Авіаудар поблизу ринку, евакуація через небажання залишати домівки та поранена Любов. Один день у Куп'янську, що знаходиться на передовій.

Куп'янськ - місто в Харківській області, що розташоване на річці Оскіл. Вже 27 лютого 2022-го його окупували росіяни. Але за пів року, 10 вересня 2022-го, під час Харківського контрнаступу, звільнили ЗСУ.

Невдовзі після деокупації російські війська почали безладно обстрілювати Куп'янськ, завдаючи серйозних руйнувань і викликаючи жертви серед мирного населення. Проте здавалося, що ці дії не впливають на загальну стратегічну ситуацію в "театрі військових дій": тривалий час лінія фронту в цьому регіоні залишалася досить стабільною.

Останніми місяцями обстановка значно ускладнилася. Російські війська активно наступають на лівому березі Осколу, прагнучи оточити Куп'янськ. Відстань від фронту до меж міста зменшилася до 2,5 кілометрів, що становить половину попереднього показника.

Окупанти регулярно атакують Куп'янщину, застосовуючи різноманітні види озброєння, серед яких артилерія, реактивні системи залпового вогню, керовані авіабомби та безпілотники FPV.

Нещодавно Харківська обласна військова адміністрація подала до Кабміну запит щодо зміни статусу для кількох населених пунктів, включно з Куп'янськом, від зони можливих бойових дій на зону активних бойових дій. Ще з 2023-го тут оголосили обов'язкову, а з жовтня цього року - посилену обов'язкову евакуацію цивільних.

Незважаючи на це, згідно з інформацією від місцевих органів влади, у місті на правому березі Осколу все ще проживає 2,5 тисячі осіб, тоді як на лівому березі їх налічується лише 236 (всього на лівобережжі громади – 1,4 тисячі). На Куп'янщині не залишилося жодної дитини.

"Українська правда" з'їздила до Куп'янська разом із волонтерами, поспілкувалася з місцевими жителями, які евакуюються, а також з тими, хто лишається.

Під час нашого візиту до міста ми на короткий момент опинилися поруч із півторатонною авіабомбою, внаслідок якої загинула одна жінка, а ще десять осіб отримали травми.

"До неділі шикарно вивозили людей (до 20 жовтня на Харківщині було хмарно - УП), а тільки сонечко вийшло - дрони розліталися, за вчора - три ударних fpv, - каже волонтер Андрій Васянович, керуючи джипом із правим кермом. - Якщо опинишся не в той час не в тому місці - може бути горе, а так можна "пролетіти" спокійно".

Андрій є волонтером у гуманітарному координаційному центрі, який забезпечує зв'язок між волонтерами, поліцією, ДСНС та особами, що потребують евакуації. До початку повномасштабної війни він працював інженером в харківській компанії, що надає послуги інтернет-провайдингу. Його волонтерська діяльність розпочалася 26 лютого 2022 року, коли він почав надавати допомогу 92-й бригаді. Цього року Андрій евакуював людей із Вовчанської громади, а потім зосередився на Покровському напрямку. Нещодавно він взяв на себе координацію евакуацій на "першій лінії" в Куп'янському районі.

З колонок автівки грає Rammstein, слідом - трек гурту "Тік" з промовистою назвою "Кацапи". Вздовж траси стелиться густий ранковий туман. На півдорозі до Куп'янська його змінює яскраве сонце. Андрій надягає темні окуляри й зачитує повідомлення з телефона: "Пишуть, що небо чисте. Але це ненадовго".

Сьогодні волонтери отримали 27 запитів на евакуацію 36 осіб з Куп'янська та прилеглих сіл. З них 20 заявок надходять із лівобережної частини Осколу, де ситуація є вкрай складною. Серед тих, хто залишився, є також люди, які раніше вже проходили евакуацію.

"Дехто виїжджав і повертався по чотири-п’ять разів, - зазначає волонтер. - Наразі повернутися на лівий берег вже неможливо."

Процес евакуації стартує з подачі заявки на "гарячу" лінію або на номер 102. Ввечері оператори обробляють всі запити. Вранці поліція, співробітники ДСНС та волонтери вирушають на місця для проведення евакуації. Спочатку людей транспортують до безпечної зони, а потім до певної локації, де їх очікують автобуси. Відтак, їх відвозять до Харкова.

З початку жовтня, відповідно до інформації від місцевих органів влади, з Куп'янської громади евакуювали більше двох тисяч мирних жителів, серед яких 1700 осіб з лівого берега. Андрій зазначає, що найбільша кількість евакуйованих за один день становила 280 осіб.

"Обстріли збільшуються - більше людей виїжджають, - пояснює волонтер. - У тих, хто відмовляється їхати, (головна причина) - домівка. Погоджуються, лише коли будинок розбили. Люди дуже не хочуть виїжджати, сльози бачимо постійно. Кожен день різний: спланувати, як буде через 10-15 хвилин, неможливо. Тому щодня це квест - як оперативно й безпечно вивезти людей".

На жовтневому небі над Куп'янськом сьогодні ані хмаринки. Невеличкий ринок на околиці міста виглядає оазисом серед пустелі. Замовляємо в ларьку з екзистенційним написом "Все относительно и абсолютно" каву. Згодом до нього заходить бабуся.

"А ви пішли погуляти?" - питає її продавчиня Ольга, заварюючи нам американо.

"Ні, мені потрібно щось купити для котів, які в гаражах, - говорить Валентина Василівна. - А своїх домашніх я не знаю, чим годувати. Корм коштує дорого. Я завжди беру їм Pro Plan з куркою. 1,5 кілограма коштує 600 гривень. А той, що за 100 гривень, вони навіть не доторкнуться."

Валентині Василівні 76 років. Народилася на Сумщині, в Куп'янську вже майже 30 років. Приїхала сюди працювавати з Харкова з чоловіком, полковником міліції.

"Мой муж покоится на кладбище уже 24 года, - вздыхает она. - И мне страшно туда идти, давно не была. Сестра живет в Черкассах, младшая дочь - в Харькове. Старшая, к сожалению, ушла из жизни, а внучка сейчас в Польше."

Валентина Василівна перебувала в Харкові під час окупації, востаннє вона відвідувала це місто у 2017 році. Наразі жінка живе сама, разом із двома кішками на ім'я Соня та Анфіса, яких їй подарувала онука ще до її від'їзду.

На питання про евакуацію обидві жінки усміхаються.

"А вы сразу даете ключи и квартиру?" - іронізує Ольга й додає, що віддасть ключі від своєї оселі, лише якщо їй запропонують житло в тихому місці.

Валентина Василівна поки не планує виїжджати. Вона зазначає, що у неї ще є зв'язок вдома, і не бажає залишати своїх кішок. Хоча вона відчуває страх перед обстрілами, особливо в нічний час, валізи вже готові.

"Никто не желает взять меня с кошками - ни моя дочь, ни сестра, - сокрушается она. - Не знаю, что с ними делать. Выбросить я их не смогу. Внучка говорит: 'Я бы забрала их с собой в Польшу'. Но на оформление документов уйдет много времени."

Поки ми розмовляємо, раз-у-раз лунають глухі вибухи.

"На мою думку, це наші хлопці стріляють, - висловлює думку пенсіонерка. - Я вже можу розпізнати за звуком. Сподіваюся, що незабаром ми зможемо підписати мир. Скільки ще людей мусить загинути?"

Поруч із ще однією торговою точкою до нас звертається інша бабуся. Людмила, уродженка Куп'янська, все своє життя провела в рідному місті. Протягом 15 років вона працювала на морі, виконуючи обов'язки прачки та кока. За дев'ять днів до початку повномасштабного вторгнення вона повернулася з чергового закордонного рейсу, але захворіла. Коли розпочалася велика війна, у неї почалися епізоди втрати свідомості. Після окупації міста вона вирушила до лікарні, звідки її перевезли на тимчасово захоплені території. Півтори місяці Людмила провела в медичному закладі в Луганську.

"Вони забрали мене без грошей. Я стояла під аптекою і просила на аналізи, - згадує вона. - 22 липня мені зробили операцію на щитовидній залозі. Я говорила в лікарні, що за Україну, ми слухали 'Червону калину' - і росіяни, і українці - прямо в палаті."

Додому Людмила повернулася ще до деокупації. Найперше в Куп'янську впали в око прапори, що розвісили окупанти - "розові тряпки їхні "ЛНРрівські". Проте згодом почався Харківський контрнаступ.

Родина Людмили наразі знаходиться в Польщі. В Куп'янську вона живе сама зі своїм собакою та котом. "Постійно чуються вибухи", – розповідає вона, але до Харкова повертатися не має наміру, адже "там ситуація не краща, теж стріляють".

"Я не планую залишатися під окупацією, але й думка про виїзд з дому мене не тішить – стільки вже подорожувала за своє життя, - ділиться вона. - Відвідала Середземне море, Канарські острови, побувала в Африці та Уругваї. А ще, серед безкрайніх вод Тихого океану – космонавти розповідали про скупчення риб, і ми вирушили через увесь Атлантичний океан, перетнувши протоку Дрейка."

Вірю, що ми здобудемо перемогу. А навіщо нам ті росіяни? Ми їх сюди не запрошували. Я мала можливість проїхатися через Росію і на власні очі побачила, як вони живуть. Там були такі смітники! Кажуть на Заході - "прогнивший капіталізм". Але коли я перетнула кордон і побачила, які там тротуари, автомобілі, чистота – це зовсім інший світ. А чому ми маємо вчитися в Росії? Вони самі не живуть гідно і не дають цього нам.

На крайньому ряду ринку зустрічаємося поглядами з добродушною жінкою. На прилавку в неї розкладені шкарпетки та інші речі першої необхідності.

"Шо ви хочете в мене купити? - посміхається Любов, додаючи, що вони тут обережні, бо вдивляються в людей, намагаючись розпізнати диверсантів, "засланих козачків". - Єслі б я сиділа в квартирі, як кажуть російською, "сошла б с ума". А так у нас йде спілкування. Люди підходять, щось питають. Це наше життя".

Любов родом із Сумщини. У 1976 році вона переїхала до Куп'янська через свого чоловіка, підполковника запасу, якому було надано призначення в цьому регіоні. Жінка працювала фельдшеркою на лівому березі Осколу. Вісім років тому її чоловік пішов із життя. Під час окупації Любов залишалася в місті. Напередодні визволення вона вирушила до Петропавлівки на лівий берег, сподіваючись повернутися додому після деокупації.

"Вже заходили ЗСУ. Тікали ці на танках - хотіла сказати німці - росіяни, - згадує вона. - Вони нас не розстріляли, бо думали, шо ми теж тікаємо в Росію".

Першу зиму після звільнення, згадує Любов, мешканці міста ледве витримали - тоді "протягом місяця не було ані електрики, ані води". Наразі в неї вдома комунікації поки що функціонують.

"Місто поки тримається, але все приближаються (росіяни), - каже Любов. - Тут дуже важко психологічно. У 2023-му на Крєщєніє, коли летіли на школу-інтернат три ракети - такий жах був... Цивільне населення їх не хвилює, бездумно нас знищують".

Любов переконана, що стійкість є невід'ємною рисою українців, закоріненою на генетичному рівні. Вона ілюструє це прикладом своєї родини, яка походить з сільської інтелігенції.

"Мої батьки пройшли через жахи Другої світової війни, - ділиться вона. - У мами було троє малят - двоє з них, які були ще зовсім маленькими, пів року і півтора, загинули від голоду. В одній частині нашого будинку мешкали німці, а в іншій - мама з дітьми. У нас є незламна сила до виживання."

Невдовзі жінка має намір виїхати на свою рідну землю - до містечка Лебедин, що на Сумщині. Проте вона приймає це рішення з великим сумом у душі:

"Мені вже 71. Ви ж розумієте, що таке покидать свою квартиру... Хоч я откликі чула, що в гуртожитку в Харкові нормально зустрічають, нормальні умови. І взагалі Харків - молодець, а Київ не розуміє, в якому ми положенні важкому".

Жоден з нас ще не знає, що в Харкові Любов опиниться вже за декілька годин.

Вийшовши з ринку, ми пройшли приблизно 200 метрів. Раптом земля почала тремтіти, і повітря, здавалося, теж здригнулося. З-за сусідніх житлових будинків потягнулися клуби диму. Незабаром стало зрозуміло, що неподалік ринку російські війська завдали удару авіабомбою ОДАБ-1500.

"Вранці відбулося зіткнення на переправі, і там залишилися правоохоронці, - зазначає Андрій. - Тепер - сюди. (Трапилося) прямо біля базару - вам пощастило. Це найбільший ринок, де завжди збиралася велика кількість людей. Тому це не стало несподіванкою."

Після короткої паузи, на "швидкій", разом з волонтерами, вирушаємо в інший район для евакуації. Зупиняємося біля багатоповерхового будинку, який має видимі наслідки влучання.

Волонтери зупиняються біля автомобіля і розкладають пандус. Швидко починають стукати в двері квартири та у вікно, заклеєне фанерою, на першому поверсі. Незабаром із приміщення з’являється чоловік, який пересувається на милицях.

"Вітаємо, евакуація," - звертаються до них волонтери. "Принаймні, варто було б попередити заздалегідь," - скаржиться чоловік. "Але ми ж не змогли до вас дотелефонувати," - відповідають волонтери. - "Підготуйтеся." Чоловік телефонує своїй матері, яка мешкає неподалік.

"Відповідно до заявки, двоє осіб, серед яких Юрій Сергійович, 38 років, який має обмежені можливості пересування, - повідомляють волонтери, коли починають виносити з квартири речі: великий туристичний рюкзак, чемодан, коробку з монітором та пакет."

Паралельно з цього під'їзду чується мелодія "Как на войне" від російського колективу "Агата Кристи". Це справжнє диво, особливо враховуючи, що один із засновників гурту, Вадим Самойлов, вже з 2014 року активно підтримує війну проти України.

"Чорт побери, ноги вже зовсім втомили!" - промовляє Юрій, виходячи з квартири та обережно закриваючи двері на замок.

"Отже, ви, виявляється, не здатні довго залишатися на одному місці?" - запитують волонтери.

"У мене двосторонній сакроілеїт," - говорить вона. - "Не можу довго ані сидіти, ані стояти."

Завдяки волонтерам Юрій потрапляє до швидкої допомоги і лягає на ноші. Згодом до нього приєднується мати, яка також сідає в автомобіль. Її оселя постраждала від обстрілів, вікна і двері були відремонтовані через програму єВідновлення, але дах залишився без ремонту, оскільки "немає в цьому сенсу".

"Не переставав греміти, у нас постійно закривають тріщини в коридорі та ванній, - ділиться Валентина Миколаївна. - Як тільки щось гримне неподалік - знову з’являються тріщини. А ще й шифр починає тріскатися."

Поряд із входом до під'їзду висить список мешканців з прізвищами. Юрій виявився останнім, хто залишився в цьому будинку. Нещасний випадок стався 1 жовтня 2024 року, коли він знаходився в обласній лікарні в Харкові, і саме в той момент російські війська влучили поблизу. Але, на щастя, чоловік зміг повернутися додому після цього інциденту. Після обстрілу для його квартири спеціально відновили подачу газу та води. Як зазначає Юрій, до таких ситуацій він вже звик.

"Та мені абсолютно байдуже (до обстрілів), - усміхається він. - У вересні 2022 року, коли Україна прийшла сюди, ми прожили місяць без світла, води, газу і взагалі без нічого - готували на вогнищі. Моя мама свідок - я сиджу у неї в городі, розпалив вогонь, варю борщ і ще щось, а над головою літають снаряди туди-сюди."

Юрій з'явився на світ у Куп'янську. Він понад десятиліття працював у водоканалі, де, як він згадує, "взимку доводилося ходити по коліна в крижаній воді". Це призвело до того, що він отримав "весь набір" хвороб: двосторонній сакроілеїт, артрит колінного суглоба та остеопороз обох гомілкостопів. З 2017 року має II групу інвалідності. Протягом усієї окупації він залишався в Куп'янську.

"Я б залишався тут ще довше, але мені потрібен постійний лікар, а добратися сюди досить складно, - ніби виправдовує свою евакуацію, поки ми в дорозі. - Проте лікарі працюють. Я проходив МСЕК на минулому тижні - для продовження групи інвалідності. Лікарі запевняють, що з кожним роком стане гірше."

У Харкові син із матір'ю домовилися поки пожити у знайомих, а "там видно буде". До рідного міста Валентина Миколаївна все одно сподівається повернутися. Її чоловік поки залишається: каже, що його "отсюда не випреш".

Родина Юрія в даний момент знаходиться в Німеччині. Він сам має інвалідність і міг би виїхати за кордон до своїх близьких, але наразі не має таких намірів: "Зовсім немає бажання туди їхати".

Автомобільний рух через ріку Оскіл у зоні Куп'янська залишається заблокованим. Унаслідок знищення мосту волонтери та правоохоронці не в змозі виконати багато запитів, більшість з яких надійшли саме з лівого берега.

"Я вважаю, що ця переправа є більшою мірою безпечною в порівнянні з іншими, проте вона має свої ризики, адже вже була під прицілом", - ділиться Андрій. - "П’ять днів тому її зруйнували, але це трапилося вночі. Після ремонту ми змогли відпрацювати вдень. Зараз вирішується питання з човнами, ми чекаємо ще приблизно годину."

Поки чекаємо, переглядаємо новини в стрічці. У повідомленні ХОВА йдеться про "приліт" у Куп'янську: "З-під завалів врятували жінку у критичному стані. Внаслідок авіаудару постраждали чотири людини. Частково зруйнована двоповерхова торговельна будівля, пошкоджено 12 кіосків та вікна в нежитлових приміщеннях". Згодом кількість постраждалих зросте до десяти, а 73-річна жінка не виживе в лікарні.

За годину після "прильоту" повертаємося на ринок. У будівлі "Посаду" за кілька десятків метрів від ринку зяє гігантська діра, повсюди розкидані уламки. Навколо територію оточили поліцейські.

Точки на ринку, де ще годину тому вирувало життя, виглядають розбитими й понівеченими. Торговці згрібають розсипи скла й намагаються врятувати з-під завалів товар. Через появу журналістів вони роздратовані: мовляв, де ми - там "прильоти". На прилавку, де лежав товар Любові, - порожньо. Поруч - сліди крові.

"Любу знаю, - киває на наше питання чоловік, який розбирає завали. - Кров текла по її обличчю. "Швидку" я викликав, вона приїхала. А що з нею далі - не знаю. Олю також забрали на "швидкій".

Повертаємося до місця тимчасової евакуації. Просимо волонтера підвезти нас до центру. По дорозі спостерігаємо за містом через вікно — воно виглядає, ніби з нього було витягнуто все життя. Зупиняємося навпроти краєзнавчого музею, куди 25 квітня 2023 року влучила російська ракета, забравши життя двох працівниць.

Торік поруч були руїни історичної будівлі - зараз не залишилося і їх. Зате побудували бетонне укриття - всередині мінімалізм, такий собі куп'янський хюґе. Проте здається, що ним ніхто ніколи не користувався.

Хоча за рік руйнувань у Куп'янську візуально ситуація не змінилася, відчуття стали зовсім іншими. Зовсім недавно в цьому місті діяла кав'ярня відомої харківської мережі Makers, а неподалік роздавали гуманітарну допомогу. Тепер же все це зникло. Вулиці порожні, а атмосфера наповнена тривогою.

Проте на правому березі, за словами представників місцевої адміністрації, ситуація є "складною, але під контролем": критична інфраструктура функціонує; лікарні, магазини, банкомати та "Укрпошта" працюють, а електрика і газ доступні. Через наслідки обстрілів виникли труднощі з водопостачанням, але обіцяють, що до кінця тижня їх вирішать. Натомість на лівобережній частині Куп'янщини панує справжній хаос.

"На лівому березі громади спостерігається відсутність життєво важливої інфраструктури, зокрема електропостачання, водопостачання, газопостачання, мобільного зв'язку та соціальних послуг. Це зазначив начальник Куп'янської міської військової адміністрації Андрій Беседін. Він також підкреслив, що лікарні, аптеки й "Укрпошта" не функціонують, а комунальні підприємства не мають можливості працювати через серйозні руйнування та обстріли."

Задля хоча б примарної безпеки пересуватися містом краще під деревами. Але скоро листя з них опаде й ховатися від дронів стане ще складніше. Поки крокуємо в бік від центральної площі, на якій немає жодної людини, поруч зупиняється військова автівка. З вікна визирає військовий: "Хлопці, ви обережно, бо fpv-шки!"

Лише-но ми доходимо до проміжного пункту евакуації, привозять жінку з села на лівому березі Осколу. Вона називає себе Олексіївною. Все її життя вмістилося в три валізи. За її словами, з 73 будинків у селі залишилося заселеними "можливо, лише десяток".

"З вересня 2022 року до травня 2023 року ми жили без електрики, але тоді почали давати світло. А тепер оголосили, що знову відключили, і більше не буде, - говорить Олексіївна. - Газу немає. Слава Богу, є піч. Мого чоловіка вже немає шостий рік. Я навіть на кладовище до нього не можу піти, нас туди не пускають. Магазини закриті. Раніше хоч маршрутка ходила, можна було поїхати в сусіднє село за продуктами. А тепер залишились без світла, без газу і без маршруток."

Навесні в оселі Олексіївни потужна вибухова хвиля вибила скло у семи вікнах. Їх закрили поліетиленом.

"Добре, що є дрова, але їх не вистачить на зиму, - скаржиться вона. - Холодно, їсти нічого не приготувати. Виходить, треба тікати. Я до останнього не хотіла їхати. Але вже не можу терпіти далі."

Позавчора Олексіївна подала запит на евакуацію. Вона зазначила, що вчора очікувала протягом усього дня, а сьогодні - вже півдня.

"Ця ніч була жахливою, - зітхає вона. - Сиділа сьогодні на лавці за двором, чую, як дрон гудить, а потім раптом замовкає. Ми злякалися: 'Зараз щось скине'. У понеділок, як вистрілило, військові наказали: 'Швидше до укриття!' Запитують: 'Жінко, ви не боїтеся?' Відповідаю: 'Боюся'. Але все ж йду далі."

Через зруйновану автомобільну переправу Олексіївні довелося переходити Оскіл пішохідною. Поліцейські забрали її з дому й довезли до неї. А на правому березі жінку вже чекав патруль, який транспортував до волонтерів.

"Я єлє хожу, з серцем мені плохо, - бідкається Олексіївна. - В нас мост був, він пробитий. Кажу: "Хлопці, я ж боюся висоти!". А вони: "Ми тебе проведемо". За руку взяли, по досточках провели мене з кравчучкою".

Житла у Харкові в Олексіівни немає, "в общежитії з роду не жила". Багато років вона пропрацювала на заводі, проте має пенсію лише 3050 гривень.

"Дехто збирається, а інші не хочуть залишати все позаду, але мені вже стало все одно. Немає того, що було раніше, - говорить вона і миттєво додає, що насправді не прагне їхати. - Я б ще посиділа - чекаючи на щось, навіть не знаю на що. У листопаді мені виповниться 71 рік, я прожила там все своє життя. А тепер, на схилі літ, зібрала свої речі і вирушила в дорогу."

"Ліпше втекти, ніж ризикувати життям, адже навіть будинок не захистить від ракети," - зауважує Андрій.

"Я знаю, - відповідає Олексіївна. - Що ж я не бачила чи не чула?".

Тривале очікування виявляється безрезультатним – автомобільний міст через Оскіл досі не відновлений. Лише через дві години, о 17:00, в Куп'янську розпочнеться комендантська година.

"Знімаємося, їдемо на Харків", - каже Андрій у телефон.

Завдяки зруйнованій переправі, з 36 осіб, які потребували евакуації, вдалося врятувати лише дев’ять. З лівого берега вдалося забрати одну жінку на прізвище Олексіївна. Андрій зазначає, що сьогодні в районі працювали лише правоохоронці та рятувальники, а подорож до навколишніх сіл краще здійснювати на броньованих машинах або з технікою радіоелектронної боротьби.

"Чимало людей опинилися в небезпеці на лівому березі, - підкреслює волонтер. - Як тільки з'явиться можливість їх евакуювати, ми негайно почнемо працювати над їхнім порятунком."

Повертаємося до Харкова і зупиняємося біля транзитного центру на околицях міста. Тут проводиться реєстрація людей, яких евакуювали, а також їм надається підтримка від різних благодійних організацій. Якщо у евакуйованих є місце для проживання, їх відвозять далі по місту та Україні; у випадку відсутності житла їх розміщують у гуртожитках.

У травні, коли росіяни відкрили на Харківщині новий фронт, згадує Андрій, тут були скупчення. Проте зараз ажіотажу немає. А тих, кого сьогодні евакуювали з Куп'янщини, вже повезли далі. Рушаємо й ми.

Андрій зупиняє машину біля станції метро. Як тільки ми залишаємо автомобіль, отримую дзвінок від Любові.

"Я в Харкові, в обласній в лікарні, - каже тихий голос на тому кінці дроту. - З поля бою мене одразу забрала "скора". Зашили, травма голови. Щас на капельниці".

На питання, чим ми можемо допомогти, жінка просить привезти пляшку води та гігієнічні засоби - шпиталізували її без нічого. Купуємо продукти та їдемо до лікарні.

Заходимо в палату, де перебувають три жінки. Спочатку ми не впізнаємо одну з них — з обв’язаної бинтами головою. Постраждала просить не вмикати світло і скаржиться на сильний головний біль.

"Приліт виявився зовсім несподіваним. Я спостерігала за його рухом у небі, - ділиться Любов. - У нас там постраждали всі. Якби я стояла трішки ближче, наслідки могли б бути набагато гіршими."

Через кілька днів, під час нашої розмови, голос Любові в телефоні буде звучати сумно, але з ноткою оптимізму. Її планують виписати з лікарні до середини листопада.