"Чим жорсткішими є тортури і приниження, тим сильніше я протистою системі" - Стус

До 50-ї річниці створення Української Гельсінської групи Радіо Свобода нагадує про те, з якою метою українські інтелектуали створили цю організацію, що вони робили і чому їх так люто переслідував радянський режим.

Українська група на підтримку реалізації Гельсінських угод, відома як Українська Гельсінська група (УГГ), стала першою офіційною правозахисною організацією в Україні. Вона була створена 9 листопада 1976 року в Києві під керівництвом Миколи Руденка та за участі десяти дисидентів, серед яких були Левко Лук'яненко, Петро Григоренко та Олекса Тихий. Мета засновників полягала в документуванні порушень прав людини та національних прав в Українській РСР, а також у легітимізації своєї правозахисної діяльності через Прикінцевий акт Гельсінських угод, який був підписаний лідерами 35 держав, включаючи главу СРСР Леоніда Брежнєва, 1 серпня 1975 року в Гельсінках. Члени УГГ зазнали жорстоких репресій з боку радянського тоталітарного режиму; з 41 учасника 39 отримали сумарні покарання, які перевищували 550 років ув'язнення і заслання. Четверо з них, а саме Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко, загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник наклав на себе руки під загрозою арешту. Незважаючи на ці жорстокі переслідування, УГГ продовжила свою діяльність і в 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка стала основою для ідеологічного та організаційного підґрунтя відновлення незалежності України.

Більшість своїх поетичних творів Василь Стус створив у радянських "політичних" таборах. Хоча він не вважав себе поетом, його творчість була постійною і сповненою натхнення. Він черпав ідеї з творів Рільке і Ґете, захоплювався Толстим, Гемінгуеєм, Прустом і Камю. Як член ПЕН-клубу, він був інтелектуалом з величезною внутрішньою силою, яку не зміг подолати жоден ворог. Стус відмовився від радянського громадянства і приєднався до Гельсінської групи, оскільки "не міг вчинити інакше". З 15 років свого ув’язнення він провів третину життя, загинувши в карцері Кучино.

(Уперше цей текст був опублікований у 2016 році)

Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав

ані не долюбив. І не жив. І не жаль.

Василь Стус "Палімпсести"

"Він дуже коректний, але прямий і принциповий та водночас уважний співбесідник і чуйна людина. Я завжди відчувала його вразливу делікатність, поєднану з нервовою напругою", - згадує про Василя Стуса радянський політв'язень, дисидентка та журналістка Надія Світлична.

Чуйний поет з одного боку та принциповий громадянин з іншого - так протиставляли різні іпостасі Василя Стуса Василь Овсієнко та Євген Сверстюк.

"Вразлива відкритість душі, неспроможність пристосуватися до повсякденності, неприйняття лицемірства та нетерпимість до зла" — це риси, за які він заплатив найвищу ціну, загинувши у карцері табору з особливим режимом в Кучино.

"Серце не витримало" — це офіційна версія, яка викликає сумніви у багатьох. Ця подія сталася 4 вересня 1985 року, у період "перебудови".

"Не обращайте на него внимания, он слишком увлекся программами 'Голоса Америки'."

Двадцять років тому, 4 вересня, Василь Стус на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", що відбулася в кінотеатрі "Україна" в Києві, висловив свою підтримку Івану Дзюбі, вигукнувши: "Чому ви не дозволяєте говорити правду!" Ці слова пролунали на фоні Дзюби, який заявив, що в Україні знову панує атмосфера 1937 року, коли арештовували українську інтелігенцію.

Дзюбу заглушили сигналізацією, а щодо Стуса кричали: "Не обращайте на него внимания, он слишком увлекся программами 'Голоса Америки'.". Тоді аспірант Стус підтримав своїх товаришів Івана Дзюбу, В'ячеслава Чорновола, Юрія Бадзьо, публічно заявивши про свою громадянську позицію, каже Василь Овсієнко.

"Це стало моментом, коли Василь Стус був визнаний громадянином України. Через два десятиліття цей день перетворився на день його трагічної загибелі," – підкреслює він.

Після цього - відрахування з аспірантури, затримання та роки, проведені в таборах.

Пристрасть до Пастернака

Василь Стус з'явився на світ 6 січня 1938 року в селі Рахівка, що на Вінниччині. Однак, його дитячі роки минули на Донеччині, куди його родина переїхала, рятуючись від загрози примусової колективізації, як і багато інших селян. Після завершення навчання в університеті на Донеччині, він розпочав кар'єру вчителя літератури, а перші поетичні спроби зробив під час служби в армії на Уралі.

"Час після служби в армії став періодом поетичного натхнення. Це була доба Пастернака, коли до нього виникало надмірне захоплення. Нині ж моїм улюбленцем є Ґете, а також Свідзінський та Рільке. Я також ціную знаменитих італійських авторів, яких знаю, зокрема Унґареті та Квазімодо. Мені до вподоби 'густий' прозовий стиль таких митців, як Толстой, Гемінґвей, Стефаник, Пруст і Камю. Особливо мене приваблює творчість Фолкнера", - зазначав Стус у передмові до своєї збірки "Зимові дерева".

Василь Стус прибув до Києва для здобуття освіти в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР. Він активно залучався до літературних вечорів і зустрічей, підписував звернення проти репресій щодо діячів української культури та виступав як активний учасник Клубу творчої молоді.

Одного вечора Василь Стус також приєднався до поетів і письменників, які почали читати вірші у парку на сходах навпроти заводу верстатів, де планувався ювілейний вечір Тараса Шевченка. Вечір заборонили перед самим його початком, тому люди пішли у парк навпроти. Таким чином, вечір все одно відбувся, згадує Олесь Сергієнко.

"Він був струнким чоловіком. Слухати його під час вечірніх виступів було дуже цікаво. Його мова не нагадувала традиційної промови впевненого оратора, який чітко формулює свої думки і заздалегідь знає, що скаже. Стус говорив спонтанно, обираючи слова в процесі, його фрази супроводжувалися такими вставками, як 'е-е, ну', але він так вправно підбирає слова, що інше просто не підходить", - ділиться Олесь Сергієнко.

Поет "одушевленого космосу"

Перші поетичні збірки Стуса не були прийняті видавництвами, тому він змушений був публікувати свої роботи у самвидаві. У 1965 році він одружився з Валентиною Попелюх, а через рік у них з'явився син Дмитро. Після здобуття незалежності України Дмитро Стус активно працюватиме над тим, щоб літературна та громадянська спадщина його батька отримала належне визнання та оформлення.

У 60-х роках Василь і Валентина, перебуваючи у глибоких почуттях один до одного, опинилися в атмосфері страху та невизначеності, коли їхні близькі друзі-письменники зазнавали арештів. Серед затриманих були такі постаті, як Опанас Заливаха, Михайло Косів, Михайло Горинь, Богдана Горинь і Іван Світличний. Усі вони потрапили під дію статті 62, частини 1 Кримінального кодексу УРСР, що охоплювала "антирадянську агітацію та пропаганду".

Арешт Івана Світличного став важким ударом для Василя Стуса. Він відчував глибоке співчуття до його родини, згадує Надія Світлична, яка прийшла на реєстрацію їхнього шлюбу. "Василь підійшов до мене і раптом вибачився. Я не розуміла, за що саме", - розповідає вона.

В таких обставинах Стус не зміг залишитися осторонь і вирішив виступити на прем'єрі "Тіні забутих предків". Після перегляду фільму він став першим, хто піднявся зі свого місця, що справило глибоке враження на присутніх. Однак його подальші слова загубилися серед шуму в залі, як згадує Олесь Сергієнко.

Проте, саме підтримка Стуса після сеансу "поставила крапку в питанні, і спроби запобігти його висловлюванням, реагуючи гавкотом тих кагебістських псів, розставили акценти, все стало на свої місця", - зазначає він.

"Поетом себе не вважаю" - Стус

Втративши місце в аспірантурі, Стус не припинив писати. Проте, не маючи змоги видавати свої вірші, гроші заробляв деінде. Працював в архіві, на шахті, на будівництві і залізниці, в котельні і метро.

Поетом "одушевленого космосу" назвала Стуса Аріядна Шум у передмові до його збірки "Зимові дерева", виданій 1970 року в Брюсселі.

Щирість, "понадчасовість", комунікація сучасності з минулим, як у Шевченка, шукання вічності, любов до природи та життєствердний оптимізм - такими рисами охарактеризувала Шум поезію Василя Стуса.

У цей же час Стус починає активно критикувати радянський режим, пише листи у Спілку письменників, виступає на захист прав людини та проти політичних арештів.

"Я не вважаю себе поетом. Я просто людина, що створює вірші. Деякі з них, на мій погляд, цілком вартісні... Поет — це перш за все людина. А справжня людина — це перш за все добродій. Якби життя було легшим, я б не писав вірші, а об'їжджав би світ," - ділиться своїми думками Стус.

Вісім років у Мордовії - втомлений "Дон Кіхот" за образом Доре.

Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. Поет провів 9 місяців у слідчому ізоляторі, а у вересні цього ж року за "антирадянську агітацію й пропаганду" його засудили на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув'язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.

Як вважає Надія Світлична, приводом до погромів та арештів стала збірка "Зимові дерева", видана у Брюсселі і стаття "Феномен доби" про трагедію Павла Тичини. Арештовували не активістів та учасників опору, а просто незалежних діячів літератури і мистецтва, літераторів, згадує вона. Таким чином, система робила людей "без'язикими і безголосими", писав Стус у статті "Я обвинувачую".

Старший науковий співробітник Інституту літератури імені Шевченка Арсен Каспрук охарактеризував збірку "Зимові дерева" як поетичний прояв "декадансу та ідейного занепаду". Цю рецензію він підготував за замовлення КДБ.

На ці слова та рішення суду Стус відповів лаконічно: "На руках цього доктора філології - моя кров, так само як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора та адвоката-прокурора, якого нав'язали силою".

"Коли я вперше побачив Василя, його виснажений вигляд одразу вразив мене. Його обличчя було різким, наче вирізьблене з дерева, а щоки здавалося, що обрамлені до самого підборіддя. Гладко обстрижена голова підкреслювала різкості рис, що є частиною обряду оформлення після етапу. Загалом, його постава нагадувала Дон-Кіхота з ілюстрацій Доре, лише без вусів та бороди," - ділиться спогадами про зустріч зі Стусом у Мордовії письменник Михайло Хейфец.

У Стуса були постійно проблеми зі здоров'ям, йому створювали найгірші умови у таборах, змушували працювати у шахті, намагалися підкидувати "прослушки", а коли помирав його батько, не хотіли пускати попрощатись, поки він не влаштував протестне голодування, згадувала Надія Світлична.

Проте, він не ділився своїми недугами та стражданнями, залишаючись "пишним і самовдоволеним, немов китайський імператор", як зазначає Хейфец.

Приєднання до Гельсінської групи відбулося "бо іншого виходу не було", а також відмова від радянського громадянства.

Дізнавшись про переслідування учасників Української Гельсінської групи, створеної 9 листопада 1976 року, та усвідомивши, що "група фактично залишена без підтримки", Василь Стус ухвалює рішення приєднатися до неї.

"Я вступив до неї (УГГ - ред.), бо просто не міг інакше. Коли життя забрано - крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріялів Групи... Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго", - писав Стус у записах "З таборового зошита".

1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: "Бути радянським громадянином - це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства". Цього ж року його прийняли до ПЕН-клубу.

У відкритому листі проти арешту Миколи Горбаля Стус підписався як учасник Українського правозахисного руху. Кожний арешт українських дисидентів деморалізував суспільство, перетворюючи спостерігачів навколо на учасників злочину, вважав поет.

"Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків", - писав Стус.

Процесс над Стусом: путь в Кучино

З травня по вересень 1980 року проходив судовий процес над Василем Стусом, якого знову звинуватили в "антирадянській діяльності та пропаганді". Допити свідків розпочались ще в 1979 році, що вказує на те, що після його першого ув'язнення почалася підготовка до нової справи проти нього, вважає Надія Світлична.

Захисником у справі було призначено адвоката Віктора Медведчука (згодом був головою адміністрації президента України Леоніда Кучми, лідером проросійського руху "Український вибір" - ред.). Василь Стус відмовився від захисту після розмови з адвокатом Медведчуком.

"Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката", - напише пізніше Євген Сверстюк.

Тим не менше, Медведчук продовжив вести справу.

Виснаженого після попередніх страждань Василя Стуса знову визнали винним, не дозволивши висловитися в останній раз, і призначили йому ще 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Стус опинився в таборі особливого режиму ВС-389/36-1, розташованому в селі Кучино, що в Чусовському районі Пермської області. "Я усвідомлюю, у чому мене звинувачують, але вважаю себе невинним", - підкреслив поет.

"Я відчуваю себе людиною, яка приречена на загибель."

Внаслідок жахливих умов, в яких утримували політичних в'язнів, у всіх них виникли серйозні проблеми зі здоров'ям. Стан Василя Стуса невпинно погіршувався. Він пройшов операцію на шлунку, отримав травми ніг, а також зіткнувся з проблемами з нирками.

Він не отримував жодної медичної допомоги, навпаки, змушений був постійно працювати. Усе, що він писав, конфісковували, його позбавляли можливості зустрічатися з родиною і піддавали таким знущанням, що він не міг з цим змиритися. В результаті, останній раз дружину і сина Стус бачив у 1981 році.

"Конфіскацію влітку 1984 року збірки поезій "Птах душі" Василь Стус сприйняв так болісно, ніби в нього забрали щойно народжене немовля (за його висловом у листі до родини)", - каже Надія Світлична.

Василь Овсієнко пригадує, що у своїх останніх листах до родичів поет Стус писав: "Які чудові рядки приходять мені на думку. Наче теплий літній дощ, наче сяйво міфічної жар-птиці". Овсієнко досі відчуває гіркоту, що через проблеми зі здоров’ям не зміг запам’ятати хоча б кілька віршів із знаменитого синього зошита Стуса.

Василь Овсієнко згадує про "150 віршів, створених у Кучино", проте до наших днів дійшло лише шість з них.

"Ми позбавлені права належати собі, не кажучи вже про володіння своїми книгами, зошитами чи записами. Існує думка, що коли Господь бажає покарати людину, він забирає в неї розум. Таке існування не може тривати вічно - такий тягар здатний вказувати на близькість загибелі. Я не знаю, коли для них настане кінець, але я відчуваю себе приреченим," - зазначав Стус у своїх нотатках з тюрми.

Про Василя Стуса знали. Його намагалися визволити і підтримати, навіть пробували висунути на здобуття Нобелівської премії.

Проте Стус помер у холодному карцері на Уралі. Його життя обірвалося в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Офіційно причиною смерті вказано "зупинка серця", але його друзі, які теж були політв'язнями, стверджують, що це була жорстока розправа режиму над поетом і людиною, що не піддавалася тиску.

"Ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!", - писав Стус.

Склад Української Гельсінської групи (УГГ) включає 41 особу. Серед них є 10 засновників, а також ті, хто приєднався до організації після її створення, до моменту, коли у 1988 році вона змінила свій формат роботи та отримала нову назву — Українська Гельсінська спілка.

Перші десять учасників, які стали засновниками, 9 листопада 1976 року:

Микола Руденко - голова Української Гельсінської групи, автор книг і поет.

Олесь Бердник - автор фантастичних творів та поет.

* Петро Григоренко - генерал-майор радянської армії, правозахисник

* Іван Кандиба - юрист, правозахисник

* Левко Лук'яненко - юрист, правозахисник, колишній політв'язень

Мирослав Маринович – інженер та активіст, який займається захистом прав людини.

* Микола Матусевич - редактор, правозахисник

Оксана Мешко - біологиня, ініціаторка та активістка в сфері правозахисної діяльності.

* Ніна Строката-Караванська - мікробіолог, правозахисниця

Олекса Тихий - це вчений у галузі педагогіки, філології та філософії.

Ті, хто приєднався до УГГ у пізніший період (1977-1988 роки):

* Ольга Гейко-Матусевич (з 1977 р.)

Віталій Калиниченко (починаючи з 1977 року)

* Василь Стрільців (з 1977 р.)

* Василь Січко (починаючи з 1977 року)

* Петро Січко (починаючи з 1977 року)

* Василь Овсієнко (починаючи з 1977 року)

Йосиф Зісельс (починаючи з 1978 року)

Юрій Литвин (починаючи з 1978 року)

* Валерій Марченко (з 1978 р.)

* Михайло Мельник (з 1978 р.)

* Богдан Ребрик (починаючи з 1978 року)

Петро Розумний (починаючи з 1978 року)

* Стефанія Шабатура (починаючи з 1979 року)

Олесь Шевченко (починаючи з 1979 року)

* Василь Стус (починаючи з 1979 року)

* В'ячеслав Чорновіл (починаючи з 1979 року)

* Зіновій Красівський (починаючи з 1979 року)

* Ярослав Лесів (починаючи з 1979 року)

* Микола Горбаль (з 1979 р.)

* Володимир Малинкович (починаючи з 1978 року)

* Петро Січко (молодший, з 1978 р.)

Ганна Михайленко (починаючи з 1979 року)

Степан Хмара (починаючи з 1979 року)

Віталій Шевченко (починаючи з 1980 року)

Іван Сокульський (починаючи з 1979 року)

Григорій Приходько (починаючи з 1979 року)

Михайло Горинь (починаючи з 1982 року)

* Павло Стокотельний (починаючи з 1979 року)

Віктор Нікіпелов (іноземний член/представник за кордоном, починаючи з 1979 року)

Вадим Смогитель (с 1978 года)

Петро Рубан (починаючи з 1985 року)

Десять років тому, на честь 40-річчя заснування Української Гельсінської групи, Радіо Свобода провело масштабне дослідження, зібравши численні факти та записавши ряд інтерв'ю. В результаті цього була створена серія публікацій, присвячена членам УГГ, в рамках спеціального проєкту під назвою "Вони підірвали СРСР зсередини".