коли вони скидають задній тормозний парашут. А запах аеродрому... особливо аромат авіаційного пального – це для мене найбільше задоволення. Однак моя дружина не поділяє цього захоплення. Коли я повертаюся з ротацій або польотів, вона в коридорі зазвичай говорить: "Зупинись, тут роздягаєшся і речі в пакет – на прання".

У 1999 році розформували авіаційну частину, де служив батько Соловйова, і родина переїхала до Херсона - тут жили його дідусь із бабусею. Євген виконував фігури вищого пілотажу на штурмовику Іл-2 - комп'ютерному симуляторі, дивився фільми про авіацію, це все захоплювало.

На той час, коли Євген мав обирати шлях після школи, українська військова авіація, як і армія загалом, переживала кризу. Льотчики сиділи на землі без палива, льотної практики і з жалюгідними зарплатами.

Батько звернувся до мене з питанням: "Що ти насправді прагнеш - отримати диплом, стати льотчиком і залишитися на землі, чи жити в небі?" Без сумніву, моє бажання полягало в тому, щоб літати.

У військовій частині, розташованій у Чорнобаївці поблизу Херсона, дислокувалися вертольоти армійської авіації. Батько дізнався, що завдяки участі в миротворчих місіях ООН, вони приносили державі фінансові надходження. Крім того, люди мали можливість трохи підзаробити, відправляючись на ротації за кордон.

Через кілька років, коли Євген вже на власному досвіді відчує, що означає піднімати у повітря 10-тонний металевий апарат, він звернеться до батька зі словами: "Якщо за це ще й платитимуть, то це просто ідеальна робота!" Батько відповість йому: "Платитимуть, не сумнівайся".

Однак спочатку пройшли роки навчання в Харківському університеті військової авіації.

- Ти перебуваєш у казармі, і перші шість місяців не маєш жодних вихідних, нікуди не випускають, - згадує Євген про свій перший шок, коли почав життя курсанта.

На курсі перебуває 120 осіб, всі разом у одному приміщенні. Раніше я протягом восьми років займався боксом, тренуючись вранці та ввечері, що створювало певний режим і коло спілкування. Однак тут я зіткнувся з абсолютно іншим середовищем — люди з різними уподобаннями, деякі вживають алкоголь та легкі наркотики, і в результаті у всіх 120 учасників виникають проблеми, бо нам не дозволяють вийти з цього. Найбільшою складністю для мене стало саме спілкування з такими різними людьми, - ділиться він.

З уроків, які назавжди залишилися в пам'яті Євгена, особливо виділяються настанови льотчика та викладача Сергія Остапенка. Він намагався донести, що польоти — це передусім тяжка праця. "Багато хто тоді не міг це зрозуміти. Яка ж це робота? Це ж як у Діснейленді! Піднявся в небо — і все супер!" — усміхається Євген.

Перші польоти трохи "заземлили" навіть найвідчайдушніших романтиків серед майбутніх льотчиків-винищувачів, штурмовиків і транспортників.

- Перший самостійний політ - це 4-ий курс. Єдине, що пам'ятаю - було дуже шумно, і я не розумів, як взагалі в таких умовах можна щось робити.

Це схоже на перший стрибок із парашутом, коли ти абсолютно нічого не усвідомлюєш. Всі відчуття посилюються завдяки "коефіцієнту здивування". Потім, на деякий час, ти стаєш маленьким ведмедиком, якого навчили їздити на одноколісному велосипеді - дієш за інструкціями, але все ще не цілком усвідомлюєш, що відбувається.

Євген отримав диплом з відзнакою, завершивши навчання в університеті, і вирушив назад до свого рідного Херсона.

У 11 класі, коли проводив час з дівчатами, я вже тоді ділився мрією відвідати Африку: слони, жирафи – все це захоплювало мою уяву. А з першого курсу університету постійно згадував, що родом з Херсона і обов'язково повернуся туди. І справді, так і сталося.

Попереду була Африка його мрії, слони та жирафи. Але є нюанси.

"На війну не кличуть, але від неї не відмовляються", - зазначають у 11-ій бригаді армійської авіації, де після завершення університету почав свою службу Євген Соловйов.

Перша війна в його житті була "чужою". За три місяці після випуску з авіаційного вишу він став командиром екіпажу. А за пів року разом з іншими українськими вертолітниками його відрядили "до слонів" - льотчиком-штурманом у складі миротворчої місії ООН у Конго.

2013 рік. Я планував поїздку для польотів, щоб побачити слонів і заробити гроші. А натомість потрапив у справжнє пекло. У Гомі виникли незаконні бандформування, які намагалися захопити місто. Наш табір піддавався обстрілу з мінометів. Над головою літали вертольоти Мі-24, які вели вогонь по горах - один злетів, сів, зарядився і знову піднявся в повітря. Дороги були в жахливому стані, а стіни будівель були розмальовані балончиками. Африканці в військовій формі з автоматами в руках стояли на вулицях, їхні червоні очі свідчили про те, що для них вживання трави - це звичайна справа, навіть у військовій обстановці.

Тоді Євген уперше ледь не потрапив у аварію під час виконання свого завдання. Це також стало частиною безцінного досвіду, який не можна отримати на аеродромі в Чорнобаївці без належного пального.

Влітку я прибув, а в лютому став свідком аварії першого вертольота. Виконувати перевезення в горах – це справжнє випробування. Тут постійно виникає турбулентність, вітрові зсуви, а погодні умови змінюються в лічені хвилини.

Ми почали процес посадки, і за нашими розрахунками, все мало пройти без проблем, але потрапили у висхідний потік. Ми приземлилися на ту гору. Добре, що це був сезон дощів — земля була м'якою. Вертоліт завис у повітрі і потім почав котитися вниз. На щастя, ніхто не постраждав. Я сидів і розмірковував: ось так приїхав заробити гроші.

Поїздка до Африки стала для Соловйова не лише важливим етапом у кар'єрному розвитку, але й відкрила нові горизонти та можливості.

Я подорожував з переконанням, що ми є однією з найосвіченіших націй. Але, прибувши в Конго, я був вражений: там усі можуть вільно спілкуватися. Наприклад, солдат з Індонезії, навіть не офіцер, вільно говорить англійською. А мій рівень знання англійської на той момент обмежувався лише фразами типу "Лондон — столиця Великої Британії" та "Я встаю о сьомій годині".

Потім у Ліберії і, коли вдруге в Конго був, я уже повністю сам радіообмін вів.

А далі війна прийшла в його країну.

Євген повернувся в Україну в травні 2014 року, пройшов військово-лікарську комісію, і всього через тиждень його відправили на першу ротацію до зони АТО.

У той час в повітря піднімали все, що здатне літати, не зважаючи на технічні можливості. Всі доступні вертольоти пройшли ремонт, але екіпажів катастрофічно не вистачало.

У зоні бойових дій майже завжди відсутня чітка межа. Тут свої та чужі... ніхто не може дати точну відповідь. Я перебував на Мі-8, виконуючи завдання, що не передбачали вогневих дій: доставив групу, чекав на поранених, забрав вантаж і перекинув його.

Коли нам доручили перевезення загиблих, нас запитали, скільки тіл можемо забрати. Ми відповіли: «20». А тоді нам принесли коробку такого розміру і сказали: «Це 6. Скільки ще таких зможете взяти?» В ту мить зрозумів, що доводиться рахувати не людей, а коробки. Це була непроста ситуація. Ми виривали полин і розкладали його під сидіннями, намагаючись заглушити трупний запах, адже не завжди була змога належно очистити вертоліт, коли він постійно в роботі.

Євген пригадує подію, що відбулася в липні 2014 року, коли українські збройні сили звільнили Краматорськ від сепаратистів "ДНР" та російських "військових на контрактній службі".

Ми прибули на місце, привезли команду, розгорнули вертольоти, а навколо міста все ще залишалися сепаратисти. Сховалися в укритті, відпочиваємо. І тут мій товариш, один із найкращих пілотів на МіГ-24, каже: "Мама завжди говорила: 'Іди служити, будеш отримувати гроші, нічого не роблячи, і крутити дулі горобцям'. Але це зовсім не нагадує те, що вона казала".

Перед початком повномасштабної агресії Євген обіймав посаду заступника командира вертолітної ескадрильї в Чорнобаївці, де відповідав за льотну підготовку.

Сьогодні він відкрито визнає, що помилявся, вважаючи, що у разі початку повномасштабного вторгнення армійська авіація зможе діяти так само ефективно, як це було у 2014 році. Гелікоптери Мі-24 мали б виконувати бойові завдання, а Мі-8 – забезпечувати транспортування: вивозити поранених та доставляти вантажі.

24 лютого 2022 року змінив всі усталені уявлення з підручників про сучасні війни, перевернувши їх догори дригом.

З моменту початку повномасштабної війни одна з частин 11-ої окремої бригади армійської авіації Соловйова долучилася до оборони Києва. Інша ж частина залишилася на півдні, де російські війська активно просувалися до Херсона з території Криму. Перше завдання, яке він мусив виконати, полягало у виведенні техніки та особового складу з-під загрози на аеродромі в Чорнобаївці.

Найбільший страх для мене полягав у тому, щоб залишитися без вертольота. Як піхотинець з автоматом, я не відчуваю себе впевнено. А от з вертольотом усе виглядає набагато безпечніше.

Його вертоліт стояв розібраний і, за оцінками інженерів, треба було три доби, щоб його підготувати.

Коли я приїхав, побачив, як склад вибухає, а інженери, немов мурахи, оточили вертоліт і почали його розбирати. Усе навколо палало, але вони не зупинялися. І що вражає — вони змогли зібрати його не за три доби, а всього за 2-3 години!

Поки у Соловйова тривали справи на аеродромі, він не міг не думати про евакуацію своєї родини. Його дружина з дітьми вже вирушили до Кропивницького, але мати залишалася в Херсоні під час окупації.

Нині багато хто згадує, як на самому старті вторгнення росіяни з усіх можливих трибун стверджували, що українська авіація знищена вщент. Проте ці чутки не дійшли до самих пілотів. У них не було часу на це — потрібно було зупиняти ворожі колони, використовуючи свої, нібито знищені, вертольоти.

Євген ніколи не забуде, як вперше познайомився з російською технікою.

Спостерігаю, як проходить колона, і раптом вони помічають, що з Криму до них наближаються вертольоти. Вони сидять і просто спостерігають за цим. Можливо, хтось навіть махає рукою, але ми ж під'їжджали ззаду. Зараз, оглядаючи ті моменти, це виглядає цікаво, але тоді відчуття було суцільним адреналіном.

Виконання вогневих завдань на "робочій конячці" Мі-8 для українських пілотів стало справжнім викликом. Хоча Соловйов і його команда мали подібний досвід, він був здобутий не в бойових умовах, а на полігоні, де все було значно комфортніше, на зручній висоті. Такі навчання проводилися двічі на рік під час демонстраційних тренувань.

Отже, наблизьтесь один до одного, зробіть постріл і спостерігайте, чи влучили. Не в умовах бою, а для естетики.

У бойових ситуаціях стрільба з горизонтального польоту призводила до значних втрат техніки та особового складу. Тому екіпажі почали використовувати метод кабрування — маневр, який передбачає підйом носа машини вгору для набору висоти.

Коли ми почали експериментувати з різними методами кабрування на тих висотах і в умовах, в яких працюємо, виявилося, що інформація, викладена в навчальних матеріалах про прицільну стрільбу, не відповідає дійсності. Ми активно шукали рішення для цієї проблеми, після чого змогли адаптувати наші підходи.

Протягом години повномасштабної агресії вертоліт Соловйова зазнав двох суттєвих ушкоджень. Один із цих інцидентів стався під час вильоту на "Азовсталь", який був оточений російськими військами в заблокованому Маріуполі.

Пілоти, призначені для виконання цього завдання, усвідомлювали, що воно може стати фатальним. Їм потрібно було подолати більше ста кілометрів над територією, що знаходиться під контролем ворога, з десантом і боєприпасами на борту, а потім повернутися з пораненими. І все це необхідно було зробити, уникнувши ворожих атак.

Маршрут для обходу систем ППО та вогневих позицій супротивника розробляли експерти Головного управління розвідки.

- Кожного вечора ми отримували оновлену інформацію про ворожу ППО на маршруті, і я пам'ятаю, що ось тут вчора точно стояв "Тор" (російський зенітно-ракетний комплекс). Мені кажуть: "Значить, ми забули нанести на карту, обійдете його". І ти розумієш, що ту карту намалювали так, щоб ти полетів.

На думку пілота, ймовірність не повернутися з місії становила 80%.

Перед вильотом я вирішив написати дружині SMS, але раптом згадав: а якщо вона не спить і прочитає його? Чи варто це робити? Тоді вирішив написати другу, щоб він передав повідомлення дружині. Але потім знову подумав: та ні, я вже і так багато сказав.

31 березня 2022 року, з другої спроби (перша відбулася на початку березня), команді під керівництвом Соловйова нарешті вдалося досягти "Азовсталі".

- Поки ми завантажувалися, був світанок, сонце сходило, і здавалося, що в очах все світліше стало. Настільки була ейфорія, що я долетів туди.

Після доставки вантажу та висадки добровольців, готових підтримати оточених на заводі, постало питання, скільки поранених зможе евакуювати вертоліт.

Я висловив думку, що візьмемо стільки людей, скільки вміститься у вертоліт. Мав надію, що заберемо хлопців, трохи постараємося, піднімемося в повітря, і все пройде гаразд.

Тоді Євгену разом із командою вдалося врятувати 20 осіб. Проте, на жаль, не обійшлося і без жертв.

На зворотному шляху ворог влаштував засідку, група потрапила під зенітний та ракетний вогонь. У вертоліт Соловйова влучила ракета, але дивом не здетонувала, і Мі-8 на одному працюючому двигуні під обстрілами таки зміг повернутись у точку злету.

На жаль, один із вертольотів, що летів позаду Євгена, був збитий - в живих залишились лише двоє пасажирів, а весь екіпаж загинув разом із іншими пораненими.

Не пройшов і тиждень після його поїздки в Маріуполь, як Соловйову доручили ще більш складне завдання: долучитися до операції зі звільнення Зміїного.

Складність ситуації полягала в тому, що цей невеликий шматок території був повністю оточений водами моря, що унеможливлювало захист за рахунок дерев, пагорбів або інших природних укриттів. Над Зміїним постійно літала ворожа авіація, а російські сили розміщували на острові зенітно-ракетні системи, здатні завдати удару по вертольотах ще до того, як пілоти мали можливість застосувати вогонь.

Відповідно до розробленого плану, реалізацію місії можна було зупинити на будь-якому етапі за таких умов: якщо противник не знешкодив свої системи протиповітряної оборони; відсутня вогнева підтримка; або ж з'являються російські винищувачі.

При правильному плануванні ти усвідомлюєш, що на кожному етапі, якщо всі виконали свої обов’язки, ти також зможеш впоратися зі своїм завданням. Якщо щось залишиться незробленим, то місію слід зупинити. Проте у нас все склалося трохи інакше.

Як зазначив Соловйов, всім було очевидно, що застарілі українські Су-27 не зможуть конкурувати з російськими Су-35. Тому пілоти цих літаків повинні були інформувати армійську авіацію про появу російських винищувачів.

- Ми всі разом проходили навчання, тому спілкувалися між собою по горизонталі. Запитуємо:

Які завдання вам доручають?

Показ своїх здібностей та привертання до себе уваги.

Якщо щось трапиться, ви готові до повітряного бою?

Вони кажуть:

Куди ж я вирушу на повітряний бій?

- Добре. Якщо будеш уходити, попередь, що ти уходиш.

Вперше ми спробували, вони йдуть, нас застерігають. Вдруге вже звучить: "Все, досить попереджень..." І от таким чином, з невеликими коливаннями, все це функціонувало.

Коли йдеться про впровадження сучасних видів озброєння, найчастіше згадують безпілотники, бронетехніку та бойові літаки. Проте армійська авіація залишається в тіні, адже українські пілоти досі використовують застарілі радянські літаки.

Соловйов вважає, що перехід на вертольоти, які здатні використовувати західне озброєння, необхідний. Однак не вірить, що Україні варто гнатися за "розкрученими" марками на кшталт американських Apache, бо жоден інструмент не може бути універсальною "зброєю перемоги" і ефективний лише в повноцінній військовій екосистемі.

- Apache - це топ, найдорожча іграшка, найбільш обладнаний вертоліт, який існує в світі. Це як автомобіль Bugatti Veyron, класний і дорогий. Але його потрібно застосовувати також у комплексі.

Соловйов з обережністю висловлюється про нове покоління військових, що сформувалося в умовах російсько-українського конфлікту, адже не в усіх підрозділах вдається подолати вплив "радянщини" в армії.

Як стверджують, дурнів в армії не так вже й багато, але вони часто розташовані у ключових місцях. Молоді, які завершили навчання під час російсько-української війни, вбирають досвід своїх керівників. Іноді трапляються випадки, коли керівники призначають на посади не найкращих фахівців, а тих, хто їм зручний. Тому важко сказати, що це нове покоління є вирішальним. Скоріше, це подібно до паростків, які пробиваються крізь асфальт, хоч і є ще досить крихкими.

Of course! Please provide the text you would like me to make unique.

Соловйов походить з родини військових, тому наприкінці нашої розмови ми не могли оминути питання про його реакцію на можливе бажання когось із його дітей стати пілотом бойового вертольота.

Не має значення, який вибір він зробить, головне, щоб він знайшов щастя і отримував фінансову винагороду за свою працю — було б чудово. Наша мета полягає в тому, щоб до того моменту він, можливо, став військовим, але в спокійній країні.

Сам же Євген навіть особисту мрію в мирному майбутньому пов'язує з небом.

- Бачили, в соціальних мережах є відео, як на Robinson (цивільний невеликий вертоліт) літають у супермаркет за продуктами? От хочеться, щоб у дворі мого будинку стояв такий, на якому можеш літати. Бо є бажання красивих польотів, коли ти не думаєш, що зараз тебе хтось уб'є, що потрібно виконати задачі, що той дрон, який ти переслідуєш, має впасти не в населеному пункті, а в полі.

Мрію звести свій власний будинок, де будуть діти, вірний пес і маленький вертоліт, що дозволить мені насолоджуватися польотами.