Дослідниця Мар'яна Буджерин зазначила: "Було б досить несподівано, якби Україна змогла зберегти шанси на оперативне відновлення своєї ядерної програми".

Після зустрічі з Дональдом Трампом президент Володимир Зеленський розповів, що попередив кандидата на посаду очільника Білого дому: або Україна буде в НАТО, або в України буде ядерна зброя.

Ця заява президента України спричинила значний резонанс у світовій спільноті. Німецьке видання Bild, посилаючись на анонімного українського посадовця, повідомило, що Україна володіє інформацією та ресурсами для розробки ядерної зброї.

У Міністерстві закордонних справ України терміново спростували цю інформацію, охарактеризувавши її як безпідставні інсинуації щодо розробки Києвом зброї масового знищення. Незабаром ці ж твердження заперечив і президент Зеленський.

"Українська правда" вирішила прояснити ситуацію щодо сучасного стану ядерного потенціалу України, розставивши всі акценти. Вона досліджує, наскільки можливе його відновлення в теорії (підказка - навряд чи) та які можливі наслідки це матиме для Києва в найближчій перспективі.

З цією метою ми поспілкувалися з українською науковицею з Гарварду, Мар'яною Буджерин. Вона стала першою жінкою в історії, яка отримала премію Colby Military Writers' Award 2024, відзначену за її книгу "Успадкування бомби: розпад СРСР і ядерне роззброєння України".

Заява президента Зеленського щодо НАТО та ядерної зброї спричинила активні дискусії в міжнародних експертних і політичних колах. Газета Bild додала масла у вогонь, опублікувавши інформацію про те, що Києву може знадобитися "декілька тижнів" для відновлення ядерної програми. Це ставить під сумнів, чи є такі твердження обґрунтованими.

Мені б здавалося неймовірним, якби за останні десятиліття Україні вдалося розробити технології, які дозволили б їй отримати цикл виробництва ядерного пального, а також високозбагачений уран чи плутоній, необхідні для створення ядерної зброї. Це стало б для мене справжнім шоком.

- Давайте тоді спробуємо пояснити, що загалом являв собою ядерний арсенал України, який називали третім у світі на момент розпаду СРСР. Як виглядала українська ядерна зброя і як саме ми могли її використовувати?

- По-перше, те, що Україна успадкувала в 1991-му році, це була частина ядерного арсеналу іншої країни, розробленого для стратегічних цілей тієї країни. Це справді був третій за величиною ядерний арсенал у світі, але його треба було ще суттєво адаптувати до нових українських стратегічних реалій. Щоб стримувати не Сполучені Штати й НАТО, на які він був націлений, а Росію, все треба перебудовувати.

По-друге, ядерні боєголовки були створені, сконструйовані та виготовлені в Росії, на її підприємствах і в наукових закладах. В Україні вони лише розміщувалися на відповідних системах і носіях, причому тільки деякі з цих носіїв були вироблені безпосередньо в Україні.

В Україні залишились шматки радянського військово-промислового комплексу: той самий "Південмаш" у Дніпрі, харківський "Хартрон", "Луч". Було багато стратегічних підприємств, в основному в Дніпрі, Харкові, Києві, які брали участь у великій радянській ядерній програмі.

Ядерна програма охоплює не лише самі боєголовки, а й засоби їх доставки, які забезпечують їх переміщення до цілей. Наявність носіїв в Україні створює сприятливі умови для започаткування власної програми.

- А чого у нас не вистачало?

- Способу розробити свої власні боєголовки, коли радянські вже треба буде виводити з експлуатації. Їх треба було перш за все утримувати, здійснювати нагляд кожні три роки. Для цього їх переважно вивозили на Арзамас в Росію, а потім назад привозили.

Розглядаючи питання створення власного озброєння, варто було б зосередитися на розвитку всіх елементів ядерного комплексу, що залишилися в Росії, адже у нас їх не було. Це завдання не було поза межами можливого, особливо в той період. У нас були науковці, накопичений досвід та підприємства, які брали участь у різних аспектах цього процесу. Однак, необхідно було зробити інвестиції в ці потужності та розвивати їх.

- Яка конкретно тема обговорюється?

По-перше, варто зосередитися на повному циклі ядерного пального. В Україні існують родовища та шахти урану, зокрема в Жовтих Водах. Першим етапом є переробка урану на так званий жовтий кек, що є урановим концентратом у формі порошку. Далі планується провести дві-три стадії збагачення урану, щоб отримати ядерне паливо. Після досягнення необхідного рівня збагачення, цей уран потрібно з газоподібного стану перетворити назад на метал. Отже, процес нагадує справжню алхімію.

Для досягнення цієї мети потрібні значні потужності, а також підприємства, що займаються переробкою та оснащені центрифугами, здатними виділяти ізотоп урану-235, відомий як бойовий уран. Саме цього намагається досягти Іран, ставши об'єктом суворих міжнародних санкцій протягом багатьох років.

- Чи були в Україні такі центрифуги? Бо в нас часто ходять чутки, які переважно ведуть у Чорнобильську зону. Та й загалом, чого з цих елементів ядерного ланцюга, про який ви говорите, в Україні немає?

Власне, все зводиться лише до видобутку та первинної обробки урану. Інших аспектів немає.

Центрифуга, може, десь якась одна загубилася - я не знаю, ніколи не чула. Але завод збагачення, якщо ви просто загуглите, то побачите, що це сотні й сотні центрифуг. Величезна інфраструктура. От Іран, наприклад, намагається її заховати під землю, щоб не розбомбили. Але знову ж таки, це десятиліття, це дуже великі площі. Там однією центрифугою не обійдешся.

У 1993 році український уряд, здається, вивчав можливість розвитку потужностей для збагачення урану з метою його подальшого використання в мирних програмах. Тоді в Україні функціонувало 15 атомних реакторів, і паливо для них надходило виключно з Росії. У цій ситуації Україна могла б чітко заявити про свої потреби і висловити вимогу щодо створення власних потужностей для збагачення урану, щоб забезпечити свої атомні електростанції.

Не можу точно сказати, чому в сфері цивільної енергетики нам не вдалося реалізувати цей цикл пального. Проте існував навіть перелік українських підприємств, які могли б взяти участь у створенні власної центрифуги, а також у проектуванні та будівництві цих пристроїв. Отже, у нас була необхідна промислова та наукова потенція. Проблема полягала в нестачі фінансування, яке в 1990-х роках було великою втратою для країни.

Якби ми не уклали Будапештський меморандум, чи могли б ми реалізувати повний ядерний цикл?

Будапештський меморандум складав лише одну з компонентів вирішення ядерної проблеми в Україні, зокрема, він виступав як елемент безпеки. Поряд із цим, існували й інші аспекти, зокрема фінансові.

Україна отримувала фінансові компенсації у вигляді високозбагаченого урану та плутонію, які використовувалися в ядерних боєголовках. Додатково, частина цих коштів була пов'язана зі списанням боргу за газ, що в той час мав досить високу ціну. Нарешті, важливою складовою була американська технічна та економічна підтримка. Сполучені Штати здійснювали вплив на Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, що забезпечувало Україні великі структурні фонди для стабілізації національної валюти та поліпшення макроекономічної ситуації.

Усе це стало б неможливим, якби Україна затягнула етап роззброєння.

Будапештський меморандум був підписаний з огляду на ці безпекові аспекти. Для України це був стратегічний безпековий крок, і вона за це хотіла у відповідь гарантії. Те, що ми отримали в Будапештському меморандумі, очевидно, не було гарантіями. І ті люди, котрі були переговорниками, і навіть президенти Кравчук, а потім Кучма, вони це добре розуміли.

Міністерство закордонних справ розробило проект тристоронньої угоди з юридичними зобов'язаннями між Україною, Сполученими Штатами та Росією, що стосувалася надання гарантій безпеки. У документі містився чималий обсяг інформації, включаючи положення про запровадження санкцій проти будь-якої сторони, що порушить меморандум. Проте, американська сторона категорично відмовилася від будь-яких юридичних зобов'язань, заявивши, що не може запропонувати Україні нічого нового.

Будапештський меморандум є значущим політичним актом, що визнає законні вимоги України в сфері безпеки, враховуючи ситуацію, що склалася на той час. Проте, між 1994 і 2014 роками його зміст потребував активного наповнення. У документі не зазначені механізми для застосування санкцій до тих, хто порушує його положення.

На той момент Україна вже домовилася про виведення ядерних боєголовок з її території. Однак, якщо країна не мала можливостей для їх заміни через 10-15 років, коли це стало б актуальним, і не існувало циклу виробництва пального, то фактично не було й ядерної програми, здатної підтримувати або модернізувати ядерний потенціал.

Ці боєголовки підлягали вилученню. Проте Україна не була зобов'язана знищувати всі носії.

- Які саме носії в нас залишались?

Стратегічні бомбардувальники Ту-95 та Ту-160, а також близько тисячі крилатих ракет Х-55, які можуть бути оснащені як звичайними, так і ядерними боєприпасами. Сьогодні ми спостерігаємо, як Росія застосовує у війні проти нас ці ж самі Ту-95 та Ту-160, озброєні ракетами серії Х.

На мою думку, в Україні існує реальний потенціал для розвитку систем стримування, а можливо, навіть ядерного, якби були збережені відповідні носії. Боєголовки були передані, що зрозуміло. Таким чином, Україна фактично стала б неядерною державою — це можна розглядати як фактичне ядерне роззброєння.

Україна могла принаймні тимчасово не приєднуватися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї і не брати тоді на себе зобов'язання. Тому що коли ти входиш у договір, то відмовляєшся від права в майбутньому розробляти цю зброю.

Чому ж ми врешті-решт обрали підтримувати угоду щодо нерозповсюдження ядерної зброї?

Американці ще у вересні 1991 року висунули Україні умову: дипломатичне визнання буде надано лише за умови, що країна зобов'яжеться стати учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава.

- Уявімо, Україна вирішила, що не бачить іншого шляху, як відновити ядерний арсенал. Теоретично за який час Київ міг би його відновити та скільки це могло б коштувати?

На початку 90-х років XX століття вартість створення необхідних промислових потужностей для реалізації національної ядерної програми оцінювалася приблизно в 2 мільярди доларів. Терміни реалізації проекту коливалися від 5 до 7 років.

А що, якби це сталося прямо зараз?

В умовах війни підрахунки стають справжньою проблемою. По-перше, варто зазначити, що ціни, найімовірніше, зростуть, адже з часом все стає дорожчим. По-друге, враховуючи нинішню ситуацію з безпекою, можна очікувати, що Росія застосовуватиме удари подібно до того, як Ізраїль атакує іранські ядерні об'єкти. Деякі об'єкти можна буде розташувати під землею для підвищення їхньої захищеності.

Є два шляхи побудови ядерної зброї - урановий та плутонієвий. Найшвидше для нас було би, як у Пакистані, шляхом відчленування плутонію. Фізики можуть більше розповісти, але, наскільки я розумію, можна задіяти невикористане ядерне паливо з Чорнобиля, із закритих реакторів, де його тонни.

Особливість реакторів полягає в тому, що на виході утворюється відпрацьоване паливо з високим вмістом плутонію, включаючи плутоній, придатний для військових цілей. Для виготовлення ядерної боєголовки потрібно значно менше цього матеріалу. За інформацією МАГАТЕ, критично необхідна кількість для створення однієї бомби становить 22 кілограми високозбагаченого урану або 9 кілограмів плутонію.

Пакистан обирав між двома варіантами: виробництвом високозбагаченого урану та отриманням плутонію. З ураном у них виникло безліч труднощів, тому вони вирішили зосередитися на плутонії. Я вважаю, що в Україні також існує подібний потенціал, адже в Чорнобильській зоні знаходиться сховище відпрацьованого ядерного пального.

Проте це не можна заховати під землею – воно все одно спливе на поверхню. Вважаю, що проблема полягає не стільки в технологічних складнощах, скільки в необхідності захистити це від російських спецслужб і атак, які вони можуть здійснити, використовуючи всі свої ресурси.

- Уявімо, що на всі прохання про НАТО Україні відмовляють. Який механізм стримування Україна може використовувати, якщо не ядерний?

- Є така концепція як звичайне стримування, тобто стримування звичайними засобами. Це балістичні ракети. Зараз вони на нас літають, але Україна вже давно могла би і свої розробити.

По-перше, угода про зменшення кількості ракет середньої та малої дальності була порушена ще у 2018 році. Я згадую, як тоді перебувала в Києві, спілкувалася з людьми і говорила: "Гей, це відкриває можливості для польотів на відстані від 500 до 5500 кілометрів!". Саме це нам було заборонено. 5500 кілометрів – це ті дистанції, на які нам необхідно літати, щоб вражати конкретні стратегічні об'єкти на європейській частині Росії.

Балістичні ракети важко перехопити, оскільки вони здатні досягати гіперзвукових швидкостей. Це стосується ракет середньої та короткої дальності, які оснащені дуже потужною конвенційною вибухівкою. Якби вдалося розробити такі ракети, які могли б бути націлені на ключові командні центри, наприклад, у Москві, або на стратегічні бомбардувальники на авіабазах, це могло б стати ефективним інструментом конвенційного стримування.

27 серпня президент Зеленський оголосив, що наша країна успішно завершила випробування нової балістичної ракети. Яка саме ракета могла бути протестована і наскільки це можливо?

Вважаю, що створення балістичних ракет малої дальності є цілком можливим, адже в минулому у нас вже були відповідні розробки. Деякі етапи перебували на концептуальному рівні, і навіть прототипи були виготовлені. Питання лише в організації серійного виробництва. Хоча на початку війни "Південмаш" зазнав значних руйнувань, можливо, виробництво було швидко перенесено в інше місце, адже фахівці усвідомлювали можливі загрози. У мене немає конкретних деталей з цього питання, але якщо врахувати, що розробки "Сапсану" почалися ще в 2000-х роках, то вважаю, що це цілком реально.

Трохи більше про елементи стримування. Під час представлення "Плану перемоги" президент згадував про стратегічний пакет, що не містить ядерних елементів. Враховуючи, які країни отримали доступ до секретного додатку цього плану, українські аналітики висловили припущення, що йдеться про можливе розміщення в Україні дальнобійних систем озброєння, таких як американські ракети Tomahawk або європейські Land Cruise Missile, здатні вражати цілі на відстані близько 1500 кілометрів. Чи може йтися про них?

Цілком ймовірно. Було б надзвичайно вигідно, якби наші союзники розширили застосування цих систем на українській території або надали нам доступ до них. Хоча я не впевнений, що це можливо, вважаю, що такі системи можуть слугувати ефективним засобом стримування.

Якби теоретично Україна вирішила заявити: "Якщо ви нас не слухаєте, тоді ми йдемо своїм шляхом", які б кроки вжили країни, що володіють ядерною зброєю, щоб запобігти українському розвитку ядерної програми?

- Щонайменше припиниться допомога з боку Заходу. Навіть якщо не буде введено якихось обсяжних санкцій з огляду на те, що, можливо, вони поспівчувають з українських обставин, продаж чи передача військової допомоги, зброї припиниться повністю. Ну і різні інші вливання в бюджет для цивільної економіки і так далі.

Усі решта країн матимуть можливість висловити свої думки в ООН і активно критикуватим ситуацію. І цілком ймовірно, що можуть бути запроваджені певні санкції проти України. Подібна ситуація вже відбувалася у випадку Пакистану та Індії, які оголосили про свою ядерну статусність у 1998 році. Це, безумовно, викликало негативну реакцію з боку міжнародної спільноти. Було введено певні обмеження на Пакистан, проте Індія та Пакистан не потрапили під суворі санкції.

Вони в певний момент змогли створити ядерну зброю і уникнути найгірших наслідків. Але це було в минулому. Як виглядає ситуація сьогодні? Можливо, вона дещо інша щодо України. Проте варто зазначити, що жодна з цих країн не була настільки залежною від Заходу, як ми є зараз. Наша боротьба за виживання триває...

Науковці зазначають, що теперішні обставини спонукають держави без ядерної зброї задуматися про можливість набуття ядерного статусу. Як ви вважаєте, чи можуть у майбутньому країни, які наразі не володіють ядерною зброєю, але мають ресурси та фінансові можливості, приєднатися до клубу ядерних держав? Які саме країни можуть стати такими кандидатами найближчим часом?

- Українська ядерна історія й теперішня ситуація це, очевидно, дуже поганий приклад для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Була країна, мала принаймні опції, принаймні вибір якийсь, принаймні потенціал ядерний, цю зброю стримування. Вона пішла назустріч, доєдналася до договору про нерозповсюдження, тому що хотіла увійти в міжнародне співтовариство на позитивних умовах в обмін на оці зобов'язання, як би ми їх не називали, по Будапештському меморандуму.

Через два десятиліття один з учасників угоди вирішує її ігнорувати, в той час як інші демонструють обережність у виконанні своїх зобов'язань щодо цього документа. Це, в свою чергу, значно підірве довіру до системи нерозповсюдження. Наразі я не спостерігаю жодного явного ефекту доміно на світовій арені, і вважаю, що на це є кілька причин.

Іран може стати ядерною державою, оскільки спостерігає за ситуацією в Україні і усвідомлює, що довіряти ядерним країнам щодо їхніх обіцянок не варто. Якщо Іран створить і офіційно оголосить про свою ядерну зброю, тоді кількість ядерних держав поза межами договору про нерозповсюдження зрівняється з кількістю легітимних ядерних країн, що входять до нього. До таких легітимних держав належать США, Росія, Китай, Франція та Великобританія, які, хоч і зобов'язані скорочувати свої арсенали згідно з договором, все ще володіють ядерною зброєю. Натомість поза договором залишаються Ізраїль, Пакистан, Індія, Північна Корея, а незабаром до них може приєднатися і Іран. Таким чином, отримаємо баланс: 5 ядерних держав всередині договору і 5 поза ним.

Тут сама суть угоди втрачає свою значимість. Адже основна мета договору полягає в обмеженні поширення на інші країни. Проте, ми бачимо, що кількість випадків поза межами угоди вже перевищує ті, що охоплені нею.

Я думаю, сам договір почне тріщати. І якщо він не втримається як система стримування, тоді буде ще важче стримати амбіції інших. І з ядерним Іраном, я думаю, Саудівська Аравія буде наступна. Вони вже досить сильно розвивають цивільну атомну енергетику, а це такий перший крок. Там і спеціалісти, і певні технології.

Саудівська Аравія буде уважно стежити за розвитком ситуації, а Єгипет також проявить інтерес до можливості ядерної програми. Вірогідно, що Туреччина може також розглянути цю опцію, незважаючи на своє членство в НАТО та наявність американської ядерної зброї на своїй території. Все залежатиме від їхньої зовнішньої політики та ситуації на Близькому Сході. Щодо Азії, то Південна Корея, на мою думку, є найбільш ймовірним кандидатом на можливе володіння ядерною зброєю, оскільки у них вже є значний арсенал сучасних технологій.

- А в Європі такі країни могли бути?

У Європі НАТО, здається, активно реалізує цю можливість. Якщо альянс почне розпадатися через Трампа і американські війська будуть виведені, польська сторона, ймовірно, серйозно обміркує таку ситуацію.