Чому Україна веде боротьбу?

Керівник кафедри міських бойових дій в Інституті сучасної війни (MWI) при Академії сухопутних військ США (West Point), колишній військовослужбовець.

Нещодавно Ілон Маск поставив моторошне запитання на платформі X: "Чому українці досі вмирають?" І він не єдиний, хто це питає. Зростає хор скептиків, які стверджують, що в України немає шансів на перемогу над Росією -- то навіщо продовжувати боротьбу?

Відповідь проста і безсмертна: адже за свободу варто боротися до останнього подиху.

Моя перша поїздка в Україну відбулася всього через кілька тижнів після того, як російські війська були вигнані з околиць Києва в 2022 році. Світ був впевнений, що Україна впаде за лічені дні. Проте цивільні громадяни, багато з яких не мали жодної військової підготовки, встали на захист однієї з найпотужніших армій світу і зуміли захистити свою столицю. Я прогулювався зруйнованими вулицями Бучі, де став свідком жахливої ціни спротиву: цивільні — літні люди, жінки — були зв'язані і страчені. Це були не військові, а прості люди, єдиною провиною яких було те, що вони були українцями.

Те, що я спостерігав, було не лише конфліктом. Це була заява.

Український народ зустрівся з поневоленням і відважно проголосив "ні". Ні -- тиранії. Ні -- геноцидові. Ні -- поверненню під імперський гніт Росії. Вони обрали шлях боротьби не з огляду на легкість чи певність перемоги, а тому, що альтернатива була абсолютно неприйнятною.

Дехто вважає, що конфлікт охоплює лише чотири області на сході України, де проживає значна кількість російськомовних. Проте таке твердження є хибним і небезпечним. Війна не розпочалася через спірні території. Її початком стало масове вторгнення, яке мало на меті захоплення Києва та усунення українського уряду. Росія перекинула свої танки не тільки до Донецька, а й безпосередньо до столиці.

Не можна забувати, що російськомовні українці не вимагають "звільнення". Багато з них активно борються і втрачають життя за свою країну – Україну – як у військовій формі, так і без неї. Заява про те, що ця війна стосується лише захисту російськомовних, ігнорує історичний контекст, коли в часи СРСР українську мову переслідували, а українську ідентичність систематично знищували. Сучасна агресія Росії є продовженням цієї руйнівної політики.

Відтоді, як я вперше побував в Україні, я повертався туди багато разів. Від Києва до лінії фронту я бачив одне й те саме: націю людей -- вчителів, фермерів, студентів, дідусів і бабусь -- які борються за те, щоб залишитися вільними. Це не розділена країна. Це об'єднана країна.

Існування цієї загрози є абсолютно реальним. Тисячі українських дітей, включаючи немовлят, були викрадені з окупованих регіонів і вивезені до Росії. Багато з них опинилися в сім’ях росіян, втративши свої імена, мову та культурну спадщину. Це не випадкові наслідки – це цілеспрямована спроба знищити націю.

Історія переповнена випадками, коли народи боролися не з упевненістю у перемозі, а заради усвідомлення того, що на кону стоять важливі цінності. У 1776 році американські революціонери вступили в протистояння з Британською імперією, яка на той момент була найсильнішою військовою силою у світі. Вони готові були пожертвувати "своїми життями, своїми статками і своєю честю", як було зазначено в Декларації незалежності. У 1940 році, коли Європа зазнавала краху, а війська Гітлера рухалися вперед, Вінстон Черчилль відкинув політику умиротворення і закликав британців до боротьби, проголосивши: "Ми ніколи не піддамося".

Війна в Україні — це не лише конфлікт цієї країни. Це важливе випробування для світової спільноти на предмет віри в основні принципи міжнародного порядку: суверенітет, верховенство права та неприйнятність насильницького захоплення. Якщо Україні не вдасться вистояти, вона не лише втратить свою незалежність. Ідея про те, що навіть маленькі нації мають право на своє існування поряд із більшими і сильнішими, зазнає нищівного удару.

Це питання має особистий вимір. Україна не просто сусідка Росії; вона є давнішою за неї. Київ був важливим культурним та торговим осередком у часи, коли Москва лише починала своє існування як лісове селище. Твердження, що Україна не є "справжньою" державою, не лише неправильне — це також ідеологічна основа для агресії Росії, спрямованої на знищення.

Тож так, Україна продовжує боротися. Не тому, що це легко. Не тому, що це гарантовано. А тому, що капітуляція означала б припинення існування як вільної нації. І щодня українці роблять вибір -- стояти й чинити опір.

Тим, хто запитує, чому вони продовжують боротьбу, я пропоную інший погляд: які б дії ви вжили, якби на кону стояли ваша оселя, ваше потомство, ваша незалежність та існування вашої країни?

Оскільки для українців це є так.