Чи зможе Україна отримати щось більше, ніж просто символічні гарантії?

Неприємні істини війни в Україні.

У недавні тижні ми стали свідками низки міжнародних подій і заяв, що стосуються війни в Україні. Ці події варіюються за масштабом та політичною значущістю. Зрозуміло, що їхній вплив на розвиток ситуації на дипломатичному та військовому фронтах буде різним. Проте в сукупності ці події дозволяють зробити певні висновки про потенційні дії основних учасників конфлікту та статус ключових питань, від яких залежить, як триватиме війна або, принаймні, її поточний етап.

Позицію Дональда Трампа можна охарактеризувати як суперечливу та непостійне. Це нагадує "карусель" в умовах війни: багато активності, численні конфліктні висловлювання, зокрема про "перемоги", які не підтверджуються конкретними досягненнями, все для того, щоб зайняти місце в новинному потоці.

Натомість зустріч із Путіним в Анкориджі, її протокольні "феєрверки" та неформальні домовленості знову засвідчили, що врегулювання "української" проблеми Трамп вбачає можливим тільки через досягнення угоди з російським правителем. Американський президент вважає останнього не диктатором і воєнним злочинцем, а сильним лідером, який заслуговує на повагу і якого він хотів би бачити партнером з реалізації міфічних, але милих трампівському серцю економічних суперпроєктів і планів із переформатування всієї системи міжнародних відносин на поле гри, де беззастережно домінують і диктують правила авторитарні володарі "тронів".

Ця логіка спонукає Трампа докладати зусиль для організації дво- або тристоронньої зустрічі з участю Путіна, Зеленського та його самого, яку він вважає вкрай важливою для припинення війни в Україні. Цю ідею підтримують також у Європі та Києві. Проте важко уявити, яким чином така зустріч може бути продуктивною, враховуючи вимоги Путіна про капітуляцію України як умову для будь-яких переговорів за його участі. Крім того, залишається під питанням, чи може українська сторона розраховувати на те, що президент США буде неупередженим "посередником" під час цих перемовин.

Ступінь впливу Путіна на Дональда Трампа виявляється через те, що американський президент неодноразово жертвував своїми дружніми зв’язками з «Владіміром», відмовляючись від узгодженої з європейськими партнерами позиції, що закликала до термінового припинення вогню та містила загрози запровадження жорстких санкцій. Перший з цих відступів призвів до відновлення стамбульських переговорів, які російська сторона використала як пропагандистський інструмент для продовження агресії. Другий відступ має ще більш серйозні наслідки: Трамп здійснив різкий політичний поворот, відмовившись від вимоги про припинення вогню, що відповідає путінській стратегії безкінечних і беззмістовних переговорів для усунення «основних причин конфлікту». Це не є особливо шокуючим, якщо врахувати схожість між мирними планами Трампа та Путіна щодо України: обидва передбачають територіальні поступки з нашого боку і виключають можливість членства України в НАТО.

Після зустрічі на Алясці риторика президента США та його команди у сфері зовнішньої політики суттєво змінилася: з'явилася відсутність заяв про можливість введення нових первинних або вторинних санкцій проти Росії та її союзників. Вони навіть почали сумніватися в доцільності таких заходів, враховуючи результати переговорів. Після аплодисментів і спільної автомобільної прогулянки розчарування щодо поведінки Путіна, яке деякі вважали знаковим, зникло, що дало підстави для інтерпретації зміни ставлення президента США до російського лідера.

У світлі провокаційної поведінки Путіна та його явного небажання підтримати зусилля Трампа в організації зустрічі з Зеленським, питання впливу, а не тиску на Росію для проведення "переговорів", знову стало актуальним, знову зависаючи у повітрі. Прямої і жорсткої критики на адресу Путіна досі немає, навіть попри нещодавні трагічні події, які призвели до загибелі цивільних осіб у Києві.

Вторинні санкції? Так, рішення про підвищення тарифів на індійські товари вже реалізовано. Але чи дійсно це покарання за імпорт енергетичних ресурсів з Росії, як стверджувалося? Це не зовсім очевидно. Трамп висловив своє незадоволення через непоступливість Індії в питаннях тарифів. Щодо Китаю, то з ним було продовжено дію тарифного перемир'я.

Також слід зазначити, що в сучасному санкційному обговоренні Трамп висловив думку про те, що Зеленський не є абсолютно безневинним і іноді "не проявляє активності в критичних ситуаціях". Трамп готовий розпочати "економічну війну" проти всіх, включаючи Україну, яку він хотів би бачити більш слухняною. Зрозуміло, що це лише початок подій.

На Трампа не справив вплив навіть масовий візит провідних європейських партнерів США до Вашингтона: він знову підтвердив свою прихильність до переговорів, фактично слідуючи путінському курсу, та відстоював ідею "обміну територіями", знайшовши у своєму насиченому графіку час для "дзвінка другу" в Москві.

Вашингтонська зустріч виявилася надзвичайно показовою з огляду на поведінку європейських країн. З одного боку, вона стала важливим сигналом солідарності Європи з Україною, що вразило навіть президента США. Однак водночас ця подія підкреслила, наскільки їхній вплив на Трампа є обмеженим і як сильно вони залежать від Сполучених Штатів у питаннях, пов’язаних з Україною.

Це є похідним від відносної обмеженості європейських військових спроможностей і розриву між здебільшого правильною риторикою та конкретними діями європейських політиків. Попри великі обсяги фінансово-економічної та військової допомоги для України, європейські країни так і не спромоглися на надзусилля на цьому напрямі, про необхідність яких було заявлено ще на початку 2024 року. Очевидно, що до цього не готові ні європейські політики, ні європейські суспільства, хоча війна відбувається саме на Європейському континенті. Найкращим запобіжником її переростання у війну панєвропейську стали б саме ці горезвісні "надзусилля", реалізація яких потребуватиме певних соціально-економічних жертв. Навіть відносна поразка України стане поразкою всієї європейської спільноти з дуже серйозними негативними наслідками для європейської стабільності, про яку взагалі можна забути, але також для самого способу життя європейців. Як сказав Емманюель Макрон, зараз на кону довіра до ЄС і НАТО.

Неприємна реальність, з якою ми стикаємося, полягає в тому, що в лексиконі наших американських і європейських партнерів майже зникла згадка про неприпустимість винагородження Путіна за його агресивні дії проти України, зокрема за збереження під його контролем захоплених з 2014 року територій. Якщо раніше подібне ставлення було очікуваним від адміністрації Трампа, то негативна еволюція європейських позицій стосується їхньої залежності та небажання приймати рішучі рішення, які не мають підтримки суспільства. Ситуація навряд чи зміниться, поки гангрена російської агресії не охопить території, що перебувають під захистом п'ятої статті НАТО. Тим часом фактично всі наші партнери, в різних ступенях зацікавленості, беруть участь у дискусіях щодо можливих поступок з боку України для досягнення миру.

Одним із шляхів запобігання новій агресії з боку Росії є надання Україні безпекових гарантій, які могли б компенсувати відсутність реальної перспективи її вступу до НАТО на сьогоднішній день. Особливої уваги заслуговує італійська концепція "безпекових гарантій, подібних до статті 5", яка пропонує комплекс заходів для співробітництва в умовах кризи, але фактично не відповідає жодним стандартам безпекових гарантій або колективної оборони, окрім самої назви. Всі ці "гарантійні" пропозиції, за великим рахунком, можна охарактеризувати як певні ерзац-гарантії, які мають різний рівень корисності та ймовірності реалізації.

Якщо детально розглянути основні варіанти, що обговорюються на "ярмарку" гарантійних ініціатив, можна виділити елементи, які, ймовірно, вплинуть на кінцеву пропозицію. Ключову роль у цьому процесі відіграватимуть європейські країни – члени НАТО, тоді як США, в найкращому випадку, зосередяться на наданні повітряної, розвідувальної та логістичної підтримки. На українській території можуть бути розміщені військові контингенти "рішучих" держав, однак їхні бази будуть розташовані далеко від зони бойових дій, і вони не отримають наказів щодо активних дій у відповідь на російські провокації або спроби вторгнення на українські землі. У таких обставинах залишається питання, яким чином вони зможуть ефективно стримувати агресора або хоча б надати реальну підтримку Збройним силам України, які виконують завдання на передовій.

На даний момент залишається невизначеним, чи можуть бути реалізовані найбільш перспективні, на мою думку, ініціативи щодо ерзац-гарантій. Йдеться про закриття повітряного простору над Україною та захист морських кордонів, що дійсно може суттєво підвищити рівень безпеки нашої країни. Проте для цього збройні сили держав-гарантів повинні бути готовими до активного протистояння російським засобам ураження та військовим кораблям.

З іншого боку, існують реальні перспективи щодо збільшення постачань західної зброї в Україну, а також активної участі партнерських країн у відновленні та зміцненні обороноздатності українського сектору безпеки. Проте, це, в першу чергу, буде залежати від того, наскільки злагоджено працюватиме механізм закупівлі американської зброї за рахунок європейських коштів, що в свою чергу, підлягає впливу політичної волі Трампа, яка може бути непередбачуваною.

Внаслідок цього процесу Україна має перетворитися на країну-"дикобраза", чиї "голки" зможуть стримувати Росію від нових агресивних дій. Така трансформація повинна зміцнити здатність України захищати свою територію та суверенітет, хоча навряд чи Путін чи його наступники відмовляться від своїх експансіоністських амбіцій. Тому всьому українському суспільству слід усвідомити, що потрібно бути готовим до тривалого протистояння з рашистською агресією та до життя в ще складніших внутрішніх і зовнішніх умовах, ніж у 2022 році.

Цю точку зору важко визнати оптимістичною, проте вона відображає сучасні реалії міжнародних відносин. Наразі існуючі механізми європейської та глобальної безпеки, які й раніше не відзначалися високою ефективністю, зазнали серйозних руйнувань. Можливо, нові правила міжнародного співіснування можуть бути встановлені лише після переживання значних конфліктів і війн.